Віктор Андрієнко: Я відмовився кудись виїжджати, вдома і стіни допомагають

В розпалі зйомки багатосерійного скетчкому від Нового каналу - «Зв’язок», у якому герої весь час спілкуються одне з одним по відеозв’язку. В кожній серії ми будемо стежити за історіями чотирьох родин з різних куточків України та Європи, яких розділила війна. Віктор Андрієнко грає тут Семена Григоровича – голову родини з Полтави.

У перерві між зйомками KP.UA поговорила з Віктором Андрієнком про «Зв’язок», війну, його книгу «Легенди Чарівнолісся», за якою знімуть анімаційний фільм, та  важливість кіномистецтва для дітей.

Не хочеться, щоб у нас вийшов черговий телевізійно-картонний штамп

- Вікторе, спостерігала за вами на знімальному майданчику. Цікавий у вас персонаж, є щось своє в нього на умі, та й пожартувати любить.

- Мій персонаж трішечки дивакуватий, можна так сказати. Тут треба шукати грань, щоб було і реаліті, й іронія. Коли теми стосуються війни та людей, що переживають війну, − патологія категорично заборонена. Дуже хвилююся, щоб не вибиватися з нашого шикарного акторського ансамблю, головне - намагаюся точно виконувати всі завдання, що ставить талановитий режисер Міла Погребиська. Навколо мене зібралися потрясні актори, перераховувати не буду, всі геніальні.

- Помітила, що одну коротеньку сцену ви знімали дуже прискіпливо.

- Робити маленькі форми – це найскладніше, навіть повний метр – простіше. Екран все покаже. Нашій команді дуже не хочеться, по-перше, щоб вийшов черговий телевізійно-картонний штамп. По-друге, робити аби чудніше, щоб бути, як то кажуть, в тренді. Сама ситуація вже смішна, доусмішняти – це нонсенс.

– Що ви маєте на увазі, коли кажете «смішна»?

– Сміх завжди з'являється тоді, коли є нестандартна ситуація. Тобто ти чекаєш на одне, а виходить інше – це й викликає сміх. Головне - не перейти межу, щоб все було гармонійно.

Ми всі працюємо в єдиному ансамблі, у нас немає зірковості, поділу – хто народний, хто заслужений, хто просто прийшов з дипломом. Це лише «інваліди творчого пошуку», що вважають себе великими артистами, врубають зірковість на знімальному майданчику. Справжній майстер завжди підкаже, допоможе, ніколи тебе в кадрі принижувати не буде. Я дуже вдячний долі, що мені довелося багато працювати з такими майстрами.

- А ви колегам підказуєте якісь моменти?

- Можемо щось підказати одне одному до зйомок, на репетиції. От щойно знімали епізод: Римма Зюбіна, яка грає мою жінку, придумала класний хід, але сама не збагнула, що вигадала дуже цікаву річ. І я підхопив її ідею, зробивши так, щоб і ситуація залишилася, і динаміка з’явилася. А до цього епізод якось не «клеївся».

- А вас із Риммою зразу поставили в пару чи ви проби проходили?

- Ні, вони просто з’єднали «дюрасел» з «дюраселом», і це − нереально

- Ви ж давно знайомі. Римма щойно згадувала, що ви на танцях у Будинку офіцерів познайомилися.

- Так, знайомі цілий шматок життя.

- Але ви саме друзі, не просто колеги?

- Так сталося. Станіслав Мойсеєв, чоловік Римми, вчився на паралельному курсі. Я його добре знаю і вже через Стаса познайомився з Риммою. Це перша робота, коли ми разом у кадрі, а так завжди окремо десь колядуємо (сміється). На початку зйомок Римма сказала режисеру: «А ви розумієте, що зробили?! Об'єднали жабу з гадюкою в одному кадрі!».

Коли побачив одеську родину в серіалі, згадав, як війна починалася в мене

- Це перші ваші зйомки з початку великомасштабної війни?

- У січні ми зняли пілот серіалу. Міла намагалася знайти формат і стиль подачі. І вона молодець, не зациклилася лише на крупних планах у мобілках та на відеозв'язку, а ввела ще й загальні сцени, щоб додати динаміку і об'єм. Адже до того, як телефон врубається, і після того, як він вирубається, відбуваються якісь речі, на які теж дуже цікаво подивитися, а не спостерігати за всім лише через телефон. Це дуже правильний хід. Міла – талановита! Браво!

В серіалі ж не одна наша сім'я, є кілька родин. Коли я побачив одеську родину, згадав, як війна починалася в мене. Сцена зачепила. І, мені здається, зачепить й інших. Її грав Саша Рудинський.

- Що вас зачепило?

- Коли на початку війни люди сиділи в інших країнах, ти їм кажеш, що в Україні війна, а вони не вірять, не розуміють. Мені здається, це буде цікаво глядачеві, хоча тема дуже болісна. Але треба показувати зараз, поки сенси не загубилися. А тут якраз про те, як живуть наші родини в перший рік війни, ми навіть прив'язуємо конкретні факти цієї війни, що стали вже історією.

Думаю, режисер правильно робить, коли ми найбільш драматичні сцени трішки розбавляємо іронічними ситуаціями, що стаються в нашій полтавській родині.

- Так, бо багато трагедій людям в кіно зараз і не треба, напевно.

- Але ми не можемо від них відійти взагалі. Наприклад, у нас є сцена, коли людина потрапляє у псевдополон, і шахраї намагаються заробити на родичах, що опинилися в біді.

- Складніше в такому форматі зніматися, коли, по суті, ми бачитимемо історію через відеозв’язок?

- Робота є робота. Як актор, вам підкажу таку річ: на крупному плані, зазвичай, заборонено дивитися прямо в об'єктив. А у «Зв’язку» − навпаки, ми звертаємось до партнера лише через об’єктив. У цьому й різниця зі звичайними зйомками.

- Вашого сина грає Тарас Цимбалюк. Нормально ладнаєте?

- Я з Риммою жартую, весь час запитую: «Ну, і від кого син?! На нас не схожий двометровий азієць!» (сміється.) Тарас перший епізод ледве тримався, щоб не реготати. А я ж нічого такого не робив! Граю, граю, граю – а йому смішно! (сміється). Тарас же нормального персонажа грає, а мій – трішки дивакуватий.

- Мені теж було смішно, коли за вами спостерігала. Є у вас талант.

- Ну, напевно, Бог дав.

Роботи ніякої не було. Не знаю, як тоді тягнув, скажу чесно

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, у вас, як і у всіх, думаю, були плани.

- Так. У лютому 2022 року я готувався до зйомок своєї кіноказки «Легенди Чарівнолісся». Нарешті знайшов партнерів, ресурси, почали підготовчий період. До речі, Тарас Цимбалюк повинен був у мене зніматися, грати дуже цікаву роль. І я мав зніматися у двох серіалах, у мене були головні ролі.

- Ці серіали зараз на паузі?

- Чесно кажучи, не знаю. Сумніваюся.

- А на що скерували енергію на початку війни?

- З видавництвом «Саміт-книга» їздили по Україні до дітей, роздавали книжки, які ми написали. Приїжджаєш – а тут тривога, діти побігли в бомбосховище. Тривогу відмінили, діти прибігли, презентацію провели – знову тривога, й дітлахи знов побігли в бомбосховище, але вже з книжками. Життя є життя. А роботи ніякої не було. Не знаю, як тоді тягнув, скажу чесно.

- Жили на заощадження?

- Як усі нормальні люди. Я відмовився кудись виїжджати, хоча запрошень було багато, кликали друзі, родичі. Але відмовився, не захотів. Як каже один із головних героїв «Чарівнолісся»: «Доля є доля, від неї не втечеш». Тому залишився в Києві. Вдома і стіни допомагають.

От вперше за весь цей час поїдемо із Риммою у Німеччину до наших переселенців. Нас запросили на кінофестиваль дитячого короткометражного кіно «Золоте курча», що завжди проходив у Маріуполі. Там буде мій майстер-клас, творча зустріч і презентація книжки «Легенди Чарівнолісся». Національний онлайн-кінотеатр SWEET.TV допоміг надрукувати тираж, щоб роздати дітям переселенців.

Потім на мене чекає ще одна зворушлива історія. Звернулися до мене одесити, які написали п’єсу «Потяг Одеса-мама», і попросили її відновити. В цій виставі ми з Русланочкою Писанкою грали 8 років.

Я не дуже хотів це робити. Бо Руслана пішла – і наче душа пішла. От пішла душа – і все. Але спробую допомогти.

- Ви будете з цією виставою їздити на гастролі?

- Не знаю. Одну виставу відіграю, подивлюся, як воно буде, і потім прийму рішення.

Це найближчі плани. Я так і не зміг зняти кіно «Легенди Чарівнолісся» і не зніму, бо не можу тепер фільмувати ні в київських лісах, ні на Київському водосховищі. А їхати кудись за кордон – у нас немає фінансування. Навіть наш європейський партнер, який з нами працює, стільки грантів не наколупає.

Тому я вирішив робити анімаційний фільм. Зараз технології такі, що можна і в офісі зняти.

- То замість фільму-фентезі буде мультфільм-фентезі?

- Так. Акторів за кадром і в кадрі я залишив тих, хто був заявлений і для фільму. Сергій Стрельников, Тарас Цимбалюк.

- Вони будуть озвучувати?

- Вони будуть і озвучувати, і персонажі виглядатимуть так само як актори. Мені це подобається.

- Хто ще буде?

- Василь Бендас, Сашко Рудинський, Саша Мельник, Яша Гоп. Я зараз назвав тих, хто буде стовідсотково. Не вдаватимуся в деталі, треба все запустити, тоді вже розповідати. Як було з мультфільмом «Микита Кожум’яка»? Спочатку ми зробили тизер, що приніс нам європейського продюсера, а європейський продюсер приніс нам фінанси. От така історія. Зараз теж будемо працювати за такою схемою. Нині працюємо над тизером. Працюємо вдвох, разом із режисером анімації Антоном Петрусевичем. Команда в нас розкішна, і вийде шикарне дитяче кіно для дітлахів всього світу!

Для дітей треба знімати фільми, які даватимуть віру в майбутнє і мету у житті

- Чому ви пішли до дитячої аудиторії?

- Тому що для дітей мало що робиться. І я вирішив: буду робити проєкти для дітлахів. Спочатку зняв «Івана Силу», потім вийшов «Микита Кожум’яка», «Цар Плаксій і Лоскотон».

Пригадую, як ми з Василем Вірастюком показували трьом тисячам дітей з інтернатів Львівської області кіно. Вони взагалі такого не бачили. Або поїхали в інтернати для дітей з фізичними порушеннями. Діти на візках, на милицях, немає ліфта, вони кидають ці візки й повзуть на третій поверх, щоб подивитися кіно. Подумайте, це у ХХІ столітті! Тому треба їхати до таких дітей і показувати їм кіно.

Потім ми разом з Олею Щербаковою зробили Міжнародний дитячий кінофестиваль Next. Показували дітям українські й міжнародні фільми для дітей.

Там було дитяче журі, вони самі обирали переможців. Гран-прі діти віддали документальному фільму про дітей-інвалідів. От наскільки в нас чудові діти!

- Які теми нині дітям цікаві?

- Мені здається, дітям все цікаво. Всі, і діти також, хочуть відпочити від війни. Війну вони в онлайні бачать. Тому, як на мене, треба робити добрі фільми, що не тільки сприятимуть психологічній реабілітації, а надихатимуть, даватимуть віру в майбутнє і мету у житті. Ба більше, діти співпереживають героям й бачать себе на місці героя. Тому ті, хто пише дитячі книжки, знімає дитячі фільми, роблять дитячі мультфільми, повинні бути своєрідними духовними «мікрохірургами» − на них дуже велика відповідальність. А якщо ти зробив таке кіно, на якому діти через 15 хвилин після початку починають їсти попкорн і спілкуватися з друзями, значить - маленького глядача ти загубив.

- Це треба й мислити, як дитина, спілкуючись із дітьми, чи не так?

- Коли фахівці читали сценарій «Легенди Чарівнолісся», мене запитали: «А як ви вгадали психологію 10-річної дитини?»

- І як?

- Не знаю, писали з моїм співавтором Оленою Шульгою так, як відчували. Хочете дізнатися, що думає дитина? Спустіться до неї, станьте на коліна, станьте з нею одного зросту і побалакайте, як з дорослою.

- Ви ще й хороший психолог.

- Психологом стаєш в залежності від ситуації. Особливо згадую спілкування з дітьми в інтернаті для незрячих. З такими дітлахами не треба стояти на сцені й щось розповідати. Треба йти всередину зали, щоб вони поклали руки на твоє обличчя, твої плечі. Тоді дітлахи мені казали: «Дядя Вітя, дякуємо, що допомогли вас побачити».

Коли вони торкаються шрифту Брайля, то завжди говорять: «Ми читаємо книжки». Ви не уявляєте, як зворушливо, коли дитина у захваті читає руками нашу книжку «Легенди Чарівнолісся».

- Що у вас в цей момент всередині?

- Думаю, що досягнув цілі. Заради такого є сенс жити.