У Вільнюсі варто згадати Жепу

Це, між іншим, був міжнародний дебют української армії

До саміту НАТО. Певно, всі вже бачили той нещасливий твіт офіцера Luftwaffe, якого тут-таки обреготали українці, пояснюючи бевзеві, як слід грамотно виставляти ППО за 20 км від кордону ймовірного суперника. Я могла б додати до цієї хвилинки-веселинки трохи власних вражень від спілкування, за минулий рік, з натовським генералітетом, однак залишу це для повоєнних спогадів. Скажу тільки, що в їхніх прогнозах з 24.02.2022, "за скільки годин упаде Київ", було немало й чисто фройдівської проєкції — розрахунку, скільки могла б протистояти російському вторгненню їхня власна (кожного зосібна) країна без колективної оборони (спойлер: значно менше, ніж 72 години). У нас справді нині найкраща армія в континентальній Європі, визнаймо це нарешті.

Але я про інше. За збігом, сьогодні (11 липня. - Ред.) ще й річниця падіння Сребрениці — першого в Європі, після Другої світової війни, масового вбивства цивільного населення, кваліфікованого міжнародним правом як геноцид. Понад 8000 сребреницьких босняків чоловічої статі було розстріляно армією Республіки Сербської, понад 1000 досі числяться пропалими безвісти, і родини шукають їхніх могил. І значно рідше згадують (якщо взагалі згадують), що поруч зі Сребреницею був ще один босняцький анклав — Жепа, і там різанини вдалось уникнути.

Читайте також: "Ізраїльська модель" безпекових гарантій для України

Тому що Сребреницю контролювали миротворчі війська НАТО (Нідерландів), а Жепу - українські. І голландські "блакитні каски" перелякались Ратко Младіча й пішли на всі його вимоги, а українці сказали йому "фак ю" (втім, десь я читала, що наш полковник Верхогляд з цією проксі-куклою Кремля переговори провадив по-російськи, щоб краще дійшло) - і вивезли цивільне населення з Жепи цілим і неушкодженим.

Про Сребреніцу багато написано, знято, задокументовано тощо. (Дуже раджу прекрасний фільм Ясміни Жбаніч "Quo vadis, Aida?", для тих, хто взагалі не в темі, це просто маствотч.). Про врятовану Жепу натомість світова громадськість не знає нічого, і полковник Верхогляд, скільки пригадую, навіть не отримав за свій подвиг Героя України (Кучма боявсь розсердити Москву?), - а це, між іншим, був міжнародний дебют української армії, котрий, як мінімум, мав би змусити аналітиків у штаб-квартирі НАТО поставитись до цієї, повторно випливлої з дна історії наверх, Ucraina, terra Cossacorum з належною увагою й пошаною...

Читайте також: Вічна війна

І може, тоді вони зрозуміли б, кому Російська імперія завдячувала всіма своїми перемогами (але про це я вже писала в "Найдовшій подорожі"). І не мусили б так довго чухатись після 24 лютого, заки сподобились дати нам важку зброю...

Але для цього ми самі мали б пам'ятати Жепу. Пам'ятати, "що ми, браття, козацького роду", і що це не просто слова. І пишатись своєю армією — замість писати, цього дня (вже кілька разів майнуло в стрічці), в унісон тим-таки натовським офіцерам, що ич як ми, мовляв, швидко вичухались із лохів-рагулів-гречкосіїв у таку прегарну мілітарну потугу, де що й взялося!.. В соціальних процесах, любі діти, як і в фізиці, ніщо і ніде не береться нізвідки, забудьте, чого вас учили московські щєдровіцкіє. Ми завжди були кшатріями Європи. І будемо ними надалі — незалежно од того, як швидко міжнародна безпека цей факт легітимізує.