Фінський журналіст українського походження: Журналістика — як музика: є тема, і від тебе залежить, як її грати

На початку квітня 2023 року на сайті фінського державного медіа Yle в розділі міжнародних новин зʼявилася стаття фінською мовою про те, що Путін уперше заговорив про можливий розпад Росії. За кілька днів стаття набрала нечувану для маленької Фінляндії кількість переглядів — 330 тисяч. Автор тексту — вихований українським батьком і фінською матірʼю піаніст Юстас Стасевський, який ніколи раніше не писав для медіа. 

Родина Стасевських доволі відома у Фінляндії — старша сестра Юстаса Даля є головною диригенткою симфонічного оркестру Лахті та запрошеною диригенткою оркестру BBC, а брат Лукас — віолончеліст і документаліст. Стасевські активно допомагають Україні, наприклад, Даля, Лукас і Юстас зібрали кілька партій гуманітарної допомоги.

Невдовзі новий журналіст Yle написав й інші статті, наприклад про те, що вислови Медведєва можуть слугувати доказом геноциду українського народу, про ставлення росіян до Курильських островів.

Як так сталося, що музикант почав займатися журналістикою, чи впливає українське коріння на бачення справ у світі, із Юстасом Стасевським поговорила журналістка україномовної служби новин Yle Галина Сергеєва.

— Ти дуже добре говориш українською, враховуючи, що зростав у фінськомовному середовищі й мама говорила з тобою фінською. Як вдалося батькам у твоїй родині зберегти українську мову?

— Наш батько дуже турбувався про те, щоб ми, діти, знали українську (у Юстаса є старші сестра  Даля та брат Лукас і молодша сестра Софія — «ДМ»). Нам читали книжки українською, батько також наполягав, щоб кожного дня ми вели щоденник українською мовою, хоча нам це не завжди хотілося робити. Він багато розказував нам про Україну, її історію, про вплив росіян. Він художник, свого часу вчився в Таллінні, там у нього були друзі й український осередок. Ми часто їздили в Таллінн, зокрема й на дитячі християнські українські табори. Це серед іншого була гарна можливість говорити українською.

• Читайте також: Без української і російська згодиться? Чи мають змогу українці в Естонії отримувати інформацію рідною мовою

Памʼятаю, тато завжди казав, що в Україні все краще — і навіть фрукти більші. У моїй дитячій фантазії Україна уявлялася такою казковою країною, тільки треба дочекатися й туди потрапити. 

— Перша поїздка не стала розчаруванням? 

— Зовсім ні, я навіть зараз дуже добре памʼятаю цю подорож. Це був 1997 рік, мені було сім, ми спочатку були в Києві, потім десь на дачі у родичів. І в мене залишилися найбільш захопливі спогади з того села. Там було те, що в Фінляндії було неможливим — спекотне літо, безкраї поля та вишні. Ми познайомилися з дітьми з цього села, нас було десять — і ми всі разом обносили сусідські дерева.

Іншого разу ми поїхали в Київ із трагічної причини, тоді померла татова двоюрідна сестра. Ми прагнули встигнути попрощатися з нею, але вже по прибуттю в Київ ми дізналися, що вона померла.

Таким чином, здається, мені вдалося сформувати своє коріння в Україні.

Років до десяти, напевно, я думав українською мовою, з часом це змінилося, але між собою, з братом і сестрами ми завжди говорили українською. Бувало, що ми надсилали повідомлення один одному латинськими літерами, але українською. Потім ми вирішили, що маємо повернути кирилицю.  Думаю, те, що ми говоримо українською, справді рідкість, принаймні, я не впевнений, що знаю якусь сімʼю, де друге покоління мігрантів говорить нею.

— І ти сам, і твої старші брат і сестра — професійні музиканти. Звідки ця сімейна пристрасть до музики, адже ваші батьки художники? 

— Тато поважав професію класичного музиканта і хотів, щоб ми займалися музикою. Сестра Даля грала на скрипці, Лукас на гітарі, потім він поміняв гітару на віолончель. Якось так вийшло, що я почав грати на піаніно.

У мене трохи змішані почуття з приводу музики. Я її любив, але скоро стало зрозуміло, що це не тільки хобі, а й праця. Неважливо, хочеш ти або не хочеш, — потрібно займатися. Вчителькою у консерваторії у мене була росіянка (консерваторії у Фінляндії — це навчальні музичні заклади для дітей, аналоги українських музичних шкіл — «ДМ»). Тато ходив зі мною до неї на уроки та спілкувався з нею російською. Так я на слух вивчив цю мову.

Я займався з цією викладачкою багато років, і коли почалася війна, я написав їй, що вона була важливою людиною в моєму житті і я хотів би бути впевнений, що люди з мого життя можуть сказати правду про війну, про те, що Путін напав на Україну і що там відбувається. Однак я не почув жодної відповіді від неї. Вона мені писала, що вона гуманістка і проти війни, і далі в такому дусі, а я не міг зрозуміти, чому це так важко — назвати речі своїми іменами. Так я зрозумів, що вона проросійська, і припинив з нею будь-яке спілкування.

• Читайте також: Що не так із «хорошими росіянами»

— Були ще люди, яких ти про це також запитував?

— Я питав тільки тих людей, щодо позицій яких у мене були сумніви. Я написав цій учительці-росіянці й ще одному колишньому вчителю, він викладав у мене у Відні та мав вірменське коріння. Це був 2015 рік, я був дуже стурбований тим, що відбувається з Кримом, і він сказав мені, що Крим російський, і що, на його думку, Путін гарний лідер для Росії. Це було особливо дивно почути від людини, яка жила в Західній Європі.

До Австрії ж я потрапив, уже коли вчився у фінській Академії Сибеліуса. Вступити туди було непросто, щороку приймають на навчання лише 5—10 піаністів. 

Потім по обміну я поїхав вчитися у Віденський університет музики і виконавського мистецтва. Відень — одна зі столиць класичної музики, а крім того, мені хотілося пожити в іншій країні. Так вийшло, що я залишився в Австрії на цілих девʼять років і отримав ще два дипломи.

Мені подобалося жити у Відні, хоча тамтешнє ставлення до Росії і дуже зверхній погляд на Україну мене завжди дратували. Вважаю, що про це також треба писати. Свого часу через ставлення Фінляндії до Росії виникло поняття «фінляндизація» (підпорядкування політики, обмеження суверенітету або вимушений нейтралітет однієї невеликої країни під впливом іншої, сильнішої, за взірцем політики Фінляндії у відносинах із СРСР після Другої світової — «ДМ»), а тепер Австрія й Угорщина зі Швейцарією заслуговують такого ж терміну.

• Читайте також: Марія Петерсон, Спілка журналістів Фінляндії: «Довіра до медіа приносить їм свободу, а свобода — довіру»

— Чому раптом народилося таке рішення — піти в журналістику? Як це, майже все життя покласти на вівтар музики, зробити собі імʼя — і потім піти зовсім в іншу сферу? 

— Не можу сказати, що це рішення народилося раптом. Не зовсім просто піти з професії, де ти добре даєш раду. Довгий час музика була великою частиною мене й мого життя.

Просто вже з дитинства я був на цьому напрямку, і прагнув усе робити якнайкраще. Музика може впливати на емоції, і завжди, коли я грав, я прагнув не просто технічно гарно зіграти, а вивести музику на інший, наступний рівень, на рівень емоцій, рівень фантазій.

Думаю, так само і в журналістиці: важливо те, чи є тобі що сказати. В якомусь сенсі журналістика близька до музики, тому що в тебе є тема, у якій ти зацікавлений, це наче музична пʼєса — і від тебе залежить, як саме її грати, як розказати цю історію. 

Пригадую, що коли я був дитиною і ходив займатися до консерваторії, то по дорозі була кавʼярня, де на столах лежали свіжі газети. Я завжди їх відкривав і читав дві шпальти — це були міжнародні новини і спорт. Мене завжди дуже цікавило, що відбувається у світі, які є тенденції. Мені тоді було приблизно десять років, коли почав читати. 

Потім трапилася Помаранчева революція, і я дуже переживав, весь час читав новини. Під час мого навчання у Відні в Україні відбувалася Революція гідності — і мені важко було думати про щось, окрім того, що ж зараз в Україні. Моя дівчина потім пригадувала, що я майже не спав і лише дивився стріми.

— Як тобі вдалося потрапити до найбільшого та найпопулярнішого медіа Фінляндії Yle без досвіду роботи і без журналістської освіти? 

— Коли після навчання у Відні я повернувся до Фінляндії, то отримав одразу дві роботи — в академії Сібеліуса акомпаніатором, а також лектором у Куопіо. Але все-таки у вільний час мені було цікавіше не слухати платівки та говорити про класичну музику, а читати новини й говорити про них. 

Перед тим, як почалося повномасштабне вторгнення, у Гельсінкі було дуже слизько, я побіг за автобусом, упав і зламав праву руку. Перелом був складний, робили операцію, і була така ймовірність, що чуттєвість пальців повністю не відновиться. Це означало б кінець музичної карʼєри. 

І це був ніби знак: у моєму житті настала вимушена пауза — був час подумати про те, чим мені займатися.

Тоді я спробував потрапити на навчання до дипломатичної школи, але не пройшов, бо зовсім не мав досвіду роботи в міжнародних організаціях.

Рука, на щастя відновилася, я повернувся на роботу, але з розумінням, що мені чогось не вистачає. І от у вересні я захворів на ковід і був удома в Гельсінкі, дивився вечірні новини. Останньою новиною було оголошення про те, що Yle розпочинає новий особливий експеримент і хоче взяти на навчання та роботу 5—6 людей з інших професій, щоб ці люди принесли щось нове в журналістику. Телерадіокомпанії важливо бути корисними для різних глядачів. У мене було таке відчуття, що це зірка впала, я відчував, що це саме те, що треба. 

Я вирішив подати на конкурс телевізійний репортаж про лікування поранених українських солдатів у Фінляндії. Я нічого особливо не вмів і не знав, зробив сюжет так, як відчував, і звісно, я хотів показати, що знаю українську. Невдовзі мені подзвонила жінка з Yle і сказала, що мене прийняли. Я був дуже щасливий! Загалом на школу журналістики подали заявки близько 600 людей, із яких відібрали на навчання шістьох. 

У перші тижні в нас були самі лекції від професійних журналістів, потім нас розподілили по редакціях, і ми стали писати власні статті, знімати репортажі. Я пішов до редакції міжнародних новин.

• Читайте також: Як святкували день міста в Даугавпілсі — найбільш (про)російському місті Латвії

— Знаєш, люди, буває, навчаються роками на журналістських факультетах, і все одно не вміють писати цікаво. Навіть на Yle є журналісти, які працюють багато років, статті яких не мали такого успіху. Як так вийшло, що твої статті такі популярні? 

— Думаю, що на це впливає кілька факторів. По-перше, я в гарній редакції, мої ідеї зазвичай підтримують, дають поради, як написати краще. По-друге, зараз час такий, що людей найбільше цікавить війна і міжнародні справи. По-третє, найважливіше — це мати цікаву думку, ідею. І хоча поки що я тільки вчу техніку, як правильно писати, але мені подобається в актуальній темі знаходити новий незвичний ракурс. Наприклад, я памʼятаю, як прийшов запропонувати редактору тему про зміну риторики Путіна, про те, що він заговорив про розпад Росії. Ця тема все частіше спливала у виступах Путіна та його оточення. Редактору було неочевидно, що тут є про що поговорити, бо ніякої особливої новини не було. Але я почав переконувати, що це важливо і цікаво. Також, коли я вирішив написати про Японію та Курильські острови, що навіть у російських піснях співають, що не віддадуть Курильські острови «самураю», мене теж запитували: а що там трапилось, чи є якась новина? Але врешті виходила гарна тема.

— Чи є якісь «сліпі зони» у Фінляндії, які можеш бачити тільки ти, тому що ти напівфін і напівукраїнець?

— Так, думаю, фіни недостатньо знають про свого найбільшого сусіда — Росію, мало говорять про народи, з яких складається Росія. І про Україну також мало що знали донедавна — тепер, звісно, більше. 

Фіни також були колись жертвами Радянського Союзу, і після російського вторгнення в Україну ці спогади розбудили Фінляндію. 

Через багаторічну фінляндизацію про НАТО, наприклад, не прийнято було говорити, це було під килимом. Серед фінських політиків були такі, які дуже швидко забули про Крим, наплювали на Україну, на демократію і мораль і почали будувати бізнес із Росією. Наприклад, у проєкті Nord Stream фіни зіграли велику роль. Якраз хочу незабаром зайнятися цією темою детальніше.

Після початку війни в Україні дуже відчутними стали їхні власні травми війни, і у фінських людях, у фінському дусі відчуваються великі зміни. Фінляндія подбала про свою безпеку і тепер є членом НАТО, звісно, це відбулося завдяки українцям і завдяки українським жертвам. 

Загалом у Фінляндії співчувають українцям більше, ніж у середньому по Європі, це точно.

— Чи є такі фіни, на яких впливає російська пропаганда? Наскільки взагалі у фінів розвинене критичне мислення, навички медіаграмотності та чи стають на заваді поширенню пропаганди стандарти ЗМІ?

— Якщо і є у Фінляндії такі люди, які вірять російській пропаганді, то їх дуже мало. Можна сказати, що вони, мабуть, серед тих, хто вірить у різноманітні теорії змови. Навички медіаграмотності у фінів дуже сильні, і якщо хтось десь у медіа напише щось не так, відразу приходить спільнота, яка виправляє це.

Самого мене ще з 2014 року дратувало, коли в матеріалі дають тільки дві протилежні думки — і ти сам маєш обрати, хто правий, а хто ні. І це мета Росії також, коли в людей у голові все перетворюється на кашу й вони не знають, кому вірити. В Росії дуже добре користуються з намагання західних медіа бути нейтральними. 

Зараз тут на Yle в мене відчуття, що всі дуже проукраїнські і такої проблеми немає. У нас в редакції регулярно обговорюють, як саме ми подаємо позицію Росії, бо повністю виключити її з інформаційного простору ми не можемо.

• Читайте також: Їх змило? Разом із водою від прориву каховської греблі? Про стандарти західних медіа

Ще важливо, якими словами про все це казати. Так, зараз, наприклад, ми завжди вживаємо у випадку російських заяв фінське дієслово väittää (перекладається українською приблизно як «безпідставно стверджувати»). Це слово має негативне забарвлення. Це означає, що Росія каже, але це вони там собі придумали й так говорять. Щодо України ми вживаємо просто звичайне дієслово «каже» (sanoa). Таким чином аудиторії все має бути зрозуміло.

— Тебе дуже захопила журналістика. 

— Це правда, але це не означає, що те, чого я досяг у музиці, кудись подінеться. Невдовзі, наприклад, у мене буде концерт у Римі зі співаком. 

Я точно вирішив, що не буду навчати гри на піаніно, а з приводу іншого у мене ще буде час подумати й остаточно вирішити.

І найбільше я зараз радію тому, що мені схвалили відрядження в Україну, вже незабаром я поїду туди робити одразу кілька матеріалів.

А до того хочу, з-поміж іншого, зайнятися Угорщиною, всі ці історії про повернення полонених потребують детального зʼясування.

Фото надані автором