Кирпично-побєдна комунікація. Як пропозиція перейменувати Запоріжжя порушила цілу низку проблем

Здавалося, після того, як Національна комісія зі стандартів державної мови переробила перелік населених пунктів, назви яких не відповідають цим стандартам, потреба ще щось писати про це зникла. «Проблема Запоріжжя» ніби ж розв’язана.

Та насправді комунікація про ці пропозиції була настільки незграбною, що взагалі до ідеї перейменувати щось і з цього старого переліку, і з нового, повернуться не скоро. Щоби знову не наразитися на скандал, не спровокувати публічні протистояння посадовців, не збурити людей тощо.

А дарма, бо це ж усе одно колись треба робити. Наприклад, у новому, переробленому списку комісії в різних областях міститься 30 (!) Первомайських міст, селищ і сіл.

Мало того, що це неправильне написання, мало бути «Першотравневе». Так ще й чимало цих населених пунктів поперейменовували вже в XX столітті, замінивши їхні історичні, «природні» назви на ці безликі.

Наприклад, смт Первомайське в Криму до 1944 року називалося Джурчи, одне село в іншому районі — Бій-Таниш, інше — Карагоз, черкаське село Першотравневе — Плюваки, однойменне село на Сумщині звалося Янівка, а на Полтавщині — Жирківські хутори. Одне з двох сіл Первомайських на Вінниччині Верховна Рада 29 червня (за день, до речі, до публікації «нового» рішення комісії) вже перейменувала на Гадаї на честь заказника поблизу.

А ось міста: Первомайський на Харківщині до 1952-го звався Лихачове, на честь місцевого поміщика; Первомайськ на Луганщині (зараз окупований росіянами) до 1920-го був Олександрівкою та Петро-Мар’ївкою. Ясно, що асоціюватися з якимось маловідомим поміщиком чи панським сімейством теж нікому не хочеться, тож комісія запропонувала підшукати нові назви для цих міст.

А з Первомайськом на Миколаївщині взагалі дуже цікава історія. Це місто утворилося шляхом об’єднання трьох поселень. Одне з них, найбільше, звалося Ольвіополь (до античної Ольвії звідти все ж далеченько, відзначимо), а до того — Орлик. Та оскільки у 1919 році представники трьох поселень не дійшли згоди щодо назви об’єднаного міста, то вирішили назвати його на честь свята солідарності трудящих.

Але те, що виглядало оригінальним тоді, перетворилося на радянський кітч. Для цих трьох міст, а також для чотирьох селищ міського типу й решти сіл України комісія пропонувала й пропонує нині придумати нові назви. Точніше, вона рекомендує «запропонувати нову назву в установленому законом порядку». І це найбільша вада цього рішення — що з ним робити, цілком незрозуміло. Якщо це рекомендація — то кому саме? Якщо це рішення «до виконання» — то хто й коли має це робити? Бо в деяких Первомайських нині живе по кілька людей, а деякі де-факто вже зникли.

Взагалі, автори старого, більшого списку, не пішли далі складання самого переліку. Це слушно: якби перед будь-ким стояло завдання знайти «підозрілі» назви — ми би починали з переліку. Тому завдяки, мабуть, ретельному й прискіпливому пошуку в попередній, старий список увійшла купа найменувань, похідних від слова «Красний». Логіка зрозуміла: є «підозра», що це щось комуністичне. Хоча в українській мові є слово «красний» у значенні «гарний».

Але за складанням «списку підозрюваних» має йти «розслідування» — а цього автори й не зробили. Тому під їхню гарячу руку потрапили, приміром, Красностав на Хмельниччині (зараз село, а раніше містечко з Магдебурзьким правом, щоправда, під назвою Хлапотин), Краснопіль на Житомирщині (під цією назвою відомий як місто з замком ще з XIV століття), Краснокутськ Харківської області (здавна — Красний Кут, але й досі дехто там так говорить), а також купа сіл Красних по всій Україні. І навіть місто Червоноград на Львівщині.

І якщо першою вадою документа є те, що незрозуміло, що з ним робити, то друга — оце «всепідрядне» занесення всього красного та червоного в список, без спроби розкласти, де праведне, де грішне. «Таке враження, що список складав чат GPT», — пожартували колеги в редакції.

Я б не писав узагалі про це, адже в новому списку цього нема, й жителям майже всього «красного» тепер можна не хвилюватися. Ну, за винятком хіба двох сіл Красний Луч на Донеччині (але тут, я так розумію, претензія стосується слова «луч»), а також кримської Красної Зорьки. Криму, до речі, не було в першому варіанті рішення, а нині там аж 92 пункти, що й не дивно з огляду на завоювання, депортації, війни й русифікацію.

Але якщо про перший список колеги сказали, що його ніби штучний інтелект складав, то про другий можна говорити те саме. Тому що справді все «красне» зникло з комп’ютерною точністю. Зник, зокрема, Красноград, який до 1920-х був Костянтиноградом, названим на честь якогось нащадка російської імператриці Катерини, а ще раніше був фортецею. Зник навіть львівський Червоноград, який до 1951 року здавна звався Христинопіль.

Але у двох останніх прикладах питання не в мові. У новому списку відчутно поменшало назв, рекомендованих до зміни — і це не лише через виключення всього «красного», а й через те, що комісія у першій своїй спробі трохи заступила на «чужу» територію. Замість рекомендацій виправити саме мовні помилки в назвах — там почали складати список усього, що, на їхню думку, варто було би перейменувати. Однак компетенція комісії — саме мова, а не деколонізація загалом. І втручання в цю сферу мало бути скоординованим бодай з іншими профільними установами та місцевими громадами.

Тому після критики своєї першої спроби комісія вирішила обійти всі гострі (й «красні») кути та позбутися всіх «конфліктних» і «політичних» пропозицій, навіть якщо вони порушують мовні правила. Наприклад, зникли зі списку Докучаєвськ Донецької області (Оленівські Кар’єри до 1954 року, а Докучаєв — російський науковець). Зник Новомосковськ Дніпропетровської області, який має чудові старовинні назви Самара або Самарчик. Загалом у першому списку пропонованих до змін назв були й Московщина, і Москалівщина, і Москалівка, і Московське — все в другому варіанті списку зникло. Не стало в другому варіанті списку й міста Ватутіне на Черкащині (засноване 1947 року й назване на честь радянського воєначальника).

Бо все це — не компетенція мовної комісії, усе це не про мову, а про деколонізацію. Чи повернеться хтось до обговорення й вивчення подібних назв після публічної жорсткої критики першого рішення мовної комісії? Зараз — сумнівно. Це той випадок, коли ініціатива вдарила по ініціатору. Та ще й так незграбно втілена. Аргумент «не на часі» ж нікуди не зник, зрозумілий консерватизм місцевих людей так само, а скептиків через оце невдало прокомуніковане перше рішення комісії побільшало, бо хибною спробою реалізації дискредитована сама ідея.

А от чому зі списку невідповідних назв зникло місто Южне Одеської області, хоча очевидно має зватися Південним, неясно. Адже в усіх інших подібних випадках комісія проявила принциповість. І це те, що дозволить мені не закінчувати на мінорній ноті й віддати належне членам цієї організації.

Я вважаю, що довести невідповідність назв мовним стандартам або деколонізаційним законам має саме ініціатор, тобто комісія. І якщо в першому списку була графа «обґрунтувати збереження теперішньої або запропонувати нову» навпроти «непевних» назв, то в другому варіанті списку комісія цього порушення своєрідної «презумпції невинуватості» справедливо позбулася. І пропонує свої варіанти.

Так, принциповою є позиція комісії з приводу міста Сєверодонецьк, яке до «сєвєра» відношення не має, бо стоїть на річці Сіверський Донець. У першому варіанті пояснень і пропозицій не було, просто рекомендували змінити, а в другому члени комісії запропонували аж три варіанти — Сіверськодонецьк, Сіверськодонець, Сіверськодонецьке.

І так само комісія прискіпливо пояснює (як і в першому варіанті переліку), як мали б називатися інші, менші населені пункти згідно з правилами української мови. Наприклад, не Травкине, а Травчине, не Ковальове, а Ковалеве, не Підгородне, а Підгороднє, не Ольгине, а Ольжине. І не місто Бровари на Київщині, а Броварі (за аналогією — скотарі, ковалі, лікарі). Перейменовувати їх чи ні — справді дискусійне питання, і треба чути й інші думки, зокрема, місцевих жителів, але науковці свою позицію таким чином чітко означили. На відміну від Запоріжжя в першому списку, де не було ні варіантів, ні пояснення (воно з’явилося пізніше, вже після того, як зчинився скандал).

І, звісно, не оминули увагою молоде місто Южноукраїнськ Миколаївської області, яке цілком закономірно пропонують переназвати — однак залишають відкритими варіанти й рекомендують «запропонувати нову назву». Знаю, що окрім логічного Південноукраїнська у місті обговорюють красиву назву Гард — на честь заповідного урочища й давнього козацького поселення на річці Південний Буг.

Також відкритими для пошуку нових варіантів (історичних або сучасних) є ось такі кумедні назви: села Прелесне (Донеччина), Спокойствіє (Дніпропетровщина), Пріятне Свіданіє (Крим), Муравейник (Херсонщина), Чисті Лужі (Чернігівщина), різноманітні Кирпичні, Питомники, Побєди й Надєжди скрізь по Україні.

Отже, резюмую. Комунікація першого рішення комісії була вкрай невдалою. Було схоже, що науковці, замість ретельного дослідження, зупинилися на першому ж кроці — складанні списку сумнівних з точки зору деколонізації назв. І опублікували все це як остаточний документ, без роз’яснень, однак із незрозумілою вагою: чи то рекомендація, чи то вимога, чи то лист із проханням щось пояснити. Крім того, комісія залізла на чужу територію, включивши в список не лише проблемні з точки зору мови назви.

Усе це спричинило справедливе обурення, що вилилося у формування другого списку. Однак через бажання й виниклу потребу згладити кути в цей другий список не потрапило багато назв, які справді треба було розглянути ретельніше. Через критику першого рішення невідомо, чи до цього розгляду повернуться взагалі й хто саме буде цим екстремалом.

А втім, у другій редакції додатка вже були й пояснення, і менше назв, які могли «автоматично», але безпідставно туди потрапити. Це означає, що державні установи працюють не в академічному чи бюрократичному вакуумі, а в середовищі зацікавленої громадськості, на думку якої завжди слід зважати в часи, коли всі рішення є публічними. Ще один урок — потрібно кооперуватися з іншими установами, щоб не вскочити в халепу, залазячи у чужу царину роботи, і не перекладати роботу з доведення невідповідності певних назв законодавству на плечі інших.

Судячи з нового списку, за невеликими винятками, урок правильної комунікації засвоєно. Вірю, що перший глевкий млинець не завадить і надалі адаптовувати наші назви до мовних стандартів, законодавства про деколонізацію і загалом підвищить інтерес людей до топоніміки, етимології, правил української мови, назв своїх (і не лише) населених пунктів та в цілому до історії та географії України. Як це і сталося зі мною під час підготовки цього тексту.

Фото з відкритих джерел