Не сподівайтеся, що українці самотужки захоплять Москву

Колись давно, у 2019 році, я була на невеличкому заході, організованому під егідою НАТО. Він відбувався в одній із балтійських країн, в лісі, дуже близько до кордону з Росією. Нічого особливого там не обговорювалося, це був звичайний нетворкінг експертів та кількох новообраних народних депутатів України. І організатори тоді казали нам: «Будь ласка, не постіть нічого в соціальних мережах, тому що росіяни напружуються, коли ми робимо будь що біля їхніх кордонів».

Зараз, у 2023 році, ситуація з самітом НАТО  в Вільнюсі була геть іншою. Альянс не просто не ховався, він під'їхав дуже близько до російського кордону, демонстративно розташував Patriot’и біля аеропорту Вільнюса – всі бажаючі могли їх фотографувати та дивуватися, чому їх не ховають. Більше того, НАТО буквально насміхалося над Росією, продемонструвавши свою спроможність прийняти Швецію 32-м членом, здатність подолати внутрішні розбіжності, зберегти єдність. І зрештою, завдяки цьому приєднанню 32-го члена перетворити Балтійське море на внутрішнє море Північно-Атлантичного альянсу, де Росія більше не керує в військовому сенсі.

Багато хто критикував або замислювався, чи варто було українській делегації вдаватися до таких відчайдушних кроків, які вона робила, буквально вимагаючи запросити Україну до Альянсу (і нагадаю, що запрошення не означає членство, це тільки початок процесу). На мою думку, те, що робила наша делегація, було відображенням відчаю. І особисто для мене це продовження інтерв'ю Валерія Залужного Washington Post про гостру потребу в літаках, яке всі українці, які мені про нього розповідали, сприймали саме як крик душі.

Одна з величезних проблем полягає в тому, що просто зараз, поки наш народ веде кровопролитну війну з Росією, ми, насправді, зникаємо. За даними «Опори» з посиланням на Державну прикордонну службу, станом на 1 травня 2023 року від’ємне міграційне сальдо з початку війни становило майже 2,7 мільйони осіб. І вже з двох різних джерел я чула дві песимістичні цифри, скільки людей нині проживає в неокупованій Україні. Цифри відрізняються одна від одної, але в обох випадках мова про менше 30 мільйонів. І враховуючи темпи відтоку, які ми бачимо в офіційних джерелах, це така загроза, що якщо просто з волі наших союзників ми будемо воювати занадто довго, то навіть коли переможемо, невідомо, хто з украінців зможе скористатися плодами цієї перемоги.

Тому не бачу жодної проблеми в тому, що наші дипломати спробували домогтися більшого, ніж на що можна було сподіватися. Власне, ми нічого не втратили від цієї спроби, але принаймні навіть ті західні політики, яких ми роздратували  своєю невдячністю, побачили, що все-таки з чимось ми не згодні. І звичайно, ми побачили величезну підтримку з боку литовського народу. Наприклад, коли Володимир Зеленський виступав 11 липня на одній з центральних площ Вільнюса, там вирував справжній натовп, який підтримував кожне його слово.

За останні півтора роки в мене накопичилося чимало досвіду спілкування з представниками західних країн. Воно не завжди приємне, але я щоразу вдячна долі за будь-яке неприємне або дивне слово на мою адресу, тому що це дозволяє мені більш тверезо дивитися на життя. До прикладу, в кулуарах нещодавньої Ukraine Recovery Conference у Лондоні один із представників нашого найбільшого західного партнера в дружній, приємній манері small talk сказав мені: «Ви ж розумієте, що навіть якщо Україна вийде на свої кордони 1991 року, це не буде означати перемогу? Справжня перемога – це повний розгром Росії і, можливо, її розпад чи якась інша внутрішня криза». У відповідь я не менш мило посміхнулася і сказала: «Будь ласка, не сподівайтеся, що українці самотужки ще й захоплять Москву».

Зараз починають лунати розмови з приводу того, що Україні потрібно перебудовуватися за ізраїльським зразком. Відкинемо питання, що нашу ситуацію дійсно складно порівнювати з ізраїльською, тому що Ізраїль є ядерною державою, яку атакують не дуже сильно розвинені гравці. У нашому ж випадку абсолютно навпаки: проти нас воює дуже небезпечний ворог, озброєний таким арсеналом, який переконливо змушує пригальмовувати наших західних партнерів. І дивлячись на якого, той же Китай розуміє, що йому потрібно посилювати свою ядерну програму, бо це буде саме те, що стримуватиме його західних противників від різких рухів у разі військового конфлікту з ним.

«Дзеркало тижня» під час саміту опублікувало дослідження, що українці не підтримують ідею повної військовозобов'язаності за ізраїльським зразком. Тут немає чому дивуватися. Як мінімум, якщо уряд наполегливо обіцяв своїм громадянам швидку перемогу, деокупацію Криму до нинішнього літа, то в громадян не співпадатимуть ці дві картини світу – навіщо всім, включно з жінками, йти до війська, якщо ми от-от переможемо? До того ж, такий шлях розвитку держави передбачає принципово інший суспільний договір.

Загальна ремарка з приводу будь-яких досліджень із дуже важливих, чутливих питань: зараз усі вони є викривленими. Бо не включають думку людей, які виїхали з країни або воюють. І нескладно здогадатися, що є такі питання, з приводу яких думки людини в окопі і людини в відносно безпечному, глибокому тилу помітно відрізнятимуться. Так само як буде відрізнятися думка людини, що вимушено залишила свій дім і півтора роки поневіряється на чужині.

Звичайно, нам пощастило, що саміт НАТО відбувався в Литві, тому що литовці є не просто великими друзями України, вони дійсно прихильні до ідеї членства України в НАТО. Причому, як мені здалося, ця підтримка існує як на рівні політичного істеблішменту, так і на рівні громадян. Наприклад, в інтернеті розходилися фотографії рейсових міських автобусів Вільнюса з написом: «Поки ви чекаєте на цей автобус, Україна чекає на членство в НАТО».

Або, наприклад, єдина дорога, якою преса йшла до входу на саміт, вся була завішана фотографіями розбомбленої України, людьми в сховищах, пораненими. Можна уявити, що якби який-небудь журналіст забув, що в порядку денному є Україна, або не сильно планував ставити спікерам запитання з її приводу, то ці фото йому б про це нагадали. Також було видно, скільки журналістів прийшли на підсумкову прес-конференцію Володимира Зеленського, як вони реагували, наскільки активними були, наскільки живою і місцями нервовою була ця розмова.

Ця литовська підтримка, як я її розумію, лежить далеко не тільки в морально-етичній площині. Насправді, вона прагматична. В оцінці потенційних ризиків Литва не відкидає військового вторгнення з боку Росії – не зараз, але колись у майбутньому, не такому вже далекому та недосяжному, з якоюсь імовірністю ця подія можлива. І для Литви було б дійсно позитивом, якби Україна стала на той момент членом НАТО і якби наші досвідчені, загартовані в боях, добре озброєні солдати могли захищати Литву. Тому посил, з яким українська делегація приїхала в Вільнюс – що не тільки Україна потребує НАТО, але і НАТО потребує Україну, – це абсолютна правда.

Але зрозуміло, що НАТО, як будь-який клуб, який складається з великою кількості учасників, дуже неоднорідний. І цей посил чудово підходить для тих країн, які відчувають небезпеку з боку Росії безпосередньо для себе. І складно пропонувати його тим, хто такої небезпеки не відчуває – а на жаль, вони є більш впливовими учасниками Альянсу.

Наостанок хочу сказати, що мені якось довелося спілкуватися з литовськими інтелектуалами, які займаються проблемами безпеки своєї країни, прогнозуванням із цих питань. І напівфантазійно мова в нас зайшла про те, що якби, не дай Боже, Україну без Альянсу спіткала військова поразка у війні з Росією, то литовці на рівні двосторонніх відносин усе одно хотіли би запросити до себе українських солдатів – знову ж таки розуміючи, що вони вже є однією з найсильніших чи навіть найсильнішою армією Європи, добре оснащеною і багато в чому навченою за стандартами НАТО. І вони би хотіли бачити їх на своїй землі не як найманців, а як офіційних партнерів натівського контингенту. Тому я би сказала, що так чи інакше, в будь-якому випадку, за будь-якого сценарію я вірю, що Україна доєднається до НАТО. Але хотілося би, щоб ми зробили це як повноцінний член Альянсу і сильна незалежна держава, а не таким апокаліптичним способом, який я тут описала.