Вихід — через Константинополь

В УПЦ МП, судячи з усього, втратили надію домовитися з Банковою. Донедавна офіційні й неофіційні спікери УПЦ МП намагалися зобразити конфлікт із владою як «непорозуміння», в якому не беруть участі президент України та його найближче оточення. Але зустріч Володимира Зеленського з Вселенським патріархом Варфоломієм щось змінила. Напередодні поїздки президента України до Стамбула, де він з-поміж іншого мав зустрітися з патріархом Варфоломієм, офіційні особи УПЦ МП і близькі до них люди та ЗМІ почали відкрито звинувачувати президента в тому, що він «оголосив війну власному народу».

УПЦ МП не потрібна

Треба визнати, що українська влада давала привід УПЦ МП сподіватися: все, що відбувається, — не насправжки. Судіть самі: «виселення Лаври» триває вже близько чотирьох місяців, причому віряни й надалі користуються її храмами для богослужінь, які регулярно очолює особисто митрополит Київський Онуфрій. Митрополит Павло Лебідь, який перебуває під судом, і митрополит Антоній Паканич, котрий перебуває під санкціями, записують і поширюють відозви до своїх прибічників і «всіх людей доброї волі».

Усе це досить просто пояснити: у вищих ешелонах влади було й залишається багато старих друзів і лобістів УПЦ МП. Є вони й в офісі президента, й у Мінкульті, й у СБУ. Через це рішення ухвалюють повільно, через «не хочу», а виконавці своєю чергою не стараються, оскільки знають (або принаймні здогадуються), що начальство може передумати.

Однак зустріч президента зі Вселенським патріархом чомусь підкосила надію УПЦ МП на те, що їй удасться просто «перечекати бурю».

Чому саме зараз? Можна було й раніше зрозуміти, що «все серйозно». УПЦ МП отримувала «сигнали» з усіх боків — і з Банкової, і з Москви — впродовж досить тривалого часу. Усі ці сигнали зводилися та зводяться до того самого: УПЦ МП не потрібна. Ні Україні, ні Росії.

Вона не потрібна Україні, якій хочеться (життєво необхідно) позбутися всього, на чому лежить бодай тінь Москви. В Москві це чудово розуміють і підливають оливи у вогонь, підкреслюючи свій зв’язок, дружбу та підтримку УПЦ МП. Ця «турбота» виглядала б зворушливо, якби її цілком очевидною метою не було погіршення становища УПЦ МП в Україні.

Усіма своїми діями Моспатріархат показує, що УПЦ МП йому більше не потрібна. Найкраще, що вона може зараз зробити з погляду своїх московських патронів, — «піти красиво», захищаючи до останньої краплі крові свою «малоросійську ідентичність», яку знищує «укронацизм». «Малоросійська ідентичність» та її «оплот» — Києво-Печерська лавра — найсвіжіший вкид російських пропагандистів. Уже тільки за ним можна оцінити характер їхньої «турботи» про УПЦ МП.

Що ж, у Московському патріархаті вже не приховують: завданням їхньої української філії було лише «потримати місце», поки Україна тішиться своєю «іграшковою незалежністю», доки Росія не прийде й не заявить свої права на «Малоросію». УПЦ МП чудово впоралася з поставленим завданням: на окупованих територіях РПЦ тепер збирає першосортний урожай — лояльних парафіян, священників і навіть місцями єпископів, які навіть не помітили, що в їхній церковній приналежності щось змінилося. Власне, вони праві — нічого не змінилося.

УПЦ МП надто довго сиділа на двох стільцях — достатньо, щоб переконати саму себе в правильності свого становища. Але стільці роз’їхалися. А сама УПЦ МП провалюється в щілину, що утворилася на місці розриву мапи «Русского міра».

Святіший арбітраж

Українська влада в своїй церковній політиці, втім, теж входить у піке. Для Банкової, схоже, стало відкриттям, що просто взяти та заборонити «московську церкву», звісно, можна. Але… не можна. Церква — це ж не лише вивіска та стіни храмів. Це насамперед люди. Яких влада не може змусити ходити до іншої церкви. Храм — не зовсім супермаркет, і якщо в місті закрився один, то люди не обов’язково підуть до іншого.

Куди ж вони подінуться — віряни та священнослужителі «забороненої» церкви, які не захочуть переходити до ПЦУ? Найімовірніше, підуть у «катакомби». І це не найкраще рішення — катакомбне існування радикалізує вірян, перетворює їх на непримиренну опозицію й до влади, й до суспільства. Єдиним правильним виходом залишається відкрити можливість для інтеграції УПЦ МП до Єдиної помісної церкви, яку вони утворять разом із ПЦУ.

Цю частину програми ні українська влада, ні ПЦУ забезпечити не можуть. Це не належить до повноважень світської влади, та й відносини між нею та УПЦ МП склалися конфліктні. Про ПЦУ годі й казати. Залишається Вселенський патріарх — як відносно нейтральна й авторитетна сторона.

За чутками, які перед візитом Зеленського до Стамбула поширювали проросійські джерела, президент України збирався запропонувати Вселенському патріарху прийняти Києво-Печерську лавру під свою духовну опіку.

Це виглядало б цілком логічним. У такий спосіб прадавні святі стіни Києво-Печерської лаври будуть наповнені «духовним змістом», навіть якщо всі до єдиного ченці УПЦ МП їх залишать. Вселенський патріарх міг би активно взяти участь у примиренні та об’єднанні українських церков. А українська влада переклала б проблему, в якій загрузла, на компетентну особу.

Ось тільки чи захоче Вселенський патріарх занурюватися в кашу, що заварилася в Україні? Зовні вона виглядає досить неапетитно — бійки в храмах, клуби сльозогінного газу та хрускіт битого скла під підошвами, діти, які плачуть, бо їх вигнали з парафіяльного будинку разом із батьком-священником… Розподіл майна, в якому для погляду збоку вже загалом і не має значення, в кого більше прав на позолочену каструлю чи бабусин чіппендейл.

За наявною інформацією, патріарх Варфоломій зовсім не в захваті від того, що відбувається. Звісно, поліційною облогою монастиря грека не здивуєш — на Афоні таке час від часу теж трапляється. Але трощити кувалдою двері сільського храму — це вже занадто…

Труднощі переходу

Однак усе-таки Вселенському патріарху є над чим помізкувати. Він отримує змогу завершити те, що розпочав Томосом, — об’єднати українське православ’я у відриві від Москви. Цим він, по-перше, послабить позиції Москви в православному світі. По-друге, легітимує власне рішення щодо надання Томоса про автокефалію українській церкві. У світовому православ’ї дотепер немає одностайної думки, чи правильно вчинив патріарх Варфоломій, надавши Томос Україні, а чи ні. Головний докір: Томос не лише не вирішив, а й навіть загострив протистояння в українському православ’ї. Допомога патріарха Варфоломія в примиренні та по змозі об’єднанні ПЦУ та УПЦ МП зробило б таку критику на його адресу неактуальною.

Чи підуть «під Варфоломія» з УПЦ МП? Цілком імовірно. З одного боку, проти нього працює колосальна московська пропагандистська машина. З іншого — перехід «під Варфоломія» може стати відносно пристойним «канонічним» виходом із ситуації, коли бути «під Москвою» геть не годиться, а йти під ПЦУ «канон не велить».

Важче передбачити реакцію з боку ПЦУ на таку «миротворчість». У ПЦУ взагалі потроху накопичуються суперечності з Вселенським патріархом — українській церкві починають «тиснути» норми, прописані в Томосі про автокефалію.

У патріарха Варфоломія своєю чергою теж виникають запитання до ПЦУ. Тепер він відряджає до Києва комісію — ознайомитись із новою редакцією Статуту ПЦУ, ухваленою на Архієрейському соборі. Новий статут затвердить Помісний собор, який збереться в дні святкування Хрещення Русі. До цього моменту комісія Вселенського патріархату має вивчити текст на відповідність букві Томоса про автокефалію.

Що ж, апетити ПЦУ й справді зростають. Але зростають і потреби її пастви. Коли ухвалювали Томос про автокефалію, в Україні не було повномасштабної війни. Не було потоку біженців, якими потрібно опікуватися за кордоном (згідно з Томосом, ПЦУ не має права відкривати закордонні парафії). Не було такого крутого національного підйому й такої відрази до всього, що стосується Москви. ПЦУ має повне порозуміння з українцями в спільному прагненні розширити свою сферу діяльності та вплив, підвищити власний статус, хоч якої думки про це Вселенський патріарх.

Та найсерйозніша «розбіжність» між ПЦУ та патріархом Варфоломієм — у питанні про об’єднання з УПЦ МП. ПЦУ готова приймати парафії, але не готова приймати священнослужителів. Офіційна причина — велика кількість «ватників», «московських агентів» і просто «хороших російськоправославних», які протягнуть за собою в українську церкву «русскій мір» у тій чи тій, прихованій або відвертій формі. Цей погляд поділяє більшість вірян ПЦУ.

І для його існування є підстави. Враховуючи той факт, що в УПЦ МП більше єпископів, ніж у ПЦУ, зрештою може статися так, що більшість єпископів об’єднаної української церкви становитимуть вихідці з УПЦ МП. І ключові позиції в об’єднаній церкві рано чи пізно можуть опинитися в їхніх руках. А це погана новина не лише для нинішнього єпископату ПЦУ, а й для України загалом.

Вселенський патріарх — у складному становищі. З одного боку, він зацікавлений якомога швидше об’єднати дві українські церкви, що ворогують між собою. З іншого — ця створена ним церква в недалекому майбутньому може виявитися вірним союзником Московського патріархату в міжправославному діалозі.

Однак ситуація геть не така безнадійна, як іноді намагаються показати в обох церквах — і в УПЦ МП, і в ПЦУ, в кожній — з власних причин. Інтереси церкви не зводяться до інтересів єпископських корпорацій. Необхідно шукати рішення — мирне рішення — конфлікту, який нагнітався впродовж десятиліть (якщо не століть). «Врачувати», як люблять висловлюватися в УПЦ МП. І це непогана метафора: лікуватися доводиться навіть тоді, коли лікар несимпатичний, а ліки огидні на смак.