Україна зараз виконує роботу НАТО: Якщо Київ застрягне в залі очікування, це дасть Путіну зелене світло для нового нападу — FT

Іноді важко оцінити значення великих глобальних змін, коли вони відбуваються. Наші аналіз, інстинкти та дії ґрунтуються на тому, що ми вже знаємо, не усвідомлюючи повною мірою нового середовища, в якому опинилися. Ми зосереджуємося на минулому, тоді як насправді слід терміново фокусуватися на майбутньому, пише американський дипломат, колишній представник Державного департаменту США у справах України Курт Волкер у статті для FT.

Це, мабуть, найкраще пояснення того, що відбулося цього тижня на саміті НАТО у Вільнюсі, Литва. Альянс дуже добре впорався з тим, що він вже вміє робити. Він підтвердив "залізне" зобов'язання захищати кожен дюйм своєї території, підтвердив ядерну стратегію НАТО, ухвалив оборонні плани для всіх регіонів Альянсу, ще раз пообіцяв, що кожна країна-член витрачатиме на оборону щонайменше 2 відсотки ВВП, і розглянув широкий спектр проблем безпеки.

Фінляндію вітали як нового члена, процес ратифікації заявки Швеції має бути завершений найближчим часом. Країни НАТО також пообіцяли зміцнити свій східний фланг у відповідь на російську агресію.

Мабуть, найбільш позитивною і недостатньо висвітленою подією минулого тижня є переорієнтація Туреччини на решту своїх союзників із деяких критичних питань. Президент Реджеп Таїп Ердоган відмовився від заперечень проти ратифікації членства Швеції в НАТО, висловився за прийняття України до Альянсу, схвалив подальші поставки безпілотників Bayraktar в Україну і уклав угоду із США про придбання винищувачів F-16 для Туреччини.

Всі ці події свідчать про те, що НАТО є більш згуртованим і здатним захищати своїх членів, ніж це було впродовж багатьох років. Це позитивні результати. Але як би члени Альянсу не критикували вторгнення Росії в Україну і не продовжували надавати Києву зброю для захисту, вони, здається, так і не зрозуміли, що означає вторгнення Москви для європейської безпеки. Насправді, воно змінило все.

До цього часу НАТО міг дозволити собі роками утримувати майбутніх членів у «позиції очікування», наполягаючи на проведенні реформ і оцінюючи геополітичні наслідки кожного рішення про розширення. В умовах відносного миру в Європі можна було з упевненістю припустити, що та ж стратегія безпеки, яка використовувалася в минулому, спрацює і в майбутньому.

Але за часів Владіміра Путіна Кремль відкрито взяв курс на територіальну експансію, спрямовану на відтворення російської імперії. Він розв'язав велику війну в Європі, яка зачепила кожну країну на континенті і багато країн за його межами. Війна вже змусила мільйони українських біженців переселитися до сусідніх європейських країн, спричинила масову інфляцію (частково через перебої з енергопостачанням), порушила світові поставки продовольства і судноплавство Чорним морем, спричинила подальші економічні негаразди через політику санкцій і необхідність підтримувати державний бюджет України, а також виснажила європейські оборонні ресурси.

Якщо Путін не зазнає поразки в Україні, буде ще гірше. У прагненні відновити імперію він зверне свій погляд на Естонію, Латвію, Литву і навіть Фінляндію - всі країни-члени ЄС і НАТО, які раніше були частиною Російської імперії, і які Альянс зобов'язаний захищати. Якщо війна в Україні припиниться, Росія просто перегрупується і підготується до нового нападу. З авторитарною, імперіалістичною Росією на порозі ніхто в Європі не почувається в безпеці. Зрештою, саме це переконало Фінляндію і Швецію рухатися до членства в НАТО минулого року.

Проте на саміті НАТО не надав жодних запевнень, окрім тих, що були сказані у 2008 році, про те, що Україна стане членом Альянсу одного дня. Реального процесу для досягнення цієї мети не існує. Дійсно, формулювання Вільнюського саміту можна вважати слабшими, оскільки вони підкреслюють, що запрошення буде запропоновано лише тоді, коли "всі члени Альянсу погодяться" (тобто, наразі вони не згодні), і коли "умови будуть виконані" (тобто, існують умови, які ще потрібно виконати). Точна природа цих умов залишається невизначеною.

Це не просто втрачена можливість. Це відображає нерозуміння того, що характер європейської безпеки змінився. Україна наразі виконує роботу НАТО замість самого Альянсу - бореться за захист кордонів вільної Європи. Вона більш спроможна у військовому плані, ніж більшість членів Альянсу, і захищає цінності, на яких ґрунтується НАТО. Росія нападає на Україну, тому що прагне перемогти ці цінності: якщо Київ застрягне в залі очікування НАТО - це зелене світло для Путіна, щоб знову напасти.

Зі свого боку, Україна, звичайно, повинна спочатку перемогти у війні, що вона поступово і робить. Вона також повинна продовжувати наполягати на членстві в НАТО і прискорити прийняття законодавства, необхідного для вступу в ЄС. Поза цими блоками для України немає майбутнього.

Наразі існує фундаментальне протиріччя між зобов'язаннями НАТО щодо безпеки Альянсу і відмовою надати Україні чіткий шлях до членства. В умовах, коли ядерна імперіалістична Росія претендує на частини території, що належать іншим країнам, і нав'язує гібридну війну усьому континенту, важко уявити, як НАТО може виконати свою місію із захисту Європи, не прийнявши Україну в члени Альянсу. Це протиріччя, яке необхідно терміново вирішити, щоб на новій зустрічі союзників наступного року можна було зробити рішуче запрошення до членства.

11-12 липня у Вільнюсі відбувся саміт НАТО. У комюніке саміту, зокрема, йдеться про прогрес Києва на шляху до вступу в Альянс. Водночас, питання запрошення залишається нечітким. Чи відчинили для українців двері до Альянсу, якщо й дозволили обійти ПДЧ? Про досягнення й невдачі саміту для нашої країни — в статті Володимира Кравченка «Чи стала Україна ближчою до НАТО?».

Найбільшим розчаруванням саміту у Вільнюсі стали не перспективи членства України в НАТО, а так звані гарантії безпеки для України. Владі марно намагатися видавати бажане за дійсне, адже те, що запропоновано «сімкою», справжніми гарантіями не є. В Україні очікували на «гарантії захисту», «гарантії миру» і на цей запит відповіді немає. Чому?  Читайте статтю Костянтина Єлісєєва «Після Вільнюсу: найбільші перемоги й розчарування України», в якій досвідчений дипломат аналізує основні результати саміту НАТО для нашої країни.