Платформа пам'яті "Меморіал": Ми нагадуємо світу про нашу війну – і люди не байдужі

Платформа пам'яті "Меморіал" починала свою діяльність як інтернет-проєкт, який збирає історії людей, чиє життя забрала розв'язана Росією війна. Рік тому ми спілкувались зі співробітниками "Меморіалу". Про те, що змінилось в проєкті за минулий рік, як про нашу війну та її жертв дізнаються та реагують в світі, як збирають трагічні історії та як вдається емоційно триматися, KP.UA розповіла Анастасія Абрамець, шеф-редакторка платформи пам'яті «Меморіал».

“Про жертв війни дізналися люди навіть у Новій Зеландії”

- Анастасіє, ми з вами спілкувалися майже рік тому – проєкт явно став більш масштабним. Що змінилося за цей час? Можливо, методи пошуку інформації або люди стали частіше звертатися до вас?

- За рік  роботи проєкту, з березня 2022 року, нам вдалося більше, ніж ми самі сподівалися. Наша команда зібрала, верифікувала та оприлюднила понад 3700 історій загиблих, підготувала понад 200 текстів великого формату для українських та іноземних ЗМІ, відзняла 18 документальних фільмів, організувала кілька офлайн-подій як в Україні, так і за кордоном. Завдяки нашим партнерам про жертв війни дізналися навіть люди у Новій Зеландії.

Мабуть, наше основне досягнення за рік - це вихід із суто онлайну в офлайн. Для нас, для рідних загиблих дуже важливі зустрічі наживо, можливість говорити, обмінюватися думками, підтримувати тих, хто переживає горе втрати.

Ми показували наші документальні фільми та організовували кілька виставок в Україні і за кордоном. Під час заходів безпосередньо можемо спілкуватися з аудиторією. Завдяки популяризації проєкту у нас суттєво зросла кількість звернень від рідних загиблих.

Жодний запит не залишається без уваги, ми опрацьовуємо всю інформацію, яку надсилають нам люди, адже кожна втрата неймовірно важлива і не може бути забутою.
Розпочинаючи роботу, ми дуже ретельно підходили до верифікації даних - так і продовжуємо працювати. Інформацію перевіряє спочатку координатор моніторингової групи, а потім редактор. Тож у цьому сенсі нічого не змінилося.

Зросла кількість людей, які до нас звертаються: люди дізналися про наш проєкт і тому надають більше інформації. Вони самі заповнюють форми, і ми шукаємо інформацію різними методами, наші журналісти також працюють на місцях, здебільшого це деокуповані території з великою кількістю жертв.

Наприклад, наша журналістка їздила до Чернігівської області в Ягідне, де людей утримували у підвалі. Через кілька місяців після трагедії вона спілкувалася зі свідками, шукала рідних загиблих - їй вдалося зібрати історії всіх загиблих із цього підвалу. Так ми працювали у кількох регіонах.

Щодо Маріуполя, ми співпрацюємо з нашими колегами з маріупольських ЗМІ, які нині, звичайно ж, не там, але в них збереглися якісь важливі контакти, є довіра з боку місцевого населення. Вони готують історії з Маріуполя. Те ж відбувається і в інших окупованих містах, звідки дуже важко отримати інформацію.

- З моменту нашого спілкування додалися трагічні сторінки: після деокупації Харківщини – про закатованих в Ізюмі, після звільнення Херсона - теж багато людей постраждало від російських тортур. Як збирали дані про загиблих там?

- Окрім штатних журналістів, ми співпрацюємо з фахівцями з різних регіонів. Ці люди збирають свідчення безпосередньо на місцях.

Наші журналісти були, наприклад, у Бучі, Ізюмі, Барвінковому, Ягідному. Звідти вони готували репортажі, а також збирали дані про загиблих від рук окупантів людей. Співпраця з регіональними журналістами дуже важлива для “Меморіалу”, оскільки саме ці фахівці мають контакти та довіру серед місцевого населення.

В Ізюмі та інших містах Харківської області працювали наші журналісти, їздили туди у відрядження. Крім того, ми працюємо з місцевими групами у соцмережах, розповідаємо про можливість поділитись даними про своїх рідних, шукаємо свідків трагічних подій.

- Чи були вже якісь історії через підрив Каховської ГЕС?

- Так, нам вдалося зібрати історії про 11 загиблих внаслідок підриву Каховської ГЕС. Працювати було складно, тому що більшість загиблих перебувають на окупованих територіях, але нам вдавалося дізнаватися інформацію про загиблих через рідних, які евакуювалися раніше. 

Також ми підготували текст для наших колег з УП про загиблих внаслідок підриву. Він написаний англійською мовою, щоб донести наслідки техногенної катастрофи до світу.

Історія 84-річної Марії Щербини з Голої Пристані на Херсонщині. 7 червня 2023 року вона потонула біля власного дому після того, як російські окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС. Разом з Марією загинув її чоловік Олексій.

83-річний пенсіонер Олексій Клименко потонув 7 червня 2023 року біля свого дому в Голій Пристані на Херсонщині. Разом з ним загинула його дружина Марія.

- У вас з'явилися нові розділи на сайті. Які саме і чому вирішили відокремити їх у окремі блоки? Чому розділ «Люди, які загинули під час війни» ви виділили окремо? Адже є розділ про військові, цивільні жертви, дітей…

- Зараз на сайті 5 розділів про загиблих: військові, цивільні, діти та два відносно нових: "Люди, які загинули під час війни" та "Вони наближали перемогу". Ми додали розповіді про тих, хто наближає нас до перемоги, оскільки хотіли виділити тих, хто не був військовим, однак своєю ризиковою працею впливає на хід війни. Це волонтери, лікарі, рятувальники, журналісти тощо. Хоч вони й не військові, але й не є просто цивільними жертвами. Цим людям ми теж завдячуємо своїм життям.

Розділ про людей, які загинули під час війни, присвячений тим, хто помер через наслідки війни (неможливість отримати медичну допомогу, серцеві напади тощо). Ці люди не є безпосередньо жертвами війни, проте ми хотіли вшанувати їхню пам'ять, адже якби не напад росіян, вони б жили.

Виставка, присвячена загиблим дітям, до Міжнародного дня дітей

«Тут діти з різних сіл і містечок. В Україні їх майже пів тисячі. Дехто з них навіть не встиг народитися. Росія не дала їм шансу на життя. Вони більше не зможуть розказати про себе самі, не скажуть, про що мріяли. Тому в цих текстах вони ніби говорять від себе», - розповідає Ганна Черненко, авторка платформи пам’яті "Меморіал" з Харкова.

22 дитячі портрети, і від кожного - як пряма мова, історія його чи її життя.

8-річна Маргарита Гапоненко з Харківщини загинула 21 червня 2022 року від артобстрілу. Дівчинка померла на місці, біля свого будинку у селі Безруки. Любила співати.

8-річний Кирило П’яхін разом з мамою переїхав наприкінці квітня 2022 з Херсона до Вінниці. 14 липня 2022 року хлопчик загинув під час ракетного обстрілу. На момент вибуху він був у машині, де разом зі своїм дядьком чекав бабусю, яка зайшла у відділення банку.


9-річний Денис Котелевич загинув у Зеленодольську на Дніпропетровщині. Третього вересня 2022 року він разом із братом-близнюком грався у місцевому сквері, коли російські військові почали обстрілювати місто з «Ураганів». Уламок касетного боєприпаса поцілив у Дениса, хлопчика не змогли врятувати.

Артемові Корнійчуку був один рік і сім місяців. Хлопчик загинув 16 грудня 2022 року в Кривому Розі разом з мамою Людмилою. Уже в лікарні помер і його тато Олександр.

9-річний Ілля Чех із Чернігова потрапив під ворожий обстріл – поряд з будинком, де жила його родина, впав російський снаряд. Хлопчик помер у лікарні від отриманих травм.

15-річна Анна Фігурна з Дніпра загинула від російської ракети. 14 січня 2023 року ворожа армія поцілила в житлову багатоповерхівку. Анна навчалася в 131-й гімназії в Дніпрі. Мріяла стати психологинею.

Ненароджена дитинка родини Замченків із Києва. ЇЇ батьки - Вікторія та Богдан - загинули від атаки дронів.

“Жінки загиблих воїнів часто не знали, що їхні чоловіки воюють”

- Ще один дуже щемливий розділ – фотопроєкт «Наодинці» - про жінок, які втратили коханих на війні і залишилися наодинці зі своїм горем…

- Проєкт "Наодинці" включав у себе цілу низку заходів. Фотограф Катерина Москалюк провела день із жінками, які втратили своїх коханих чоловіків, та створила серію фото про життя після втрати, а також записала розповіді жінок. Ми підбирали героїнь різного віку, професій, з різних куточків країни, аби показати - кожен із нас ризикує сьогодні втратити коханих... Ці п'ять жінок уособлюють тисячі тих, хто сьогодні переживає горе втрати, вчиться жити без партнера.

Пізніше у кожному з п'яти обласних центрів, звідки родом героїні, ми організували виставки з презентаціями. Опублікували історії в регіональних ЗМІ та створили проєкт на сайті "Меморіалу".

Серію "Наодинці" у перспективі плануємо продовжити, оскільки для нас важливо говорити не лише про самих загиблих, а й про рідних, які живуть із болем втрати.

- Які історії особливо запам'яталися вам?

- Особливо запам'яталася історія героїні, яка не знала, що її чоловік воює. Вона була впевнена, що він десь у Києві. Тільки після інформації про його смерть вона дізналася, що він був на фронті. І це не одна історія, коли дружини не знали, що їхні чоловіки воюють. Деякі чоловіки приховують це, кажуть, що зараз десь на виїзді, у відрядженні. Так наші військові, котрі нас захищають, намагаються нас оберігати. Навіть у Маріуполі у найскладніший час деякі хлопці, які були на «Азовсталі», дзвонили та писали рідним, що у них все добре. Так ми й назвали наш фільм, присвячений матерям захисників Маріуполя, - “Все добре, мам”.

Проєкт «Наодинці»: історія Індіри та її чоловіка Вячеслава, який загинув, захищаючи Донеччину. Був командиром взводу у 38-му окремому штурмовому батальйоні ЗСУ.

«У нас завжди було багато планів. Ми щовечора перед сном говорили про мрії. Уявляли, що в нас буде будинок на березі моря та сад із трояндами. Найболючіша пора для мене – це ранок, бо я дуже любила починати день з чоловіком».

Проєкт «Наодинці». Чоловік Ангеліни, Олександр Попсуй, був командиром патрульного взводу 15-го окремого полку Національної гвардії України. Загинув 6 жовтня 2022 року під час виконня бойових дій на Донеччині.

«Я не знала, що Саша пішов на війну. Дізналася тоді, коли він загинув. Сашко служив у Національній гвардії, був у Дніпрі. Коли почалася повномасштабна війна, сказав, що його перевели у Київ. Їх навіть відпускали додому. Часто пропадав зв’язок, але я й подумати не могла, що він воює. Його побратими казали, що він мене дуже сильно любив та оберігав, не хотів, щоб я хвилювалася.»

- За рік роботи над проєктом «Меморіал» через вас пройшли історії сотень, якщо не тисяч українців, які загинули через російське вторгнення. Це дуже складно. Як вам вдається балансувати між тим, щоб не втратити співчуття до людей, ненависть до ворога та водночас утримувати якось свій емоційний стан?

- Ми періодично консультуємося з психотерапевтами, які працюють із людьми, що пережили травматичні події під час війни. Готували для нашої команди рекомендації, як спілкуватися з рідними загиблих, як правильно ставити запитання, як підтримати, дати людям виговоритись, не травмувати їх додатково. Також як зберігати власне ментальне здоров'я.

Наша команда розуміє: те, що вона робить, потрібне людям. Рідні загиблих кажуть, що їм це потрібно і важливо. У нас є велика кількість звернень від них. Вони пишуть: "нам це потрібно, нам це допомагає". Ця мотивація дає нам можливість працювати далі та зберігати власне психічне здоров'я.

⁃ Як ви розповсюджуєте про наших загиблих історії на міжнародному рівні? Адже світ з часом починає втомлюватись та забувати про нашу війну…

⁃ Для команди платформи пам'яті “Меморіал” дуже важливо розповідати правду людям всього  світу. Ми бачимо, що для іноземців важливо бачити не цифри статистики, а чути реальні історії, про таких же людей, як і вони, але чиє життя відібрали. Це знаходить відгук у їхніх серцях.
Я б не сказала, що іноземці стали байдужі. Звісно, жити виключно війною і болем не можемо навіть ми тут, в Україні. Однак, коли ми проводимо спільно з партнерами акції за кордоном, показуємо фільми – люди приходять, реагують, співчувають.

Для того щоб контактувати зі світом, ми ведемо англомовний “Твіттер” https://twitter.com/memorialua та спільно з партнерами організовуємо покази фільмів, виставки, готуємо матеріали для акцій. І будемо лише розширювати діяльність у цьому напрямку.

Ми співпрацюємо із представниками української діаспори. Це люди, які виїхали вже давно або зробили це після повномасштабного вторгнення та є активними амбасадорами України. Спільно з ними ми організовуємо покази фільмів, наші виставки - приходять іноземці, цікавляться. Не можу сказати, що вони забувають про нашу війну.

Не можу сказати, що їм байдуже. Люди приходять на фотовиставки, присвячені загиблим дітям, і батьки приходять із дітьми. Ми розуміємо, що світові не байдуже. 

Коли люди бачать цифру загиблих – 500 дітей – це не чіпає. А коли люди бачать історію реальних хлопчиків та дівчаток, їхні мрії, чим вони займалися, - людям легше зрозуміти, що відбувається, і саме таким чином ми намагаємося працювати з аудиторією. Не цифри у статистиці, а реальні історії допомагають розуміти, що гинуть такі ж люди, як і вони...

- Отже, люди приходять, реагують, співчувають?

- Так. Потрібно шукати підхід, як подати матеріал. Люди як приходили, так і приходять. До нас часто приходять рідні загиблих. І ми знаємо із психотерапії, що перший етап одужання людини – це виговоритися. “Меморіал” - це можливість публічно говорити, допомагаючи людям одужувати. Він не лише про загиблих, а й про тисячі живих людей, які живуть зі своєю втратою. У нашому суспільстві тепер мільйони таких людей. Людей треба почути та підтримати. Тільки в цьому випадку ми матиме змогу одужати як суспільство і надалі розвиватися.

- Напевно, ви часто стикаєтесь з тим, що люди плачуть…

- Коли мої колеги спілкуються із рідними загиблих, так. З психології ми знаємо, що є дві реакції – одні люди закриваються і не хочуть говорити, інші хочуть багато говорити та плакати. І та й інша форма реакції нормальні, і ми намагаємося ставитись до цього з розумінням. Даємо людям виговорити стільки, скільки їм потрібно. Таким чином вони проходять етап прийняття. Це допомагає їм прийняти те, що сталося, і почати одужувати. Тому це цілком нормальна реакція. Ми про неї знаємо, і наші колеги слухають їхні розповіді про загиблих скільки потрібно.

- Що ви могли б порадити людям, які втрачають спокійний стан?

- Не забувати дбати про себе. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми усі кілька місяців працювали майже без вихідних та нормального сну. Але у нас не марафон, у нас ще дуже багато роботи, доки війна, і після неї теж буде багато роботи. Треба не забувати дбати про себе – спати, їсти, брати відпустки - це нормально. Я дуже стимулюю колег брати відпустки, бо є такі, які не хочуть відпочивати, вважають, що це не на часі. Ми говоримо, що відпочивати – це нормально, піклуватися про себе – нормально.
Нам треба берегти себе, щоби працювати далі: у нас ще дуже багато роботи.

Важливо

• Сторінка проєкту «Меморіал»
• Як розповісти історію загиблих рідних чи друзів, щоб пам’ять про них збереглась на сайті проєкту. Заповнити онлайн-форму:
  Для загиблих військових
  Для цивільних жертв