Результати опитування здивували. Як українці оцінюють медицину під час великої війни

Медицина в Україні — одна з больових точок нарівні з освітою та, на жаль, багатьма іншими сферами життєдіяльності нашої країни. Мабуть, кожен українець хоч раз у своєму житті нарікав на лікарів, на їхню недостатню професійність та небезкоштовність послуг, які мали б бути безоплатними.

Так, згідно з оцінками Світового банку та Організації економічного співробітництва 2018 року, в «тіні» оберталося близько 150 млрд грн, із яких приблизно 70 млрд — неформальні оплати. Ситуація за ці роки суттєво не покращилась. І водночас пацієнт ніколи не може бути впевненим, що в лікарні, до якої потрапить, отримає якісну допомогу, а не постраждає. Це — з одного боку.

А з іншого — з 24 лютого 2022 року мільйони українців, які вимушено опинилися в різних куточках світу, раптом отримали змогу оцінити доступність української медицини, коли надання неургентних медичних послуг не доводиться чекати місяцями.

Як із початком повномасштабної війни українці оцінюють ситуацію з доступом до медичних послуг і якість медичної допомоги, зокрема залежно від того, де зараз фактично проживають? Чи знають співгромадяни свої права щодо безоплатного лікування й чи намагаються їх відстояти? Думками українців стосовно цього ми поцікавилися в межах опитування, яке на замовлення ZN.UA нещодавно провів Центр Разумкова.

Маємо сказати відразу: результати нас трохи здивували. Чесно кажучи, ми очікували гіршого, враховуючи стан української системи охорони здоров’я напередодні повномасштабного вторгнення й те, наскільки мляво вона реагувала на виклики. Але система вистояла. Щоправда, в більшості випадків не завдяки потужним інституціям, здатним швидко ухвалювати виважені рішення, а не просто робити красиві, але неефективні жести (на кшталт урядового підвищення зарплат медпрацівникам у зоні бойових дій без виділення на це грошей). А завдяки людям, які в екстремальних ситуаціях переважно проявляли найкращі якості. Тож маємо подякувати нашим лікарям і медсестрам. І трохи — здатності українців досить швидко забувати не тільки хороше, а й усілякі негаразди.

«Як ви вважаєте, як змінилася ситуація у сфері охорони здоров’я після 24 лютого 2022 року?» — запитали ми (див. рис.1). Відносна більшість українців (48,3%) відповіла, що «не змінилася». 25,6% вважають, що «змінилася на гірше». 17,6% не змогли відповісти. А 8,5% побачили зміни на краще. На жаль, не було змоги запитати, які саме. Можливо, спрацював той-таки людський чинник — більша людяність у скрутні часи.

Між тим декларацію із сімейним лікарем, як свідчать відповіді, уклали 88,9%. І це — позитивний результат першого етапу медреформи — реформи первинки.

Не мають декларації лише 10,7% співгромадян.

Відповідаючи на запитання «Чи є у вас регулярний зв’язок із сімейним лікарем після 24 лютого 2022 року?» (див. рис.2), переважна більшість тих, хто уклав декларацію (59,8%), відповіли: «так, мали весь цей час». І це, вочевидь, також про те, що реформа первинки попри всі складнощі виявилася вдалою. Принаймні з викликами війни первинка переважно впоралася.

Не змогли зв’язатися з лікарем лише 5,6% пацієнтів (у 2,9% лікар «у ЗСУ/за кордоном/у іншій області, а іншого немає»; 2,7% не змогли додзвонитися або не мають контакту з лікарем). 4,2% респондентів після 24 лютого 2022 року уклали нову декларацію. «Не намагалися контактувати із сімейним лікарем за цей час» 28,1%. Причому цифри відрізняються несуттєво у випадках, якщо респонденти переїхали в інше місце в межах України, жили певний час за кордоном чи перебували в окупації.

Навіть переїхавши в інше місце в межах України або за кордон, 55,6% і 57,9% респондентів відповідно мали зв’язок із сімейним лікарем. Але найбільша частка респондентів, які постійно мали зв’язок із сімейним лікарем (67,2%), — це люди, котрі проживали на тимчасово окупованих територіях.

Водночас частка респондентів, які не могли зв’язатися із сімейним лікарем через його відсутність (мобілізація або міграція), становить лише 2,9%. Це може свідчити про низьку текучість кадрів серед сімейних лікарів або про те, що лікарі часто залишалися на зв’язку, навіть переїхавши в інше місце. Принаймні якийсь час.

Не змогли зв’язатися з лікарем через відсутність зв’язку лише 2,7% респондентів, що також може свідчити про доступність медичної допомоги первинної ланки.

Найгірше ситуація тут виглядає в тих, хто до 24 лютого 2022 року проживав на Півдні та Сході країни. І це цілком зрозуміло.

Відповіді на запитання «Яким чином ви отримували медичну допомогу після 24 лютого 2022 року?» (див. рис.3) свідчать, що омріяна в Україні телемедицина, по суті вже прижилася, принаймні на первинці. Хоча переважна більшість отримувала медичну допомогу в цей період все-таки в звичний спосіб, на особистому прийомі (42,5%) або в стаціонарі (10,6%), 18,3% українців (причому всіх вікових категорій) консультувались із сімейними лікарями «телефоном або з допомогою інших засобів телекомунікаційного зв’язку». Лише 1,8% респондентів відповіли, що не отримували медичної допомоги через її недосяжність, а 2,2% — через відсутність безкоштовної допомоги й нестачу коштів на платні послуги.

Найменше медичну допомогу на особистому прийомі (32,9% від опитаних респондентів) отримали люди, котрі певний час проживали на тимчасово окупованих територіях, але водночас ця категорія отримала найбільшу частку (13,7%) стаціонарної допомоги.

9,6% людей, які проживали на тимчасово окупованих територіях, не отримували медичної допомоги через її недосяжність. Це майже вчетверо перевищує цей показник для тих, хто проживав на решті території. Але серед тих, хто проживав на тимчасово окупованих територіях, немає тих, хто не отримав медичної допомоги через відсутність безоплатних послуг і брак коштів на платні медичні послуги, тоді як на решті території України частка таких пацієнтів становить від 1,6 до 2,4% і 0,8% для тих, хто виїздив за кордон.

Незважаючи на те, що НСЗУ регулярно сплачує надання медичних послуг на тимчасово окупованих територіях, найгірший показник із доступністю медичних послуг — на Півдні та Сході країни (майже вчетверо та вдвоє відповідно гірший за показники на Заході).

41,8% громадян за цей час не мали потреби в медичній допомозі. І це, здавалося б, добре. Але тільки на перший погляд. Бо за півтора року кожен мав би планово перевірити стан свого здоров’я принаймні раз.

Із тих, хто з 24 лютого 2022 року потребував медичної допомоги, лише 24,5% зверталися до лікаря для планового обстеження. 36,9% — через хронічні захворювання (див. рис.4). У 34,5% загострилася хвороба або з’явилися нові захворювання. 18,5% потребували термінової (ургентної) меддопомоги. Так розподілилися відповіді на запитання «З яких причин ви зверталися до лікаря (чи мали потребу звернутися до лікаря, але вам це не вдалося)?».

«Чи доводилося вам після 24 лютого 2022 року платити за надані в державних або комунальних медичних закладах послуги (власним коштом купувати ліки або медичні вироби, перебуваючи в стаціонарі?». 58,7% українців серед тих, хто потребував медичної допомоги, це заперечили. І справді, є випадки, коли люди намагалися «віддячити», й різні лікарі від цього відмовлялися.

Але нікуди не поділися й ті, хто навіть під час війни й надалі заглядав до рук пацієнтам, очікуючи винагороди за те, що мав би робити за службовим обов’язком. Про це свідчать 35,4% респондентів, яким доводилося платити за медичні послуги чи купувати ліки або медвироби, перебуваючи в стаціонарі. І це при тому, що з початком повномасштабного вторгнення в країну надійшло й було розподілено по лікарнях 12,8 тис. тонн медичної гуманітарної допомоги на суму понад 13,5 млрд грн. Лише лікарських засобів — понад 526,5 млн одиниць (див. рис.5).

Серед тих, кому доводилося платити за медичні послуги та самостійно купувати ліки, найбільше тих, хто отримував медичну допомогу в стаціонарі, — 66,7%.

40,5% із тих, кому доводилося платити за надані медпослуги або купувати ліки чи медичні вироби в стаціонарі, вважають, що їхні платежі були обґрунтованими та законними. 30,7% із цим не погоджуються, а 28,9% — важко відповісти.

Найбільша частка респондентів, які платили за медичні послуги, припадає на Центр і становить 43,5%, що в 1,6 раза більше, ніж на Заході та Півдні країни та в 1,4 раза більше, ніж на Сході.

«Пацієнти не мають мовчати в разі порушення їхніх прав і вимагання коштів за медичні послуги та лікарські засоби в межах програми медичних гарантій», — заявляє НСЗУ. «Чи намагалися ви захистити свої права на якісні та безоплатні медпослуги і яким був результат?» (див. рис.6) — запитали ми в тих, кому доводилося після 24 лютого 2022 року платити за надані в державних чи комунальних медичних закладах послуги або власним коштом купувати ліки чи медичні вироби, перебуваючи в стаціонарі, і хто вважає, що ці платежі були необґрунтованими та незаконними.

І почули у відповідь, що навіть не намагалися — 66,1%! Тобто люди навіть не спробували. Чи то заздалегідь вважаючи справу безнадійною й не бажаючи витрачати на це час і нерви, чи то через страх, що ставлення до них лікарів у медзакладі стане ще гіршим.

Намагалися відстояти права 30,7% респондентів. Проте лише 6,4% з них досягли в цьому успіху.

Насправді жодна з державних інституцій, діяльність яких пов’язана із захистом і відновленням прав пацієнтів, із огляду на їхні повноваження та процедури, сьогодні не може ефективно цього робити. Яскравим прикладом є діяльність Нацполіції з розслідування злочинів, пов’язаних із порушенням прав пацієнтів. Саме цей орган має фіксувати й розслідувати не тільки правопорушення, пов’язані з вимаганням грошей лікарем із пацієнта, а й серйозніші злочини.

Як свідчить статистика, яку наводить фундація «Здорові рішення для відкритого суспільства», в період з 2020 до 2022 року було відкрито мізерну кількість кримінальних проваджень за ст. 139 ККУ («Ненадання допомоги хворому медичним працівником») — 137 проваджень на країну з населенням понад 40 млн. По жодному з цих проваджень вирок не було винесено.

1544 кримінальних провадження за цей період було відкрито за ст. 140 ККУ («Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків унаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого»). Серед них — лише 14 вироків, 4 з яких — виправдувальні, а в 9 із 10 обвинувальних актів лікарі уникали реального покарання.

Однією з важливих причин украй сумної ситуації із захистом прав пацієнтів в Україні є також необізнаність пацієнтів щодо своїх прав і низький рівень освіти (зокрема правової) всіх сторін (пацієнтів, медиків, управлінців сфери охорони здоров’я, працівників правоохоронних органів і суддів).

Цікавими виявилися відповіді на запитання щодо відповідальності груп і соціальних інститутів за те, що пацієнти часто змушені платити за медичні послуги, які мають надаватися безкоштовно (див. рис.7). Так, першочергову відповідальність співгромадяни поклали на МОЗ — така відповідь має середній бал 8,4 із 10. На другому місці — керівництво медзакладів (8 балів); на третьому — НСЗУ (о, диво! Ми думали, що більшість співгромадян про існування такої інституції навіть не здогадується) — 8 балів. Лікарі в цьому рейтингу опинилися на четвертому місці — 7,1 бал. Уряд України і ВР — на п’ятому і шостому (7 і 6,8 балів відповідно). На останнє місце за відповідальністю громадяни поставили президента — 6 балів. На жаль, громадяни досі погано розуміють реформу децентралізації. Органи місцевого самоврядування, які відповідають за організацію надання медичних послуг та призначають керівників закладів і мали б бути на верхівці цього рейтингу, посіли в ньому передостанній рядок із середнім балом 6,6.

Усі згадані в тексті дані — результати соціологічного опитування Центру Разумкова. Опитування на замовлення ZN.UA проводилося з 23 до 28 червня 2023 року методом face-to-face у 22 областях України та м. Києві. Опитано 2018 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.