День хрещення Київської Русі – України. Головні фейки Москви про князя Володимира

«Князь Владимир – креститель Руси». Так московити підписали 17-метрову скульптуру великого київського князя Володимира, яку встановили 2016 року на території Кремля. І умудрились втулити у короткий текст три фейки.

Перший. Ім’я князя насправді – Володимир, а не Владімір. Бо в усіх без винятку писемних пам’ятках Русі князя іменують лише Володимиром і ніколи –Владіміром.  

Другий. Князь Володимир був хрестителем, а не «крестителем». Михайло Максимович, перший ректор університету Святого Володимира дослідив, що автори тисячолітніх київських літописів писали «хрест», а не «крест» (і відповідно – хрестити, хресний, хрещений, хрестини, Водохреща), а от суздальці (майбутні москалі) вже значно пізніше, переписуючи наші літописи,  багато чого переінакшували – як то замість Володимир писали Владімір чи замість хрест – крест.

Третій. Князь Володимир хрестив Русь-Україну. А не Русь-Московію, як то переконують світ ідеологи «русского міра». Запевняючи, що нібито хрещення Росії відбувалося на берегах київського Дніпра. Це звичайна імперська маячня.   

Річ у тім, що на місці, де нині височіє 17-метровий пам’ятник «крестителю Руси», у часи Володимирового хрещення були непрохідні хащі, у яких жили напівварварські племена – предки нинішніх москалів.  Ту далеку територію аж до 15 століття називали Заліссям, тобто «земля, що міститься за лісом». Від тих стародавніх нетрів і донині лишилися знамениті брянські ліси та болота.

Залісся у часи правління князя Володимира було глухою провінцією Русі – величезної середньовічної імперії, що простягалася від Сяну до Волги. Ця імперія «була політичним, а не етнічним утворенням, побудованим на васальній залежності підвладних Києву племен і територій» (доктор історії Сергій Висоцький).

До складу імперії входили численні етноси, але державотворчим і об’єднувальним етносом були українці, як то науково обґрунтував академік Михайло Грушевський: «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності – українсько-руської». Це не виняток, а закономірність, що в основі будь-якої імперії завжди фігурує один конкретний етнос (наприклад у Візантійській – греки, в Османській – турки).

На неосяжних просторах Київської держави Руською землею, або ж власне Руссю, називали територію лише сучасних Київської, частково Чернігівської областей та Переяславщину. Решта земель були колонізовані українцями (тоді вони іменувалися русичами) – Полоцька, Новгородська, Залісся тощо.

Моска – корова і ва – вода, тобто Москва це – «коров’яча калюжа»

Руська земля  у державній системі мала особливий статус, вона була політичним панівним територіальним ядром, де проживала владна верхівка, через це її населення мало значні пільги і не сплачувало Києву данину, як інші землі держави, за даними доктора історії Михаїла Присьолкова.

«Києву платив данину навіть Новгород. Нічого подібного не відомо щодо Чернігова, Переяслава та інших міст Руської землі», – пише доктор історії Сергій Висоцький.

Тому і хрещення 988 року торкалося населення Києва та міст Руської землі.

Перша ж згадка про село під назвою Москва з’явилася лише 1147 року – тобто через півтора століття після знаменних подій у Києві.

«Моска – корова і ва – вода, тобто «коров’яча калюжа» – таке тлумачення угро-фінської назви нинішньої російської столиці петербурзький історик Василь Ключевський вважав найбільш достовірним.  

Туди, у периферійне Залісся, нова релігія проникала значно пізніше і вельми драматичніше: «Київські ченці, проповідники та інші церковні просвітники, які прагнули поширювати християнство серед тамтешніх язичників, засновували монастирі, відкривали школи… часто наражаючись на потужний спротив, переслідування та мученицьку смерть», – пише академік  Григорій Півторак.

Але за певний час в історії цієї «коров’ячої калюжі» відбувся прогрес і, як пише британський історик Норман Дейвіс, у 15 столітті Москва вже була «найпериферійнішою провінцією найпригнобленішої  парості християнського світу».

Неприступна для розуміння любов росіян до міжнародного злочинця Путіна. В історії є цьому пояснення

Від угро-фінської назви «Москва» згодом постала і назва держави – Московське царство або ж Московія. 1581 року один з перших західних подорожніх означив головну особливість цього царства: «Увесь народ вважає себе за холопів, тобто за рабів свого володаря». («Історія Європи», Норман Дейвіс). 1656 року мандрівник із Сирії Павло Алепський, при зустрічі з московитами, виокремив те ж саме: «Їхня любов до царя неприступна для розуміння: від великого до малого вона все більша і більша».

А хіба сьогодні не споглядаємо те ж саме – неприступну для розуміння  любов росіян до міжнародного злочинця Путіна?

1721 року відбулися зміни у назві їхньої держави. Цар Петро І проголосив Московське царство «Российской империей», а москалів – «россиянами». За привласненням історичної назви України та українців московити успішно присвоїли собі наші історію та культуру.

Доктор історії Євген Калюжний у своєму дослідженні пише, що тоді указу Петра І не визнала жодна країна. «Тільки через 36 років, отримавши численні дари чи хабарі від московського уряду, західноєвропейські  країни починають офіційно визнавати територію Московії під новою назвою – Росія. У 1757 році Франція офіційно визнала імперію Петра під назвою Росія. За нею була Іспанія у 1759 році та Польща у 1764».  

Найдовше такій підміні понять пручалася Британія. 1876 року прем’єр-міністр Бенджамін Дізраелі, у листі до королеви Вікторії, пропонував «вимести московитську центральну Азію і загнати їх (московитів) у Каспійське море». Дізнавшись про це, цар розлютився. Не через можливу військову інтервенцію Англії, а через образу, тому що Дізраелі відмовився називати царя та його почет росіянами і називав їх московитами, такі дані наводить доктор історії Євген Калюжний.

Донедавна, упродовж років, 28 липня, у День пам’яті рівноапостольного князя Володимира, московський патріарх Кіріл, в оточенні своєї багатотисячної української пастви, гордо крокував Києвом до Володимирської гірки і пишномовно благословляв звідтіля Україну та українців. А сьогодні він благословляє смертоносні ракети на житлові будинки, школи, лікарні, дитячі садки та храми України.

Про що це свідчить? Лише про те, що суть християнської віри крізь нетрі московської ментальності так і не пробилася. І що московити як були так і лишаються вірними холопами своїх кровожерних царів і володарів.

На відміну від українців, у яких після Володимирового хрещення «розум у серці розсіяв» бо «Христос царем визнається» («Слово про закон і благодать», митрополит Іларіон, 1051 рік).  

І останнє, щодо напису до 17-метрової скульптури князя Володимира у Москві. Не маємо жодних сумнівів, що мрія генерала Залужного скоро здійсниться. І він промчить на танку по Арбату. А вже невдовзі по тому на постаменті неодмінно з'явиться і правильний  напис: «Князь Володимир – хреститель Русі-України».

Ірина Костенко, Ірина Халупа, для «Главкома»