Росія, сумно чи шумно?

Цей текст вже вийшов на нашому Patreon. Будь ласка, підтримайте редакцію!

Багато разів переконувався, що Росія ніколи не робить висновків. Вміє, але не хоче. І щоразу, коли у відповідь на ескалацію прилітає інша ескалація – робить бровкі доміком та ридма ридає.

Ось нещодавно РФ вивалилась із Зернової угоди. Мої знайомі з Одеси того ж дня писали: здається, Макс, скоро нас бомбитимуть. Бо всі все розуміють. Якщо Росія вийшла з угоди, яка заважає щось бомбити – ймовірність 99,9%, що саме цим вона й займеться невдовзі.

Удари по Одесі важко було не помітити. І що ж далі? Правильно, ще більша ескалація.

Поки наш мудрий нарід верещав, що Росія б’є по Одесі за Кримський міст (що неправда, удар вона готує близько пари тижнів), сталась ще одна халепа. Формально відігравшись на простих людях, Кремль підвищив ставки ще раз. І вдарив по наших дунайських портах.

Ось так просто. Годуєте африканців, щоб вони не штурмували Євросоюз на гумових човниках? А ось вам. Теж за Кримський міст, не казати ж прямо: ой, ми просто хочемо бомбити мирні міста.

Тепер дивіться. Кожен удар заряджає людей на ескалацію у відповідь. Українці рік тому нили, щоб їм закрили небо. Тепер ми здатні псувати нерви будь-кому, аби отримати ракети чи ще якусь цікаву іграшку з бойовою частиною. Тобто тієї мирної України більше не видно. Колись вона повернеться. Та наразі маємо державу, що хоче вліпити по зубах агресору.

Відповідно, питання до влади з’являються. Де, коли? Що буде та чого чекати?

Питання були б і за саму Одесу. Але вдарити після цього по портах на Дунаї – це треба бути повним ідіотом (або тонким стратегом). Ким саме є людина, що віддала наказ, залежить від реакції.

Давайте я поставлю себе на місце Путіна. Уявіть, що я тепер миршавий лошпед без бороди, волосся фігове. Шкіра як у старого барабана. І ось стою я такий у Кремлі, віддаю наказ нищити українську аграрку протикорабельними ракетами. Як ви оціните мій задум, якщо без емоцій? Мабуть, по вчинках.

Бо якби це я давав наказ щось нищити на чужій території, виконувався б він лише за однієї умови.

Коли я хочу щось вдарити назовні, мої люди мають бути прикриті на 100%. Їх будинки та господарства. Їх тачку не має побити ворожа ракета, ну хіба капот уламком погне. Коли я несу ворогу ескалацію, мій народ має бути в безпеці. Інакше вийде, що удар у відповідь я сам на нього накликав.

Так, все, я більше не Путін. Але ж логіку пояснив наче? Повторюсь, якби Росія вдарила розумно – тієї ж миті на її території коло Ростова чатували б найкращі ППО. Із найкращими екіпажами.

Бо найкращі зіб’ють те, що полетить від нас у відповідь. Зіб’ють так, щоб не комусь на голову.

Ну а ті генії, які сьогодні чудово прикрили Ростовську область – їх результати очевидні. Все, що збили, так чи інакше долетіло. Вже й не так важливо, чи збили взагалі. Бо удар по Одесі, до якої від Ростова весело жбурлятись вибухівкою, чомусь прийшов назад. І не відлунням, а повноцінним ударом.

Було дуже багато часу, аби підготуватись. І шо? І де подивитись?

Я не кажу, що на 100% захистилися б росіяни – такого захисту не буває ніколи. Помиляються всі. І вечірня бавовна на теренах Росії показала це ще раз. Помиляються всі, але хтось ще на стадії прийняття рішень.

Багато дурі, мало стратегії. Бити ворожого слона, щоб тобі вломили пішаком.

То що, гросмейстер, сумно чи шумно?