«Слабке, безумне та цинічне» НАТО: суперечливий образ головного антагоніста російської пропаганди

17 грудня 2021 року, за два місяці до повномасштабного вторгнення в Україну, МЗС Росії опублікувало проєкти договорів про так звані гарантії безпеки, які Москва зажадала для себе від НАТО. Росія вимагала від альянсу відмовитися від будь-якого подальшого розширення. Також старі члени НАТО мусили вивести свої війська з територій 14 нових східних членів, які приєдналися до альянсу після розпаду СРСР. До того ж весь альянс мав припинити будь-яку військову активність у країнах Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії. Додатково до США були вимоги вивести ядерну зброю з територій поза межами США, а саме з Німеччини, Туреччини, Бельгії, Нідерландів та Італії. Крім того, США мали взагалі відмовитися від своєї військової інфраструктури в місцях, де цього забажає Москва. Документи, які б мали ратифікувати всі члени альянсу, Москва показово передала лише Вашингтону. У такий спосіб Росія підкреслила своє небажання вважати інших членів НАТО сторонами переговорів.

За відмову від прийняття ультиматуму Росія обіцяла «дії військово-технічного характеру». Оскільки власні зусилля Москва у відповідних документах подавала як засоби уникнення світової ядерної війни, то і військові заходи могли стосуватись лише незахищених парасолькою альянсу юридично нейтральних країн. Таких у Східній Європі було лише три: Грузія, Молдова й Україна. Ці держави стали на шлях вступу до НАТО та Європейського Союзу і через Росію втратили частину територій. У 2012-2013 роках у Грузії змінилася влада і країна відтоді намагається не конфліктувати з Москвою. Дотягнутися до Молдови можливо лише через Україну. Тож ультиматум, який висувався США, став одним із приводів для нападу на Україну. В історію цей ультиматум увійде як класичний casus belli — необґрунтований привід для війни.

Сasus belli до найбільшої європейської війни з часів Другої світової яскраво унаочнив роками вибудований образ ворога для Москви. Відповідно до нього, НАТО — це організація, за допомогою якої США начебто «упокорюють» усе більше народів, щоб використовувати їхні території для агресії проти Росії. Агітпроп підносить Росію як велику, нескорену та рівну зі США державу. Несправедливому домінуванню США Росія має протистояти в усьому світі згідно з концепцією власної зовнішньої політики.

«Росія — жертва обману»

Сучасна Росія не завжди вважала НАТО ворогом. Незадовго до своїх перших президентських виборів у 2000 році тоді ще в. о. президента Путін навіть ствердно відповідав на питання, чи можливе приєднання Росії до альянсу: «Чому ні? Я не виключаю такої можливості — у тому випадку, якщо з інтересами Росії рахуватимуться, якщо вона буде повноправним партнером». Тоді Путін потребував підтримки західних еліт через скрутне економічне становище Росії та політичну конкуренцію всередині країни. Важливим міжнародним досягненням вважалося створення у 2002 році Ради Росія — НАТО. За статусом це ідентичний орган до того, що утворило НАТО з Україною у Вільнюсі в липні цього року та який російська пропаганда тепер називає «незначною формальністю».

Проте, як би російська пропаганда не малювала «агресивність» блоку, НАТО передусім фундувалося для захисту держав зі спільними цінностями. Це об’єднання переважно ліберальних демократій із верховенством права. Цей факт фатальним чином і обумовив подальшу долю відносин Росії з НАТО. У Росії 2000-х поступово відбувається консолідація влади з розгромом незалежних ЗМІ та опозиції, під контроль держави береться і великий енергетичний бізнес. Після стрімкого зростання цін на нафту Росія також уже не потребувала західних кредитних грошей для відновлення своєї економіки після спаду 1990-х років і дефолту 1998 року. Одночасно з цим відходила в минуле і прихильна до Заходу риторика чиновників у Москві.

Та головне, що надзвичайне подовження влади Путіна потребувало чогось на кшталт надзвичайної ситуації, яка б могла пояснити незамінність Путіна та небажаність політичного плюралізму для Росії. В Мюнхенській промові 2007 року наприкінці свого другого президентського терміну Путін загострює риторику та малює вже добре знайомий нам образ НАТО: американська гегемонія прагне розширення НАТО задля стримування й подальшого підкорення Росії. Це пропагандистська тактика надмірного спрощення причини, коли через нехтування деталями надаються прості відповіді на складні питання. У такій спрощеній картині путінська влада отримувала важливу місію протистояти ворогам Росії і таврувала всіх супротивників Путіна ворогами держави. Цей наратив добре сприйняли жителі Росії, звиклі з радянських часів до чорно-білої версії реальності, де СРСР протистоїть НАТО.

Тоді ж Путін і його пропагандисти стали все частіше розповідати, як західні лідери «кинули й обдурили» останнього лідера СРСР Михайла Горбачова. Вони стверджували про існування усної обіцянки Горбачову про нерозширення НАТО на схід у відповідь на його згоду на об’єднання Німеччини. В турбулентні часи перебудови справді йшли різноманітні консультації на різних неформальних майданчиках щодо можливої майбутньої архітектури безпеки в Європі. Тодішній міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер і держсекретар США Джеймс Бейкер висловлювали подібні пропозиції, які могли б набути юридичної сили після погодження з усіма країнами альянсу. Та події тоді розвивалися стрімко, тож юридичне погодження домовленостей швидко втрачало сенс. Російська пропаганда вчепилася за ці неформальні розмови часів перебудови, щоб закріпити образи «довірливої добродушної Росії» та «цинічного НАТО», жертвою обману якого вона стала.

У 2014 році на присвяченій анексії Криму пресконференції один із ключових пропагандистів Росії Дмитро Кисельов довго демонстрував Путіну руками, як він фізично відчуває удушення від НАТО. Спільний кордон Росії з країнами НАТО на той момент складав менш як 6% від загальної довжини сухопутного кордону Росії, тож метафора уколу чи доторку від НАТО підійшла би більше. Путін тоді пояснював анексію бажанням не допустити розширення НАТО. Образ злісного ворога дозволяє виправдати будь-які власні злочини, оскільки служать вони нібито справедливій і праведній меті. Тоді аудиторії пропаганди вже неважлива достовірність фактів, вона просто готова вболівати за свою сторону. Так Москві вдається апелювати до непевної усної обіцянки 30-річної давнини окремих представників держав — членкинь альянсу, щоб виправдовувати агресію проти України, агресію, яка є порушенням статуту ООН, Гельсінських угод, Будапештського меморандуму та ще принаймні п’ятьох міждержавних україно-російських угод.

Коли допомагати Україні — безумство, а не допомагати — слабкість

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну НАТО і його члени окреслили дві частково суперечливі стратегії. «НАТО має два фундаментальних завдання у відповідь на агресію Росії: надання підтримки Україні та запобігання ескалації війни», — зазначав під час виступу в Давосі Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг. Про необхідність майстерного балансування говорив, наприклад, і федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц: «Ми прагнемо, щоб воєнний конфлікт в Україні не перетворився на конфлікт між НАТО та Росією. Баланс між підтримкою України та прагненням уникнути ескалації буде дотримуватися й надалі».

Такі точки зору союзників України можна пояснити. З одного боку, західні лідери мають переконати своїх виборців, що зробили все від них залежне задля недопущення зростання навіть імовірності приходу в їхні домівки великої катастрофічної війни. Це короткострокове завдання уникнення ескалації виникло через безпрецедентність агресії з боку ядерної держави та постійної членкині Ради Безпеки ООН, про що також говорив Шольц: «Уперше в історії ядерна держава веде імперіалістичну війну, що не має прецедентів».

З іншого боку, західні еліти добре розуміють ціну руйнації міжнародного порядку. Це світ нескінченних ресурсомістких, а можливо, навіть і ядерних війн, у якому тим паче неможлива міжнародна консолідація зусиль для «зеленого переходу», боротьби з бідністю чи космічної експансії. Тому необхідно притягнути агресорку до відповідальності або принаймні продемонструвати невигідність агресії. Тут країни НАТО вдаються до санкційного тиску на Росію та військової підтримки України.

Цю обережність членів НАТО добре відчуває кожен українець: затримки в постачанні зброї, побоювання Макрона «принизити Росію», відсутність запрошення в НАТО. Використовує її у своїх пропагандистських цілях і Москва. Якщо НАТО в деяких своїх діях керується першим завданням — уникнення ескалації, — це трактується як слабкість альянсу. Наприклад, речниця МЗС Росії Марія Захарова сказала, що зустріч у Вільнюсі — «фейл-саміт, коли членство не стоїть». Зауваження ж колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона про необхідність запрошення України в альянс без додаткових умов наразилися на звинувачення у безумстві з боку заступника голови Ради безпеки Росії Дмитра Медведєва: «Його б, відставного дурня, прийняти без умов до психіатричної лікарні. Ось там він зможе серед своїх зображати крутого хлопця, який вимагає розпочати третю світову».

Так само мережа проросійських телеграм-каналів реагує й на підтримку країн НАТО зброєю для України. Це або зловтішання через недостатність і запізнілість постачання, або звинувачення в безумній для світу спробі протистояти ядерній державі. Тож подібно до того, як НАТО балансує між завданнями підтримки України та недопущенням ескалації, російський агітпроп балансує між приписуванням альянсу агресивного безумства та слабохарактерної неспроможності.

Саміт у Вільнюсі: знецінення, зміщення акцентів і брехня

Саміт НАТО у Вільнюсі відбувся 11-12 липня 2023 року. Україна досягла скасування одного з етапів на шляху до входження в альянс — Плану дій щодо членства в НАТО. Це дозволить у майбутньому оперативніше скористатися вікном можливостей для вступу. Щоправда, у фінальному комюніке йдеться про розпливчасті умови, які все ще має виконати Україна задля членства. Ймовірно, за цими словами прихована нестійка політична воля членів альянсу, яка може активізуватися лише у випадку зменшення загрози ескалації через прийняття України. Зеленський у своєму твіті перед самітом назвав таке формулювання абсурдом, чим, за повідомленнями західної преси, викликав роздратування союзників. Тож Україна на саміті не отримала бажаного політичного запрошення. Втім, від представників НАТО пролунали публічні усні запевнення щодо готовності прийняти Україну до альянсу після закінчення війни з Росією.

Також на саміті замість Комісії Україна — НАТО було створено Раду Україна — НАТО, що підвищує рівень взаємодії та дозволяє Україні на рівних бути представленою в комітетах альянсу. Крім того, НАТО затвердило план довготривалої безпекової підтримки України. Паралельно із самітом країни «Великої сімки» підписали з Україною декларацію щодо гарантій безпеки, які пізніше будуть затверджувати на двосторонній основі. Окрім країн G7 (США, Німеччина, Японія, Франція, Канада, Італія, Велика Британія), висловили готовність приєднатися до гарантій Чехія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія та Швеція.

Російський агітпроп намагався знецінити й сам саміт, і його підсумки. Через знецінення пропагандисти навмисно применшують важливість, ефективність чи успішність певних подій, рішень, процесів тощо. Сам саміт називався «фейл-самітом», «провалом Зеленського», «провальним самітом». Скасування ПДЧ знецінювалося згадкою про прописані в підсумковому комюніке саміту умови для запрошення України. «Адже все одно, виходить, Україні потрібно виконати ‘‘домашнє завдання’’. І хоч це і не називатиметься ‘‘ПДЧ”, але сутність від цього майже не змінюється», — зазначає один з анонімних проросійських телеграм-каналів. «Захід може десятиліттями розповідати нам про прогрес, але ще не готовність України вступити до НАТО», — наголошується в іншому телеграм-каналі в контексті висунутих умов. Так само створену Раду Україна — НАТО називали формальністю для втіхи Зеленського.

Пропагандисти намагалися змістити акценти з реальних підсумків саміту на суперечку Зеленського та західних лідерів щодо формулювань у підсумковому комюніке. Ніби ця суперечка є достатнім доказом провалу саміту для України. «Зеленський розчарований ставленням лідерів Заходу до питання України на саміті НАТО. Ніхто переговорів із нами не запровадив, а підсумкову декларацію навіть не показали перед її публікацією, фактично наші інтереси ніхто не враховує», — говориться в одному з анонімних проросійських каналів. Просувалася думка про готовність Заходу заморозити війну на невигідних для України умовах: «Публічна дипломатія Зеленського стала дратувати Захід, який іде до своєї цілі та якому однаково, яким чином восени буде заморожений конфлікт».

Ще одне зміщення уваги відбувалося в бік нібито провального контрнаступу ЗСУ. Проросійські телеграм-канали поєднували меседжі про Саміт НАТО та контрнаступ: «Учорашній саміт був повністю провальним для України, що було зрозуміло всім на тлі нездатності ЗСУ зламати російську лінію оборони на півдні».

Теза про «провальність саміту» багаторазово фігурувала у проросійських джерелах у зовсім різних контекстах: «позиції голови Офісу президента Єрмака послабляться через провальний саміт», «в Одесі активізувалася мобілізація після провального саміту», «провальний саміт знизить рейтинг Зеленського», «Захід зменшить фінансування України після провального контрнаступу та саміту», «Кримський міст підірвали для інформаційної компенсації провального саміту» тощо. Численні повторення — одна з ключових тактик російської пропаганди. Ідею (тезу, лозунг) повторюють багато разів, допоки вона не сприймається як правда. Тут ця тактика поєднувалася з тактикою нечіткого припущення. Коли пропагандистська теза викликає менше довіри, якщо її задекларувати прямо, то відповідний меседж можна непрямо припускати в різних контекстах.

Також агітпроп поширював фейки, начебто Зеленський лобіював на саміті введення військ Польщі та Литви до України, що Захід скоротить фінансування України, що громадяни країн НАТО проти вступу України до альянсу тощо.

Нові проблеми для агітпропу

Однією з ключових подій саміту у Вільнюсі стало розблокування Туреччиною процесу вступу Швеції до альянсу. Пропагандистам довелось одночасно пояснювати небажане ними наближення до альянсу Швеції, а також чому Туреччина, яку в Росії вважали дружньою, змінила позицію.

На вступ Швеції російський агітпроп реагував низкою суперечливих аргументів, уподібнюючись герою старого анекдоту про пошкоджений чайник. Той, виправдовуючись перед другом, одночасно стверджував, що 1) ніколи не брав його чайника; 2) повернув його цілим та неушкодженим; 3) чайник уже був дірявим, коли він взяв його в друга. Так само й тези проросійських каналів можна згрупувати у три суперечливі меседжі: 1) Швеція ще може й не приєднатися до НАТО через блокування Туреччини й Угорщини в майбутньому; 2) Швеція, як і Фінляндія, фактично вже давно в НАТО, тож їхній формальний вступ нічого не змінить; 3) відповідь Росії на вступ Швеції буде такою потужною, що від неї стане гірше і Швеції, й НАТО.

Ці суперечливі інтерпретації Росія використовує, аби знецінити та підважити факти. Такі аргументи емоційно примирюють аудиторію з правдою, навіть якщо інтерпретації пропагандистів видаються непослідовними. У цьому випадку потрібно пояснити, як війна, яка була покликана зупинити розширення НАТО, призвела до цілком зворотного ефекту.

Іншу складність російському агітпропу піднесла Туреччина. Російські медіа через дефіцит союзників трактували цю країну від початку вторгнення як нейтральну і навіть прихильну до Росії. Для цього використовувалися наявна напруга між Ердоганом і західними елітами, відмова Туреччини приєднатися до санкцій проти Росії, закупівля Анкарою озброєння в Москви. До того ж довготривалість перебування при владі Ердогана з 2003 року наближає його в цьому до Путіна. Блокування Туреччиною вступу Швеції до альянсу грало на руку такому образу. Туреччину Ердогана представляли як майже суб’єктну країну, яка готова вийти з-під диктату США. При цьому ігнорувалися факти військової підтримки України з боку Туреччини та повна підтримка нею міжнародно визнаних кордонів України.

Та перед самим самітом Туреччина несподівано відпустила додому командирів оборони Маріуполя, які перебували там із минулого року за раніше визначеними домовленостями про обмін. А у Вільнюсі дала дорогу вступу до альянсу Швеції. Для виправдання цього пропаганда вдалася до нагадування: Туреччина, як-не-як, — член НАТО. Так, у випадку деяких прихильних до Москви кроків Анкара трактується як суб’єктний гравець, який скидає своє «ярмо залежності» від Вашингтона. Проте у випадку консолідованих із Заходом кроків агітпроп нагадує: нічого дивного, Туреччина залежить від Вашингтона, що підтверджує її участь в альянсі.

Ще одним важливим підсумком саміту стало перше з часів холодної війни погодження державами НАТО детальних планів оборони Альянсу на випадок нападу Росії. Ці плани, серед іншого, передбачають утримання у високому ступені готовності 300 тисяч військових. Російський агітпроп це майже проігнорував. Згортання натовських військ було однією із заявлених цілей Москви перед вторгненням в Україну. Тож посилення та розширення НАТО, яке б мало за результатами військової кампанії Москви послабитися, складно вплести в загальний потік пропаганди. З цих причин російська інформаційна машина загалом мляво реагувала на події саміту. Просувався меседж про передбачуваність результатів саміту, зазначає у своїй аналітичній викладці Інститут вивчення війни (ІSW).

Та хай як видозмінювалася реальність, російський режим до останнього буде триматися за сформований роками пропаганди образ ворожого НАТО, щоб виправдовувати свої воєнні злочини.