Справа кримчанки Ірини Данилович для мене особлива

Ну справді — красуня! Їй би займатися мирними справами,  працювати, любити, дружити, що вона, власне, мабуть, і робила до 2014 року. Але російська мерзота все перепаскудила, коли окупувала Крим. Зокрема і її життя.  А я не можу це сприймати спокійніше, бо зненацька виявилося, що я  опосередковано  маю стосунок до цієї справи.  

Її викрало ФСБ, понад тиждень знущалося десь на підвалі без доступу до адвоката. А потім її звинуватили  у зберіганні  вибухових речовини  і присудили сім (!) років в’язниці. Тепер вони з неї збиткуються ще більше — не надають медичної допомоги. 

Я не можу відсторонено  читати, що в  неї під час перебування у Сімферопольському СІЗО виникли проблеми зі здоров’ям: розвинувся отит, з’явилися запаморочення та головні болі з  шумом і болем у вухах. А тепер її ще й перевели до в'язниці у Краснодар. Це заборонено Женевською конвенцією, згідно з якою жителів окупованих територій  не можуть перевозити до  держави-окупанта або за кордон. Але російські упирі  вкотре показали свою дикість — плювати хотіли на всякі конвенції.

Я коли читав раніше про це та коли отримую нову інформацію, то більше, ніж в інших випадках обурююся та злюся. Тому що мимоволі я став причетним до її справи. Я про її історію  дізнався із сайту  «Ґрати», який написав, що як речовий  доказ у суді фігурувала моя книга «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Її знайшли в Ірини під час обшуку.

Ірина Данилович була медсестрою, але після окупації  стала ще й журналісткою — писала про зловживання у медичній галузі в окупованому Криму.

Звісно, логіка мені підказує, що моя книга навряд чи стала вирішальним фактором у засуджені Ірини. Її б посадили навіть якби не знайшли жодної книги. Але почуття бувають сильніші за логіку. Десь усередині мене їсть сумнів: а раптом цей речовий доказ із моїм іменем на обкладинці збільшив її термін на пів року чи рік?

У книзі я змалював, як росіяни воювали з непідконтрольною їм журналістикою під час окупації і після неї. Ймовірно, Ірина читала це. Весь жах полягає в тому, що прочитане в книзі для неї стало реальністю. Мало того, ця реальність значно жорстокіша від того, що було раніше.

Після того, як на півострові зачистили непідконтрольну окупантам професійну журналістику,  люди різних професій почали самотужки збирати інформацію та передавати її на материк і в західні ЗМІ. Їх переслідували та карали відносно м’яко. Звісно, якщо можна назвати м’яким покаранням два роки в’язниці. Але такі строки не були ефективними. Противники окупації не злякалися та продовжували передавати інформацію.  І окупанти вдосконалили свої хижацькі методи.

Житель Кривого Рогу Владислав Єсипенко, будучи позаштатником,  приїздив до Криму робити репортажі для «Крим. Реалії». Його затримали та висунули звинувачення, які вже не мали стосунку до журналістики. Йому підкинули гранату й він отримав закиди  у незаконному зберіганні та перевезенні вибухового пристрою. З нього всіляко знущалися, примусили визнати вину. В «суді» він розповів про це.  Але ж у росіян специфічне правосуддя — до нього не прислухалися й дали шість років. Правда, потім «змилостивилися» та зменшили строк на рік.  

Нині в неволі перебуває 16 кримчан, громадянських журналістів.

Авторкою вищезгаданої статті  про Ірину Данилович у «Ґратах» була громадянська журналістка Луфтіє Зудієва. Жорстока, нелюдська іронія полягає в тому, що після новини про переведення в краснодарську в’язницю героїні її репортажу з’явилася інша — тепер затримали вже Луфтіє.

Сайт «Ґрати» повідомив, що «за редакційним завданням вона мала висвітлювати судове засідання у Верховному суді Криму щодо справи заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла та братів Ахтемових, яких російська влада обвинувачує в диверсії...  

...Журналістку привезли в Залізничний райвідділ поліції Сімферополя, де, погрожуючи, намагалися змусити здати відбитки пальців і зразки слини. Вона відмовилася. У підсумку щодо журналістки склали адмінпротокол про «участь у масовому одночасному перебуванні громадян у публічному місці поблизу Верховного суду Криму… з метою подальшого висвітлення в ЗМІ». Це підтверджує, що поліцейські знали про журналістський статус Зудієвої».

Вона теж не була професійною журналісткою. Але життя в окупації, репресії проти кримських татар примусили її стати громадянською журналісткою. Однак  вона хоче працювати професійно та з лютого 2023 року  вчиться у Лондонській школі журналістики на дистанційному курсі News Journalism.

Луфтіє Зудієва теж якоюсь мірою близька мені людина — ми з нею друзі у фейсбуці. Буде дуже боляче, якщо і з нею вчинять так само, як з Іриною.

Ясна річ, що вже звучать і ще звучатимуть заяви  різних організацій і структур. Для дикунів на півострові та в Кремлі вони є порожнім звуком. Але героїчні журналістки дізнаються про них — і це бодай морально підтримає їх, дозволить їм витримати знущання окупантів. Тож нам не можна мовчати.

Я ненавиджу пафос. Але це той випадок, коли я не хочу відмовлятися від нього: я пишаюся тим, що на півострові виявилися такі мужні, такі незламні українки. З такими людьми слово «тимчасово» поруч із словосполученням «окупований Крим» виглядає особливо виразно.

Ну, і ще будемо сподіватися, що ЗСУ, які нині творять «бавовну» в Криму, врешті зайдуть туди та звільнять усіх політв’язнів. І тих, кого вивезли до Росії, після деокупації Криму звільнити буде значно легше.

Юрій Луканов, вільний журналіст