Згубна брехня і три міфи про "сильну руку": чому диктатори відмовляються помирати

У своїй колонці для The Atlantic доцент кафедри глобальної політики з Університетського коледжу Лондона, Браян Клаас, міркує над тим, чому міфи про диктаторів та їхню "сильну руку" такі популярні та блискуче їх розвіює. 24 Канал вирішив адаптувати думки та текст аналітика для українських читачів, адже ці питання напряму зачіпають і війну Росії проти України, а також очевидну підтримку Китаю та інших диктаторських режимів варварських дій Путіна.

Чому захоплення автократією побудоване на брехні

Клаас згадує, як у нещодавньому випуску Fox News (справді, а де ж іще?) Дональд Трамп назвав китайського деспота Сі Цзіньпіна "блискучим" політиком, який здатен "залізною рукою керувати 1,4 мільярдами людей". Щоб ніхто не сумнівався в його захопленні, Трамп додав, що Сі "розумний, а в Голлівуді немає нікого схожого на цього хлопця".

Трамп не самотній у своїх судженнях. І це, на жаль, очевидно. Багато хто в Сполучених Штатах і в усьому світі вбачає привабливість у диктаторі, який "досягає поставлених цілей і змушує потяги ходити вчасно, незважаючи на правила і закони, які стоять на їхньому шляху".

"Таке уявлення про авторитарне правління, як правило, з'являється там, де уряди не виправдовують "народних очікувань". Коли демократія приносить результати, диктатура не здається райдужною альтернативою. Лише 6 відсотків німців і 9 відсотків шведів захоплюються так званою "сильною рукою", – відзначає аналітик.

Захоплення автократією побудоване на згубній брехні, яку Браян Клаас називає "міфом про доброзичливу диктатуру". Цей міф побудований на трьох хитких стовпах:

• По-перше, нібито диктатори забезпечують потужніше економічне зростання, ніж їхні демократичні колеги;
• По-друге, диктатори начебто не схильні до впливу мінливої громадської думки, а є стратегічними довгостроковими мислителями;
• І, по-третє, буцімто диктатори приносять стабільність, тоді як розділені демократії породжують хаос.

Міф про ефективну "пекінську модель"

Пан Браян пригадує, як два десятиліття тому США та їхні західні союзники були втягнуті в війну в Іраку, а згодом потрапили у фінансову кризу, що призвело до того, що аналітичні центри почали вихваляти так званий "Пекінський консенсус" чи "китайську модель", як альтернативу ліберальній демократії. Критика демократії різко зросла в епоху Трампа та "Брекзиту".

У Сполучених Штатах поважні інтелектуальні видання публікували статті, де стверджували, що проблема полягає в тому, що демократії нібито занадто багато. У 2018 році у The Times опублікували колонку під назвою "Наші боязкі лідери можуть повчитися у сильних". Тим часом державні ЗМІ Китаю, спекулюючи на демократичних негараздах Заходу, стверджували, що демократія – це "страшна" система, яка наносить собі рани.

Але події та нові дослідження останніх кількох років зруйнували давній міф про "доброзичливу диктатуру". Руйнуються всі три стовпи цієї брехні. Кожен новий факт підтверджує правоту Вінстона Черчилля: "Демократія – найгірша форма правління, якщо не брати до уваги всі інші форми, які час від часу намагалися запровадити".

Диктатура не сприяє економічному зростанню

• Почнемо з міфу про те, що диктатура нібито сприяє швидшому зростанню. Ця хибна думка виникла на основі кількох добре відомих, обраних прикладів, коли деспоти здійснювали дивовижні трансформації своєї національної економіки.
• Починаючи з кінця 1950-их років, Лі Куан Ю допоміг перетворити Сінгапур з бідної, "наповненої опіумом глушини" в заможну економічну державу. А в Китаї ВВП на душу населення зріс з майже 318 доларів у 1990 році до понад 12 500 доларів зараз. Ці успіхи вражають.

Та систематична оцінка цих даних показує геть іншу реальність. Навіть з урахуванням винятків сильного зростання, більшість ретельних досліджень виявили обмежені або ж узагалі відсутні докази того, що авторитарні режими сприяють кращому економічному зростанню, ніж демократичні. Деякі дослідники, такі як Даррен Ашемоглу та Джеймс Робінсон, знайшли переконливі докази того, що інклюзивні політичні інститути демократії є одним із найсильніших чинників стабільного, довгострокового зростання.

Коли авторитарні режими досягають економічного успіху, вони часто роблять це дорогою ціною, оскільки навіть диктатури, що процвітають, схильні до катастрофічних падінь,
– зауважує Клаас.

"Китай протягом 50-річного періоду пережив і голод, коли померло 20 – 45 мільйонів людей, і економічний бум, коли сотні мільйонів людей були вирвані з бідності". Отже, райдужна інтерпретація авторитарних економічних даних полягає в тому, що автократи можуть іноді керувати дещо вищими темпами зростання, але з набагато більшим ризиком економічного колапсу. І це точно не є тим самим мудрим компромісом", – справедливо зазначає політолог Джейкоб Найруп.

Однак міф про "сильну руку", як економічного гуру, має ще більшу проблему.

Диктатори завищують зростання свого ВВП приблизно на 35 відсотків

Виявляється, диктатори десятиліттями маніпулювали своїми економічними даними. Довгий час вони дурили нас. Але тепер у нас є докази: причина, чому їхні цифри іноді здаються занадто хорошими, щоб бути правдою, полягає в тому, що так воно і є,
– наголошує Браян Клаас.

Ця різниця спонукала Луїса Мартінеса, економіста з Чиказького університету, перевірити, чи не завищують авторитарні режими темпи свого зростання. Він зробив це за допомогою геніального методу.

• Попередні дослідження підтвердили наявність сильної, точної кореляції між загальним обсягом нічного світла, зафіксованого супутниками, і загальною економічною активністю.
• Коли економіка зростає, вона випромінює більше нічного світла (ось чому на нічному супутниковому знімку можна чітко розрізнити міста, і чому щільність світла в Африці набагато нижча, ніж, скажімо, в Європі чи на американському Східному узбережжі).
• Зображення з високою роздільною здатністю дозволяють дослідникам відстежувати зміни нічної освітленості з часом, а детальними, деталізованими даними, які вони отримують, майже неможливо маніпулювати. Мартінес виявив дивовижну невідповідність, яка свідчить про те, що диктатори завищували зростання свого ВВП приблизно на 35 відсотків.

І чим частіше перевіряються цифри, тим більше викривається маніпуляцій. У Руанді, де The New York Times назвала президента Пола Кагаме "фаворитом серед "сильних рук" світової еліти" через його нібито блискучі показники економічного зростання – уряд стверджував, що з 2010 по 2014 рік знизив рівень бідності на 6 відсотків.

Натомість дослідники виявили, що все було навпаки: бідність насправді зросла на 5 – 7 відсотків.

До речі, уявлення про те, що Беніто Муссоліні змусив потяги ходити за розкладом, було брехнею. Він будував розкішні вокзали та інвестував у залізничні лінії, якими користувалися еліти, але маси, які їздили на роботу, залишилися поза увагою.

Автократи вміють будувати порти, дороги та шахти. Але процвітаючі сучасні економіки підтримуються не так відкритими шахтами, скільки відкритими умами, яких у диктаторських режимах, за своєю природою, небагато.

Прихильники міфу про доброзичливу диктатуру зручно ігнорують важливий факт, який полягає в тому, що значна частина зростання автократій відбувається або за рахунок виробництва продуктів, які були винайдені в більш відкритих суспільствах демократичного Заходу, або за рахунок експорту товарів до багатих демократій. Відзначимо, що головними напрямками китайського експорту є Сполучені Штати, Японія та Південна Корея.

Таким чином, навіть аутсайдери автократичного зростання залежать у своєму успіху від інновацій та споживчого багатства демократій. Чи зміг би Китай так швидко вирвати мільйони людей з бідності завдяки експортно-орієнтованому зростанню, якби демократична Америка не стала першою економічною державою?

Пастка диктаторів: другий стовп міфу не менш хиткий, ніж перший

Він про те, що диктатори начебто краще стратегічно мислять у довгостроковій перспективі, ніж демократи, бо вони не залежать від мінливої громадської думки. Але в цю брехню можна повірити, лише якщо не розуміти, як насправді працює більшість диктатур, наголошує Клаас.

Понад десять років я вивчав і брав інтерв'ю у деспотів та їхніх поплічників. Один із висновків, якого я дійшов, полягає в тому, що схвалення рішень на основі поганої інформації є невід'ємною рисою систем, якими керують диктатори. Чим довше деспоти тримаються за владу, тим більша ймовірність того, що вони потраплять у те, що я називаю "пасткою диктатора", в якій вони придушують інакомислення, зачищають усіх, хто кидає їм виклик, і конструюють власну реальність за допомогою пропаганди – і все це заради збереження контролю,
– пояснює Браян Клаас.

Говорити правду владі в такій системі може бути буквально смертельно небезпечно. В результаті диктаторам говорять лише те, що вони хочуть чути, а не те, що є правдою, і вони починають вірити у власну брехню.

Катастрофічна війна Путіна в Україні є трагічною ілюстрацією "пастки диктатора": Путін кайфує від власних "потуг", а невинні українці стають жертвами його владного свавілля.

Деспоти часто використовують свою владу не для довгострокового планування, а для короткострокового самозвеличення, про що свідчить безліч прикладів.

• Колишній диктатор Туркменістану Сапармурат Ніязов витратив мільйони на спорудження на свою честь золотої статуї, яка б оберталася до сонця. Іншим геніальним кроком він закрив усі сільські лікарні, щоб хворі мали привілей лікуватися у своїй мармуровій столиці Ашгабаті.
• Більшість населення жило за межами міста, і незліченні тисячі людей, ймовірно, померли через те, що не змогли вчасно дістатися до лікарні. Його наступник встановив величезну золоту статую своєї улюбленої породи собак.

На щастя, демократії мають систему стримувань і противаг, щоб придушити такі нарцисичні примхи.

Міф про те, що диктатори забезпечують стабільність

Деякі диктатори утримували владу десятиліттями. До своєї смерті Муаммар Каддафі правив Лівією 42 роки. Поль Бія з Камеруну, 89-річний деспот, який не мав жодного уявлення, де він перебуває під час нещодавньої події, прийшов до влади під час війни у В'єтнамі. Путін перебуває при владі понад два десятиліття. Сі поки що править лише одне, але, схоже, готовий зберегти свою позицію на невизначений термін.

• Щоб залишитися при владі, авторитарні лідери змушені постійно йти на компроміси. Якщо вони посилюють військових чи воєнізованих лідерів, вони стикаються з ризиком держперевороту. Та якщо вони послаблюють своїх військових, то не можуть захистити себе від зовнішнього вторгнення.
• Щоб зробити свою еліту щасливою, деспоти повинні збагачувати її за допомогою корупції – зазвичай за рахунок населення. Але правлячий клас, занурений у нечесно отримані прибутки, може надихнути на революцію або ж на вбивство. Автократи здаються стабільними, але це не так. Вони постійно вразливі, змушені приймати кожне рішення, виходячи з того, як запобігти загрозам, щоб вижити при владі.

Стабільність, що існує в автократіях, за іронією долі, частково походить від атрибутів демократії. Нещодавні дослідження чітко показали, що диктатори розробили механізми "імітації демократії для продовження автократії". Більшість авторитарних лідерів нині проводять вибори, але фальсифікують їх. Деякі використовують парламенти або суди для прийняття непопулярних рішень, уникаючи при цьому звинувачень.

Врешті-решт, диктатури, як правило, розпадаються. І коли вони руйнуються, то руйнуються по-справжньому. Вибори в демократичних країнах змінюють уряди, а не режими. Персоналістські диктатури, навпаки, часто вибухають.

Коли вбили Каддафі, Лівія розпалася. Він навмисно спроєктував політичну систему так, щоб вона функціонувала лише з ним у центрі. Те ж саме може статися і з путінською Росією. Коли його скинуть або він помре, країна не матиме плавного, мирного переходу.

Часто катастрофічна смерть автократів створює негативну петлю зворотного зв'язку. Майже 7 з 10 лідерів персоналістських диктатур після втрати влади опиняються у в'язниці, вигнанні або вбиті. Перебуваючи при владі, багато деспотів усвідомлюють цей похмурий факт, а тому вдаються до насильства, щоб утриматися при владі, часто стаючи все більш екстремальними, коли наближаються до свого падіння. Ефект навряд чи можна назвати "стабільністю", навіть якщо одна й та сама людина займає палац десятиліттями.

Для тих, хто все ще чіпляється за ілюзію, що диктатури можуть бути процвітаючими, стратегічно мудрими або внутрішньо стабільними, наприкінці Браян Клаас пропонує пройти простий тест:

"Уявіть собі, що хтось записав назви всіх країн світу на маленьких папірцях, а потім розклав їх у два капелюхи: один для демократії, інший для диктатури. Ви б обрали один із двох капелюхів, витягли б з нього папірець, подивилися б на назву, а потім провели б решту життя в цій країні. Хто знає, можливо, вам пощастить і ви опинитеся в авторитарному режимі, який здається стабільним і демонструє постійне зростання. Але я знаю, якого капелюха я б обрав. І навіть якщо ви мрієте знайти єдинорога – доброзичливу "сильну руку", я підозрюю, що ви теж так вчините".