Катерина Садурська - про світовий рекорд, духовний рівень фридайвінгу та життєві уроки

Харківська атлетка Катерина Садурська поставила світовий рекорд у дисципліні пірнання з постійною вагою без ластів. Їй підкорилась неймовірна позначка в 77 метрів.

Сталось це на Багамах, на легендарному фридайверському турнірі Vertical Blue 2023. Катерина виконала пірнання на затримці дихання за 3 хвилини і 15 секунд.

KP.UA поспілкувалась зі спортсменкою і дізналась більше про деталі встановлення цього рекорду.

Я розуміла, що я десь близько до рекорду

- Катерино, чому ви взагалі зайнялись цим видом спорту? Що в ньому привабило?

- Я 17 років займалась синхронним плаванням і змалечку любила воду і все, що з нею пов’язано. І якось мені поталанило зустріти фридайверів на одному із заходів з підводної фотографії. І я просто загорілася спробувати так пірнути. Мені було дуже цікаво, на скільки я можу затримати дихання і таке інше. Тож ми домовились про пробне тренування. На ньому ми спробували просто статичну затримку дихання у басейні (спортсмен затримує дихання, лежачи у воді. – Ред.). І це був надзвичайно цікавий досвід: по суті, ти нічого не робиш, просто лежиш, розслабляєшся і намагаєшся якомога економніше використовувати всі ресурси, зупинити думки і так далі. Дуже важко пояснити це відчуття, але, мабуть, вперше мені вдалось відчути відсутність внутрішнього монологу, чистоту і порожнечу. Я вийшла з басейну очищеною, чула, як гарно співають пташки, розмовляє хтось поряд. І це дуже приємне відчуття.

Окрім того, результат виявився вражаючим. На той момент це був неофіційний рекорд України. Звичайно, я, як людина зі спорту, загорілася. А люди, які мене запросили, кожного разу потім мені надсилали запрошення на чемпіонат України з фридайвінгу. Але, на жаль чи на щастя, я була зайнята синхронним плаванням і готувалася до Олімпійських ігор, тож вирішила, що фридайвінг у мене буде для пенсії, коли буде більше часу. Бо ним можна займатись у будь-якому віці. Він позитивно впливає на різні аспекти нашого життя, в тому числі і здоров’я.

- Що відчували перед тим, як зайти на встановлення цього рекорду? Хвилювалися?

- Я розуміла, що я десь близько до нього, бо на тренуваннях я пірнала на 76 метрів. Там були деякі помилки, і ми їх виправили в наступні дні. Враховуючи специфіку цих змагань, а вони тривають 11 днів: три акти по три дні з двома вихідними між ними, у кожного спортсмена є можливість пірнати по шість разів, - у мене був час. Не було необхідності квапитися.

Уже в перший день я заявила про занурення на 74 метри. Це менше, ніж на той час була моя максимальна глибина, але це була правильна стратегія для цих змагань. До того ж це був світовий рекорд, за версією AIDA, організації, яка проводить ці змагання. Абсолютний рекорд на той момент становив 75 метрів. Ми заявили 74. Я пірнула - і це вже був світовий рекорд, якийсь психологічний бар’єр вже було подолано, що твій "нирок" вже не просто занурення, а щось важливіше.

Наступного разу я заявила 77 метрів, бо 76 я вже робила. Вирішила, що в мене є сили спробувати пірнути глибше. Але напередодні я дуже сильно хвилювалась. Не могла заснути. Лише кілька годин поспала перед цією спробою. І я розвернулась трошки раніше, на 73-74 метрах. Підтягнулася по тросу, зекономила сили, отримала жовту картку, але відчувала, що у мене є запас через те, що я не була свіжою на той день. І наступного дня я заявила 76, щоб бути більш впевненою і точно зробити це занурення. І все вдалося. Все було дуже спокійно, впевнено і професійно. Так, як має бути - без зайвих нервів і думок, які ніяк не допомагають в процесі.

І вже після 76, коли перша хвиля підтримки і уваги надійшла, я вирішила, що хочу, щоб світовий рекорд, який належить Україні, мав якусь гарну, магічну цифру. Нехай вона принесе удачу всім нам, всій Україні. І я зробила заявку на 77 метрів - і все також вдалося.

Це було дійсно якесь особливе занурення, коли я відчувала підтримку не тільки всередині себе, від свого оточення, а й всієї країни. І також чогось більшого. Бо в цей день була надзвичайна видимість, було дуже світло у блю холі (букв. – блакитна дірка, глибока вертикальна западина під водою. Блакитна діра "Діна" на Багамах – друга за глибиною на планеті, складає 202 м. – Ред). Бо тут в залежності від приливів і відливів змінюється видимість. Це було гарне пірнання у всіх аспектах. Я вважаю, що так мало статись. Це дуже хороший знак для всіх нас. Сподіваюсь, що це надихне не тільки мене і моїх друзів, а й ще когось на якісь гарні звершення.

Психологічно - це найважчий мій сезон

- Як готувались до такого неймовірного рекорду?

- Все життя… Все життя я готувалася до такого рекорду. На цьому рівні взаємодії з собою і своїм тілом, зі своїм розумом і духом, навколишнім світом – тут немає дрібниць. Кожен аспект впливає. Кожна людина, яка мені допомогла. Кожна подія, яка зі мною сталась. Все зійшлося в одній точці в ці 3 хвилини. Можна сказати, що я йшла до цього все життя, бо я майже 23 роки в спорті. Фізична підготовка почалася дуже давно.

Але якщо говорити про цей сезон, останні 7, навіть 8 місяців після закінчення чемпіонату світу, вдома більша частина моєї підготовки проходила в басейні. І я знаходилася в Харкові. Іноді їздила в Київ. І хочу вам сказати, що психологічно - це найважчий мій сезон. Фізично теж було дуже важко. Постійно сирени, обстріли, новини, цей біль, який ми всі переживаємо… Щоб пірнати і затримувати дихання, потрібно бути в мирі з собою, підтримувати це було важко, враховуючи все, що відбувається в нашій країні.

Тільки на початку літа в мене з’явилася змога поїхати на глибину, до моря, адаптуватися до занурення на глибину. Це досить мало часу, але це наші реалії. Я готувалася до участі у басейновому чемпіонаті світу, такий був план на цей сезон. Але у зв’язку з тим, що російських атлетів допустили до змагань під нейтральним прапором, і через бойкот, який оголосили українські спортсмени, була змушена пропустити ці змагання. Весь рік була у стані невизначеності. Чи поїду я на змагання? Чи матиму змогу змагатися? Чи варто воно - терпіти це все і тренуватися? Чи, може, треба трошки легше до себе ставитися, все пропустити і прийняти ситуацію?

Але я отримала запрошення на Vertical Blue – це мрія для кожного фридайвера. Це легендарні змагання. Тут встановлюються більшість світових рекордів саме через унікальні умови. Відчуття і картинка просто магічні. Це моя блакитна мрія в усіх сенсах. Я дуже хотіла, щоб це сталося, я дуже важко працювала. До речі, маю сказати, що це дуже недешево – оскільки це не офіційний старт, і я не можу розраховувати на підтримку держави, федерації і міністерства. Звичайно, мені допомагає мій спонсор Triton, але більша частина витрат – це мої особисті кошти. Я мала працювати, щоб назбирати ці кошти. Так, раніше ще фінансовий аспект був би основним, чому б я не поїхала. Але коли ти зараз бачиш, що українці купують супутники, розумієш: фінанси - це не те, що має тебе зупиняти у цьому житті. Треба рухатися, не зважаючи ні на що.

- Що для вас означає це досягнення?

- Я ще, якщо чесно, не дуже розумію, що воно для мене означає. Я дуже рада, що це відбулося. Я відчуваю себе у гарній формі. Це дуже приємне відчуття. І я ще "переварюю". Бо ніколи не мала такої підтримки з боку країни. Я довго вже в професійному спорті, понад 10 років була в складі збірної України з синхронного плавання, представляла Україну на всіх видах змагань, чемпіонатах Європи, світу, навіть Олімпійських іграх. Але такої шаленої підтримки ніколи ми не мали. Тому я навіть не знаю, куди це несеться, я сподіваюсь, що кудись у гарному напрямку.

Якщо ж ми говоримо про фізичні досягнення, то в розрізі фридайвінгу і спорту дослідження можливостей людського організму - це дійсно визначне досягнення. Встановлення рекорду від 70 до 75 метрів серед жінок зайняло тривалий час, приблизно 7 років. Це був довгий шлях. А тут на одному змаганні - від 75 до 77! Вдалось заглибити рекорд на 2 метри. Це дійсно досягнення у нашому спорті, у світі фридайвінгу. І взагалі в розрізі людських можливостей. Ми можемо пірнати без ласт глибше. І я відчуваю, що є ще потенціал і над чим працювати. Подивимось, куди це зможе нас привести.

Страху не було, але інколи він може з’являтися

- В чому полягає специфіка занурення без допоміжного спорядження?

- Саме занурення на затримці дихання – це щось незрозуміле для людей. Але наш організм до цього має ряд адаптаційних механізмів. Тобто ми можемо пірнати, занурюватися - і наше тіло адаптується до цього. Просто потрібно все робити безпечно. Не пірнати самому. Пройти навчання. Але якщо говорити про специфіку дисципліни, у якій я пірнула, то, дійсно, вона вважається найчистішою, найважчою і найтехнічнішою. В інших дисциплінах ми можемо розраховувати на допомогу спорядження – моноластів, біластів або тросу. А тут ми можемо розраховувати тільки на себе, на своє тіло, на свій організм. Тільки його ми можемо вдосконалювати. Ніякі технічні засоби нам не допоможуть. Це дисципліна, яка направлена на розвиток себе, свого тіла і себе як особистості.

- Що ви відчуваєте, перебуваючи на такій великій глибині?

- Розумієте, фридайвінг має багато рівнів. Є спортивний рівень. Але є і рівень духовний. Ми маємо справу зі стихією, природою, силою, яка більша за тебе. Тут має бути трошки інший підхід до того, що ми робимо. Я відчувала себе дуже добре, відчувала себе, як вдома. Що я - на своєму шляху і роблю те, що маю робити. І в мене не було жодних сумнівів. Я просто перебувала в моменті і робила те, що робила багато разів. Але тут було ще й якесь особливе задоволення. Це дуже гарний досвід.

- Чи було страшно занурюватись на таку глибину? Як взагалі можна подолати цей страх?

- Ні, мені не було страшно, бо це те, що я вже робила. Я ж не заявила цифру з нуля. Процес особистого заглиблення ми починаємо з маленьких глибин. Моє перше в житті занурення було на 10 метрів. І потім кожен раз я додавала по метру, по два. Цей ризик не має бути великим. Розширення твоєї зони комфорту має бути дуже поступовим, виваженим і спланованим. Якщо ти відчуваєш занадто багато страху, то навіщо ти це робиш? Це не має ніякого сенсу. Страху не було, але інколи він може з’являтися.

У мене була ситуація цього року, пов’язана саме з війною. Дуже багато чого відбувається всередині кожного українця. Ми бачимо дуже багато поганого. І важко це переживати все. На початку червня я приїхала на перший збір цього року - якраз тоді було підірвано Каховську ГЕС, коли весь регіон був затоплений. І коли ти бачиш всі ці світлини людей, тварин, міни, які плавають. Все в воді перемішано… Люди, які потонули. В перший день, коли я занурилась в воду, почула звук від ехолокатора корабля, що плив неподалеку, і цей звук мене тригернув, і всі ці картинки величезним тягарем на мене навалилися у панічній атаці. Я не змогла зануритися. Мені знадобилось десь пів години, щоб прийти до тями. Емоції, все, що накопичилося за рік, воно вилилося в цей момент. Але після цього я ще пропрацювала всередині, відбулось якесь очищення.

Ми не маємо такої розкоші - затримуватися в подібних станах. Нам потрібно працювати, рухатись далі. Можливо, ця історія допоможе справлятися зі станами, які ми всі переживаємо і не можемо їх обійти. Але ми можемо якомога швидше виходити в нормальний стан і повертатися до життя.

- Плануєте новий рекорд? Які наступні змагання вас чекають?

- До рекордів у мене відношення досить спокійне. Я роблю це, тому що мені це подобається. Я робила це, коли у мене не було рекордів і шаленої підтримки, то робитиму й далі. Це частина мого шляху. І у мене є ще багато питань до себе і фридайвінгу. Для мене це інструмент дослідження себе. Це вивчення якихось уроків, які я потім можу застосувати у звичайному житті. Але якщо зможу зробити ще якісь рекорди, звичайно, буде прекрасно. Але мені просто цікаво, наскільки ще глибоко може пірнути це тіло, враховуючи набутий досвід. Я просто продовжую свій шлях. Подивимось. Я не можу нічого сказати. Найбільший урок за цей рік я винесла - життя може закінчитись у будь-який момент, у будь-яку хвилину, так. І це не завжди залежить від тебе. Тому ти маєш жити тут і зараз і не відкладати життя на потім. Я не можу нічого передбачити. І тому я пірнаю далі.

Я вже приїхала на наступну локацію, зараз це Роатан, Гондурас. Тут з 19 по 27 серпня проходитиме чемпіонат світу з фридайвінгу. В планах - взяти участь. Хоча ми не можемо нічого обіцяти, бо багато факторів на це впливає, та у мене гарне відчуття. Я буду пірнати далі, ось такі у мене плани.

Звичайно, я не можу не зазначити, що кожна моя перемога, кожна участь у змаганнях - це не тільки моє особисте бажання. Це бажання нагадати про Україну, про те, що ми продовжуємо нашу боротьбу. Що ми вдячні за підтримку світу. Але ще багато роботи попереду. І ми будемо вдячні за ще більшу підтримку. Тому ось така в мене додаткова місія. Я відчуваю цю відповідальність. І також я відчуваю вдячність до всіх, хто мене підтримує, до кожного українця, який продовжує боротьбу на своєму фронті. І, звичайно, до мого спонсора, бо сама я б нічого не досягла.