The Economist пояснив, чому контрнаступ ЗСУ не буде швидким

Низка західних військових експертів нещодавно розкритикували «повільний» контрнаступ України. Видання The Economist зазначає, що український контрнаступ поки що не приніс вирішальних результатів, проте це може бути частиною тактики ЗСУ, яка покликана максимально виснажити ворога.

Минуло два місяці відтоді, як Україна розпочала контрнаступ. Російські оборонні лінії простягаються на 1000 км окупованої території. Трохи більше тижня минуло відтоді, як українська кампанія вступила у другу фазу наступу, стверджує видання.

«Перша фаза розпочалася невдало, коли надмірно амбітний наступ новостворених механізованих підрозділів швидко загруз у болоті. Згодом він ознаменувався цілеспрямованими спробами використати перевагу України у вогневих засобах дальньої дії для руйнування російських ліній постачання та знищення логістичних вузлів і командних центрів. Мета полягає в тому, щоб зменшити здатність російських військ реагувати на «зондувальні» операції України, які шукають прогалини і слабкі місця. Ця тактика подібна до підходу «кусати і тримати», який використовували обидві сторони у Першій світовій війні», – стверджують експерти.

Нещодавно до цих операцій додалися удари безпілотників по Москві і серія атак українського флоту морських безпілотників на російські патрульні судна в Чорному морі. Водночас удари по Москві мають більше психологічне, ніж військове значення. Вони покликані донести до москвичів думку про те, що вони не застраховані від конфлікту.

«Прихильники України вважали, що вирішальний зсув міг початися минулого тижня, коли 26 липня було оголошено про створення нового 10-го армійського корпусу, до складу якого входять три бригади, оснащені західним обладнанням. Але хоча на трьох головних напрямках наступу спостерігається прогрес, це все ще дуже важка і виснажлива боротьба з великими втратами», – йдеться у повідомленні.

Російські джерела, на які посилається Інститут вивчення війни (ISW), повідомляють, що українські сили продовжують наступати на північний захід і південний захід від Бахмута, а також в районі, що межує із західною частиною Донецької та східною частиною Запорізької областей, і в західній частині Запорізької області. 31 липня заступник міністра оборони України Ганна Маляр повідомила, що за минулий тиждень українські війська звільнили ще два квадратних кілометри території навколо Бахмута і 12,6 квадратних кілометрів у напрямку Бердянська і Мелітополя. Таким чином, з початку контрнаступу було відвойовано загалом близько 200 квадратних кілометрів. Це свідчить про те, що поки що не відбулося значних змін у темпах наступу, і що прибуття 10-ї дивізії, можливо, мало на меті, перш за все, надати певне полегшення 9-му корпусу, який ніс основний тягар бойових дій з початку червня, а не започаткувати нову фазу в операціях.

Начальник штабу оборони Великої Британії, адмірал сер Тоні Радакін, описав оперативну стратегію України як «морити голодом, розтягувати і наносити удари». Фази «голодування» (атаки на логістичні центри) і «розтягування» (зондування і фінти за кількома напрямками) проходять паралельно. У якийсь момент генералу Валерію Залужному, командувачу Збройних сил України, доведеться вирішити, коли і як проводити фазу удару, яка включатиме розгортання свіжих бригад для прориву через мінні поля до головної російської оборонної лінії перед тим, як пробити її. Схоже, що цього ще не сталося.

Lалеко не ясно, який з трьох напрямків генерал Залужний обере для головного удару, коли прийде час. Як це сталося минулого року, наприклад, коли фокус раптово змістився з Херсона на Харків, рішення буде кон'юнктурним, пов'язаним з ризиком і втратами.

Рух на південь від Запоріжжя через Токмак до Мелітополя і Азовського моря, на відстань 200 км, приніс би Україні найбільшу стратегічну вигоду. Це розділило б російські сили, перерізало б їхній сухопутний міст до Криму і поставило б більшу частину півострова в зону досяжності артилерійських снарядів і ракет. Але це також означало б прорив не лише перших добре укріплених російських ліній, але й просування вперед через найбільш щільно захищену ділянку всього фронту.

Як виявили українці на початку червня, великі бронетанкові з'єднання, які не можуть сховатися від флоту патрульних російських безпілотників, стають надзвичайно вразливими для повітряних атак, коли їх утримують мінні поля та інші перешкоди. Обмежений успіх, який наразі мають українці, здебільшого є результатом дій підрозділів на рівні взводу і роти, які використовують лісосмуги і невеликі населені пункти для прикриття.

Альтернативою могло б стати використання слабшої російської оборони на сході навколо зруйнованого міста Бахмут, а потім просування на південь Донбасу. Це було б політично шкідливо для росіян, які вклали стільки крові і зусиль у цей регіон, але менш вигідно для українців зі стратегічної точки зору, ніж вихід на узбережжя. Проте, зосереджуючись зараз на Бахмуті, Україна відволікає частину російських сил з півдня, і таким чином, можливо, відкриває інші прогалини.

Коли удар буде завдано, багато чого залежатиме від того, чи вдасться росіянам організовано відійти з вразливих позицій, відступивши на більш захищені рубежі, чи їхні війська, виснажені місяцями боїв без перепочинку, зламаються від падіння морального духу, поганого керівництва і нестачі боєприпасів. Це буде одночасно і випробуванням для російського командування, яке ще не оговталося від тріщин, викритих витівками Євгена Пригожина.

Військовий  стратег Лоуренс Фрідман застерігає, що не варто очікувати раптового переходу до «драматизму» високомобільної війни. Він стверджує, що у 1980-х роках західні збройні сили, особливо американські, настільки захопилися потенціалом поєднання передової техніки, що швидка перемога над ворогом за рахунок стрімких, зухвалих дій стала майже стандартною оперативною процедурою. Після того, як це було застосовано на практиці в першій війні в Перській затоці, одержимість оновленою версією бліцкригу ще більше зміцніла. Звідси й поширене розчарування тим, що українці, незважаючи на свій новий натовський набір, не вчинили щось подібне.

Але, як вважає Лоуренс, це несправедлива критика. У своїх війнах американці змогли принести на поле бою переважну вогневу міць і панування в повітрі, чого не мали українці. Українці також не мали десятиліть, щоб опанувати комбіновану війну. А Росія може покладатися на величезну кількість безпілотників для посилення своєї оборони, з впливом, подібним до впливу кулемета в Першій світовій війні.

Українці повинні досягти певного успіху до того, як осіння багнюка ще більше ускладнить можливості наступу. Це потрібно для морального духу солдатів і цивільного населення; це потрібно для підтримки впевненості союзників у тому, що вони зможуть врешті-решт перемогти; і це потрібно для того, щоб переконати диктатора Путіна в тому, що його можливості будуть тільки погіршуватися.

Але як слід вимірювати український успіх? Як стверджують Майкл Кофман і Франц-Штефан Гаді, аналітики, які часто бувають на фронті, Україні слід допомогти «воювати так, як вона воює найкраще», а не заохочувати її до копіювання найкращих західних практик. А це, як підсумовує Лоуренс, означає прийняття логіки виснаження ворога.