Поезія під гуркіт ворожих ракет

«Поміж сирен»: нові вірші війни. Упорядник: Остап Сливинський. Харків, «Віват», 2023.

Під час війни люди пишуть вірші наполегливо, масово й безперервно. На сайті Warpoetry Міністерства культури вже за півтора року розміщено понад 30 тисяч віршів на тему цієї війни. Мабуть, віршувати — це своєрідна психотерапія, яка пом’якшує біль знання про жертви, про ницість і жорстокість ворогів. Поезія — це і спроба виправдати своє буття, нехай згорьоване, для певної групи людей. Або й цілої нації. Чи можлива поезія після всього того, що ми дізналися про концтабір Освенцим? Вважається, що так ставив питання німецький соціолог культури Теодор Адорно. А після Чорнобиля? Після донецької тюрми «Ізоляція»? Після бомбардування театру з дітьми в Маріуполі? Цих жахів у нас зараз стільки, що Адорно тільки безсило розвів би руками. Бо, як зауважує Дарина Гладун:

Кутаємося у покривало війни

сидимо на воєнній дієті

на сніданок у нас війна

війна на обід на вечерю

війна ллється нам з очей.

В українців є поезії про Голодомор, про Чорнобиль. Тепер от і про війну, якусь надміру безумну як для людства XXI століття. Виявляється, поезія можлива завжди. Навіть так: вона необхідна та незнищенна. Але інколи це — інша поезія, яка апелює зовсім не до тих почуттів, ніж раніше. Це не поезія ніжності, кохання, грайливості, вишуканості. Це жорстка поезія ненависті, гніву, люті. А іноді — безсилля, депресії, безпорадності... Скажімо, Мирослав Лаюк передає відчуття жінки, яка «просто сиділа у підвалі і тремтіла». А Софія Ленартович тихо сподівається після ракетного обстрілу енергетичної системи: «Чекаю, коли знеструмлене тіло міста приєднають до апарату штучного дихання». Натомість Вікторія Фіщук помічає: «мова ненависті наростає у грудях». Відчуття, якого раніше треба було політкоректно соромитися, нині є законним і зрозумілим. Та й як може бути інакше, якщо:

Він стоїть біля могили матері на подвір’ї —

обкладена цеглою куба піску,

хрест із патиків.

Хлопчик не плаче,

просто пронизливо дивиться вбік, —

пише той-таки Мирослав Лаюк. Або от Борис Гуменюк:

Неприродно коли вмирають дівчата

Не рятують ні чарка ні цигарка

Якщо прислухатися то можна почути

Як у цілковитій тиші над домовиною

Схлипують душі ненароджених дітей.

Катерина Єгорушкіна присвячує вірша дітям Маріуполя:

Мої маленькі читачі

від яких лишилися

жменьки попелу

його нема кому поховати

і оплакати.

Тому саме мову ненависті до окупантів, рашистів, загарбників ми найчастіше бачимо та чуємо в колективній збірці українських поетів «Поміж сирен». Її навіть можна було б назвати антологією — адже ошатно видана, вона має великий обсяг аж 496 сторінок, і в ній представлені знані імена сучасного поетичного цеху: Сергій Жадан, Світлана Поваляева, Олесь Ільченко, Іван Андрусяк, Олеся Мамчич, Наталія Бельченко, Оксана Луцишина, Богдана Матіяш, Олександр Авербух, Богдан-Олег Горобчук, Анна Малігон, Катерина Калитко, Олег Коцарев, Ірина Старовойт, Ірина Цілик та інші.

Можна було б — але навряд чи потрібно. Бо антологія — це щось відстояне, вибране і, як той казав, випране. А тут ми бачимо вірші гарячі, криваві, іноді написані поспіхом — біженками в потягах і на чужих квартирах, солдатами в окопах. Галина Крук безапеляційна щодо бажаної мети своєї творчості. На міжнародному фестивалі в Німеччині вона сказала європейським колегам: «Мені шкода, що поезія не вбиває».

Ігор Мітров — лауреат знаного літературного конкурсу «Гранослов» і Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка. У збірці ми читаємо його ліричного вірша у стилі японської поезії:

Наснився віщий сон

із коханою дитину робимо

. . . . . . . . . .

прокинувся

а на щоці сонечко спить.

Але де прокинувся ліричний герой? Нескладно домислити, що десь на передовій. Бо ж автор — військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Й він цілком серйозно розмірковує над варіантами свого буття:

Якщо мені відірве руку

на протез я вдягатиму пафосну шкіряну рукавичку

можливо цих рукавичок буде цілий набір

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

якщо мені відірве ногу

я ходитиму зі стильним ціпком

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

якщо відірве обидві ноги

сидітиму вдома здебільшого…

мабуть машина знадобиться

щоб у парк Шевченка їздити.

Це може видатися навіть якоюсь гротесковою фантазією, макабром. Якби не було цілком реальними загрозами, про які так зважено розмірковує солдат ЗСУ Ігор Мітров, який народився вже після проголошення Незалежності — 1991 року в Керчі. Зараз захищають Україну на передовій і кількаро інших авторів цієї поетичної збірки. Це львівський поет Артур Дронь. Саме його вірш, присвячений загиблому побратиму, цитувала прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні на пресконференції в Києві. Це і Павло Вишебаба, уродженець Краматорська, нині — боєць 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. У Збройних силах служать також Дмитро Лазуткін, Анатолій Дністровий, Борис Гуменюк, Максим Кривцов. Такі відомості про авторів цієї колективної збірки ще раз ілюструють думку, що вже не раз звучала: з боку росіян женуть у бій соціально низькі верстви населення — бурятів, мордвинів і дагестанців із незаможних сімей, випущених із тюрем соціопатів, недолугих чмобіків-резервістів та інших. Їх навіть називають «орки» — за іменем племені неоковирних монстрів із фантастичного роману Джона Толкієна «Володар кілець». Тоді як із нашого боку на війну йде цвіт нації — актори, поети, барди, магістри й доценти, комп’ютерники, шахові гросмейстери, артисти балету й оперети, спортсмени-чемпіони — видатні особистості, які не мають іншого морального вибору, як ставати солдатами й боронити вітчизну. І описувати у віршах те, що бачать — і про що має знати людство. Ось, наприклад, як Дмитро Лазуткін:

Розбомблена школа —

тріумф російської зброї

. . . . . . . . . . . .

у кабінеті географії

звисає шматками

розірвана мапа світу.

Це незвична поезія: без художніх кунштюків, яскравих метафор, постмодерних алюзій. Натомість вона спирається на конкретний фактаж, на подієвість, на особистий досвід авторів — чи вони солдати, чи волонтери, чи біженці. Ми побачимо тут чимало етнофолізмів, пейоративів — тобто неполіткоректних виразів, які раніше навряд чи погодився би пропустити у друк культурний видавець. Причому вони трапляються і в апеляціях до Бога, у спогадах про загиблих побратимів — тобто у зразках високого штилю. Що ж, війна, звісно, вплинула й на лексику.

Більшість представлених у збірці пише верлібром — вільним віршем. Це цілком свідомий світовий тренд — римовані катрени нині застосовуються здебільшого для розваги дітей або поетами-піснярами. Чому верлібр переважає? Бо дозволяє передати чисте, мов озон, почуття. Голий зміст, не прикрашений обладунками рим і силабо-тонічних розмірів. Наприклад, як у життєписі жінки, що його зробив Максим Кривцов:

Їй було 54

вона працювала у комунальному підприємстві

носила синю робу «Епіцентр»

і їздила на велосипеді.

Фарбувала нігті у багряний

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

перед сном читала Кокотюху

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

її вбили 5 березня

коли вона повертала на свою вулицю

їдучі на велосипеді

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

на хресті … написано

тут спочиває №451

вічна пам’ять.

Відома парамедикиня Юлія Паєвська на псевдо Тайра стверджує, що нині «вся країна в ПТСР (посттравматичному стресовому розладі), й бачу, що ті, хто був змушений покинути країну, вивезти дітей, іноді більше травмовані, ніж ті, хто лишився, наприклад, у Києві». Одна з авторок збірки Галина Крук на 23-му Берлінському поетичному фестивалі 17 червня 2002 року казала: «Ця війна вбиває нас усіх — кожного по-своєму». У віршованій збірці «Поміж сирен» є й вірші поетес, які виїжджали за кордон і переживали війну в Європі. І це справді нелегке випробування. Анатолій Дністровий, описуючи цей поширений ПТСР, мусить звертатися вже не до філософії чи психології, а до теології:

Стара жінка втішає налякану дівчину

це ненадовго

бо звірства не можуть тривати вічно

такого не витримає навіть Господь.

Найважче, мабуть, — втрачати на війні близьких. Поетеса Світлана Поваляєва поховала сина-героя, розвідника Романа Ратушного, іменем якого тепер названо одну з вулиць Києва. У збірці «Поміж сирен» читаємо такі рядки Поваляєвої:

Скільки серце вмістить любові,

стільки ж вмістить і болю

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Країна має кордони, страждання — безкрає.

Отже, часом поети узагальнюють, філософствують чи апелюють до Господа, а іноді пишуть вірші цілком конкретні за спрямуваннями. Скажімо, Катерина Єгорушкіна присвятила вірш Володимиру Вакуленку — українському дитячому письменникові, якого вбили окупанти в Ізюмі. Анна Грувер пише про поетку Надію Агафонову, яка загинула в Миколаєві під завалами будинку обласної державної адміністрації, зруйнованого влучанням рашистської ракети.

Маріанна Кияновська описує цілком конкретний «107-й день війни» (це назва вірша). Мабуть, їй того дня видавалося, що вже минула вічність. Хоч нині ми розуміємо — то був лише початок. Але мрії поетеси (та й наші також) відтоді не змінилися: розкласти всіх окупантів «на гумус зіпрілий... і стануть вони перегноєм для трав на довгі і довгі роки».

Я пам’ятаю живими поетів — ветеранів Другої світової війни: Миколу Бажана, Наума Тихого, Василя Швеця, Леоніда Вишеславського. Слухав їх, спілкувався, читав. Вони мені видавалися сивочолими, мудрими… Новітні сьогоднішні поети-фронтовики — набагато молодші за них і за мене сьогоднішнього. Однак те, що вони пишуть про війну, — чесніше й жорсткіше, і набагато більш натуралістичне та трагедійне, ніж читали ми в радянських класиків.

Сирени повітряних тривог — це наче антиверлібри. Вони гучніші майже за всі звуки, крім гуркоту бомб і ракет. Й вірші сучасних українських поетів звучать не поверх сирен, а поміж них, тобто в інтервалі набридливого й противного виття мегафонів. Саме мегафони зображені на обкладинці збірки «Поміж сирен» (художник Дарія Філіпова), причому чомусь сюрреалістично натягнуті на дерева. Тобто виходить, що кожне дерево — це сирена, попередження про загрозу для жінки й чоловіка, що бредуть поміж цих дерев, узявшись за руки. А якщо конкретніше — «Поміж сирен», як пояснює упорядник Остап Сливинський, попервах було назвою серії поетичних зустрічей, які український ПЕН-центр проводив упродовж перших місяців повномасштабної війни у прихистках для переселенців із зони бойових дій.

Першим відомим європейським віршем, як відомо за хрестоматіями, був напис на кенотафі воїнам Спарти, які загинули в битві з персами. Збірка «Поміж сирен» — у руслі цієї давньої, навіть архаїчної воєнної традиції. Й разом із тим це — останній культурний крик європейського болю, це поезія скорботи, але й гідності, моральної твердості, емпатії до інших. Це утвердження мови й культури в нелюдських умовах. Павло Вишебаба у вірші «Моє покоління», дружньо називаючи Маріком місто Маріуполь, де він вчився в університеті, пише:

Коли чорна тінь повстала від Маріка до Говерли,

ми билися як востаннє. І вижили. І померли.

Якщо, як і ми, уголос ти весело і непохитно

читаєш це українською, значить, ми бились гідно.

Знову процитую думку Галини Крук із виступу на поетичному фестивалі в Німеччині: «Українська поезія під час війни отримує несподівану потугу говорити про базові та архетипні речі, про такі глибини людського духу і людської екзистенції, куди давно вже не ступала нога професійного поета». Мабуть, цю поезію вивчатимуть не лише в українських, а й у європейських університетах. Може, й у канадських, американських, японських, тайванських… І як тоді називатимуть? Якось на кшталт — поезія епохи «Азовсталі»? Вірші трагічної доби національного спротиву? Голоси під час ракетних тривог? Хтозна. Придумають якусь літературознавчу дефініцію. Але нам до цього ще треба дожити.