За київською “бабою” стоїть ціла армія таких самих, але менших радянських “баб”

Уже кілька днів в Україні не вщухають пристрасті навколо реконструкції монумента Матері-Батьківщини в Києві. За майже 30 мільйонів гривень, які зібрали різні меценати, 6 серпня на її щит почали монтувати тризуб замість герба СРСР.

Дискусія точиться загалом довкола того, чи потрібно залишати цю статую, відкриту 1981 року на честь перемоги у “Великій Вітчизняній”, чи краще було гроші скерувати на ЗСУ, а “бабу” – знести при першій нагоді.

Аргументи сторін ви можете прочитати у будь-якій соцмережі та й у багатьох ЗМІ.

Цікавим є ще дещо.

6 серпня різні блогери побачили нарешті на монументі ще й п’ятикутну зірку.

І от дискусія пішла собі далі – вже про зірку. Що буде далі?

На мою думку, далі будуть все ті ж дискусії про демонтаж. Чому?

Бо за цією радянською жінкою стоять ще сотні або й тисячі таких самих жінок.

Просто ми всі зосередилися на найвищій столичній скульптурі і поки що їх не бачимо.

І це питання, абсолютно точно, буде підніматися знизу догори. Бо подібні “матері-батьківщини”, колгоспниці з короваями стоять ще в багатьох містах і селах України.

Тому для мене питання збереження і реконструкції монумента так званої Матері-Батьківщині прямо і гостро пов’язане з питанням легітимізації всіх народних і професійних адаптацій радянських пам’ятників у всіх областях.

У мене питання до прихильників збереження: Ви розумієте, що це ви легітимізоваєте весь цей кіч і крінж, всі ці стилізовані народними умільцями маркери колгоспів, а отже, радянської влади?

Ви розумієте, що всі ці переназвані у селах “юлі з косами”, “вчительки” і “українські селянки”, вся ця шароварщина, в яку нас спеціально заганяли всі роки срср, – це тепер ваше? І що саме ця перероблена так звана Мати-Батьківщина стане колодою в оці всіх декомунізаторів і перешкодою до виконання законів про декомунізацію, деколонізацію та їм подібних.

Як учасниця ініціативи “Локальна декомунізація” та секретар робочої групи з питань декомунізації при Львівській ОВА я це розумію з практики.

Тому я не дякую нікому, хто хвалиться і милується нововстановленим гербом. І вважаю це наругою над державною символікою.

Маю також питання-пропозицію до тих, хто за демонтаж, а не реконструкцію монумента Матері-Батьківщини у Києві: Може давайте побачимо нарешті всіх тих “баб”, які стоять за київським монументом і яких ще достатньо по всіх регіонах України?

Бо якщо кожен, хто обурюється столичній реконструкції, ініціює демонтаж або власноруч демонтує бодай один пам’ятник колгоспниці, чужій, нав’язаній нам мачусі-батьківщині або піонерці, – це буде справжня допомога в деколонізації України. Це буде наша реальна участь у боротьбі за нашу історію і нашу державу, а також – це буде ще один крок до того, аби київський монумент також одного дня почали демонтовувати.

І мене не переконують аргументи на зразок найбільшого пам’ятника в Європі і що ніхто такого великого монумента ще не демонтовував. Знаєте чому? Бо це звучить як “ніхто не перемагав ще такої величезної імперії”. А ми переможемо. І демонтуємо все радянське сміття.

P.S. І трошки пояснення про те, як це все працює на практиці.

На Львівщині процес демонтажу радянських пам’ятників активізувався відразу після Революції Гідності. З лютого 2022 року громади області остаточно ототожнили радянських солдатів на вулицях міст і сіл Галичини з тим самим окупантом, який вже 10-й рік намагається знищити Україну, і потроїли зусилля.

Хаотично в громадах області 2022-го року демонтували понад 80 пам’ятників так званій “перемозі у Великій Вітчизняній”, “полеглим від рук українських буржуазних націоналістів” і, в тому числі, колгоспницям, телятницям і піонерам.

Одним із прикметних став монумент радянської жінки на подвір’ї родинного маєтку графа Митрополита Андрея Шептицького у Прилбичах.

У вересні 1939 року російські солдати на цьому місці розстріляли молодшого брата Андрея Шептицького з родиною та місцевого ксьондза. Маєток розграбували, а згодом встановили свій ідеологічний маркер. Може думали, що з часом ця історія забудеться?

А з грудня, за ініціативою “Локальної декомунізації”, при Львівській ОВА запрацювала спеціальна робоча група, до якої увійшли управлінці, депутати обласної ради, історики, громадські активісти і діючі військові з різних бригад ЗСУ, які беруть участь у діяльності групи онлайн або ж коли у відпустці.

За цей час, разом із громадами, ми здійснили інвентаризацію наявної радянської символіки у всій області, роз’яснили процедуру та демонтували від початку року понад 170 пам’ятників червоній армії, чужим “матерям-батьківщинам”, колгоспницям та піонерам. Лишилося – понад 100.

Дискусії з місцевим населенням були у трьох місцях. Всі – про так звану матір-батьківщину.

Бо, по-перше, то було дуже хитро з боку радянської влади – будувати міфи про нову радянську батьківщину навколо образу жінки-матері.

По-друге, часто в селі це – єдиний пам’ятник, і для старшого покоління – той, де вони фотографувалися в день свого весілля.

По-третє, облагороджуючи різні простори під вибори, деякі організації чи місцеві ради встигли переробити ті пам’ятники на “вчительок”, наприклад, перемалювати червоні прапори у синьо-жовті, підфарбувати їм губи, “вчепити” стрічки в кольорах прапора. А вкладених, бодай і невеликих грошей людям шкода.

І, по-четверте,дуже часто від 2-3 розчарованих у житті жителів села на тих, хто намагається забрати маркер окупанта, виливаються вся аргументація, яку ви можете бачити в соцмережах, весь негатив на недопрацювання місцевої влади, всі нещастя і навіть фантомні болі за молодістю.

Більшість радянських пам’ятників, які лишилися на Львівщині і підлягають декомунізації, – це воїни. Проте є досі ще кілька таких жінок.

Переконана, по всій Україні – їх ще сотні. От вони і стоять тепер за своєю київською колегою. Бо саме вона і саме зараз перетворюється в аргумент, чому вони досі стоять і мають стояти.

Автор: Анна Герич, секретар робочої групи з питань декомунізації при Львівській ОВА, представниця ініціативи “Локальна декомунізація”

Джерело: Українська правда