За жменю гривень. У прокат вийшов кримінальний роман виховання «Королі репу»

3 серпня 2023 року в широкий прокат вийшла кримінальна драма режисера Мирослава Латика «Королі репу». Про допрем'єрний її показ читайте тут.

Діється в середньому суржикомовному селі. Головні герої — дует пацанів, помішаних на репі — Діма «Казан» (Михайло Дзюба) та Женя «Арахіс» (Антон Вельбой). Розваг у них небагато — прокотитися на червоних «Жигулях», подарованих Казану дідом, придумати нові «біти» й накласти на них речитатив «за жизнь», а потім вийти на сцену місцевого клубу й порвати зал. Або провалитись.

У житті Діми — дві жінки, і з обома, як пишуть у соцмережах, усе складно: мати (Олена Узлюк) весь час сварить його за неробство, хоче продати будинок і переїхати до міста, а білявка Свєта (Карина Химчук), продавчиня сільмагу, схоже, крутить любов із ненависним мотоциклістом Миколою.

Але монотонні будні летять шкереберть, коли Діма погоджується трохи заробити, працюючи водієм для компанії трьох персонажів, які виявляються не картонними гангстерами з гіп-гоп-відео, а справжніми бандитами.  Сухий (Юрій Кулініч), Ганс (Дмитро Хом’як) і Толян (Андрій Борис) промишляють тим, що в Карному кодексі називається розбоєм. І пістолети в них теж справжні.

«Королі репу» — це останній проєкт продюсера, засновника студії «Крісті-фільм» Юрія Мінзянова (1956—2020). Ця компанія відома такими національними гітами, як «Припутні» (2017, реж. Аркадій Непиталюк) і «Погані дороги» (2021, реж. Наталія Ворожбит). Остаточний монтаж «Королів» проходив уже під орудою Дмитра Мінзянова — сина Юрія.

Власне, всій продукції «Крісті» притаманна певна стильова єдність незалежно від жанрових градацій. Так, у візуальному ряді (оператор «Королів» — Денис Демидович) зазвичай панують різкі, без напівтонів, колористичні та світлові акценти. Картинка може бути яскравою, але з ледь помітним похмурим відтінком, наче небезпека вже чигає на краю кадру. Ця тривожна нота рано чи пізно вибухає насильством. Але й найгірші обставини прошаровані добрячими порціями гумору. 

Все це є і тут. Казан у своїх фантазіях бачить себе в ролі такого собі короля гангста-репу у леопардовому костюмі, декламуючи стр-р-рашнючу байку про «картоху» й убивства. Вони з Арахісом обмінюються більш чи менш дотепними кпинами; у банди Сухого жарти більш зловісні, а потім жарти закінчуються.

Найсильніші сторони фільму якраз пов’язані зі старшими актор(к)ами: Кулініч блискуче підтвердив амплуа еталонного екранного лиходія; Борис і Хом’як (останній, до речі, навіть не має акторської освіти) являють, кожний по-своєму, ефектні маски кримінальних блазнів. Ірма Вітовська у ролі секс-робітниці Нінки Обочини видає справжній клас трагікомізму. Молодший склад на цьому тлі поступається в майстерності, але добирає завдяки щирості.

Зрештою, в Мирослава Латика вийшла драма небезпечного дорослішання — про зроблений колись вибір, що може занапастити долю, але й про можливість усе виправити.  Завжди актуальний сюжет — надто сьогодні в Україні.

«Це історія про вразливість молодості»

Мирослав Латик народився в 1980 році в місті Болехів Івано-Франківської області. Навчався у Львівському університеті на факультеті журналістики та в Київському університеті імені Карпенка-Карого. Режисер короткометражок «Постфактум» (2003, премія журі фестивалю «Відкрита ніч») та «MANU 18347» (2012, гран-прі «Відкритої ночі»). З 2003 року працював на телебаченні. У 2015-му став режисером першого українського вебсеріалу «5baksiv.net» (спільний проєкт із BBC Media Action), на основі якого зняв повнометражний дебют «Халепа на 5 baksiv». 

Прем'єра «Королів репу» відбулася на п'ятому Київському тижні критики. Стрічка вийшла в прокат минулого тижня.

— Мирославе, то як усе почалося?

— Перший сценарій написав Роман Магрук. Він робив ставку на авантюризм, на такого персонажа, як Ганс. А я хотів історію про саморуйнацію, про зраджену мрію. Тому перший варіант називався «Небогемна рапсодія», і прототипами були «Курган і Агрегат». У мене була думка знімати їх, але потім я зрозумів, що то не їхня історія. Перший і другий варіанти сценарію були більше соціальними. Я поміняв діалоги та ще дещо, але історія про падіння героя так і лишилася. По факту гіп-гоп — найпростіший варіант для таких пацанів займатися творчістю. Нічого не мати і творити музло, творити сенс.

— А що вас найбільше зачепило в цьому проєкті?

— Напевно, якась загальна простота, від самого початку. І безумовна віра в цей проєкт Юри Мінзянова. Він дуже чітко артикулював: «У тебе хороша історія і прекрасний каст, треба постаратися, щоб зіпсувати це кіно».

— Звісно, одразу постає друге питання: як ви працювали над саундтреком?

— Якщо суто технічно, то в репі спочатку пишеться біт, а потім насипається текст, але можна робити це й паралельно. Тобто це дуже-дуже білі вірші, де ти можеш одне слово трансформувати в різній ритмиці, по-різному переносити.

Я написав тексти, які герої мали придумати за сюжетом. У 2020 році було дуже багато хіп-хопу, а паралельно — ажіотаж із «Казкою». На той момент вони мали цей гіперпопулярний трек, який крутився по 18—20 разів за вечір на дискотеках. Потім Діма Мінзянов вивів нас на  Павла Ленченка, він же Cepasa. Паша знає все про все, робить дуже якісну музику, він і джей-джей, і виконавець, і композитор, прекрасний аранжувальник. А щодо інших гуртів, то «Калуш», напевно, став фронтменом у нашому плейлисті. В них найбільше попадало по настрою, звучанню  і сенсу.

— У вас актори різних поколінь, різного досвіду. За яким принципом ви їх добирали та як ви потім працювали з таким строкатим кастом?

— Я би не сказав, що кастинг сильно строкатий. Ті, які грали бандитів, це плюс-мінус моє покоління, я їх розумію. А Мишко — це той, ким я був, або хотів би зараз бути, якщо мінуснути собі 25 років життя. Михайло нервувався, а ось Вельбой ні. Він такий і є в житті. В мене два самородки були, які фактично не мали акторського світу: Вельбой і Хомяк, який до того зіграв лише в «Баксах». Артистизм у нього вроджений. Напевно, найскладніше велося з Вітовською, тому що вона — глиба українського кіно, величезний досвід, тож актори трошки нітилися. Але вона виступила коучем для своїх партнерів, сильно допомагала. А тирана я найбільше вмикав стосовно Дзюби. Якщо мені потрібний у сцені «роздушений», емоційно накручений актор, то я даю йому пару разів висловитись, а потім можу привселюдно роздушити його, і це емоційно дещо ламає людину, тоді простіше працювати з драмою, та й розвеселити теж, із якимись крайніми емоціями. Тобто він до кадру вже буде в потрібному стані — і потім сам себе донакрутить. Інколи вистачає і просто проговорити все, що треба по персонажу чи по сцені. Показати людині — тут ти це, а тут ти те робиш. І людина просто повторює.

— По-вашому, про що ця історія, коли зараз ви її передивилися?

— Зараз змінилося прийняття. Раніше я зрозумів це як історію саморуйнації. Ми декларуємо на початку вибір — «бабло чи ізвєстность», тобто ми за мистецтво чи за дзвінку монету. Герой приймає рішення: «Легкі гроші». І питання його мрії стає другоплановим, тому що він ув’язується в цю бандитську движуху. Профукує своє життя, так само робить і Свєта. Але за великим рахунком це історія про вразливість молодості, про дуже тонкий момент вибору, коли ти одним неправильним вчинком можеш перекроїти все своє життя. Тож зараз для мене фінальна сцена — це його новий старт. Казана побило життя, він накоїв дурниць, але його життя не закінчиться. Тож це виводить фільм із категорії трагедії.

Справді перекроїти своє життя в такому віці дуже легко. Пару вчинків — і все, і ти далі не знаєш, що робити. І я бачив такі історії в 150—200 км від будь-якого обласного центру. Та й  самі центри недалеко пішли. Візуально ми продовжуємо жити в реальності 1970—90-х. Вилазиш у спальному районі, воно все сіре, потворне, коряве й непрацююче — і ти в цьому емоційному стані продовжуєш жити. Тобто це ще й питання і про простір, і про те, що таке добре, що таке погане. Звідси питання героя — я хороший чи ні?

— Над чим ви зараз працюєте?

— Після «Королів репу» ми зняли на Прикарпатті короткометражку «Велика маленька війна». Це про жінок, які залишилися, коли чоловіки поїхали хто куди. Ці жінки трансформують патріархальне суспільство під себе. І там теж закладено питання вибору та втручання в чуже життя.  Це про те, що війна впливає на людей по всьому світі.

Ще написав новорічну історію на чотири серії, про нас тут і зараз, щоб помалу виривати всі ті святкування з радянського контексту. Але це все стоїть. Зараз хочу проїхати вздовж лінії фронту від Ізюма до Херсона. Є амбіція на хорошу документалку, тож шукатимемо героїв у максимальному наближенні до сірої зони, до лінії фронту.