Любив Карпати, шоколад та довів, що Русь – це Україна: ким був Михайло Грушевський

— Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою, – казав голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський.

Він – один з найвідоміших серед постатей XX століття, визначний історик, патріот свого народу та автор багатотомної Історії України-Руси. Саме Грушевський оголосив про III Універсал, в якому йшлося: однині Україна стає Українською Народною Республікою.

А у січні 1918 року IV Універсалом УЦР була проголошена незалежність УНР: у ньому йшлося про самостійність УНР, доручалося уряду укласти мир з центральними державами та оголошувалося про оборонну війну з більшовицькою Росією.

Факти ICTV розповідають, чим захоплювався Михайло Грушевський та яке насправді зараз має значення його праця Історія України-Руси у реаліях повномасштабної війни Росії проти України.

Михайло Грушевський народився у 1866 році у місті Холм, що у сучасній Польщі. Він згадував, що його батьки були справжніми патріотами України та в далеких краях зуміли передати своїм дітям “тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції”.

У своїй автобіографії він писав, що “виростав серед мрій та фантазій”. Він зізнавався, що під час навчання у тифліській гімназії “із запалом читав усе, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографії України”.

Тоді ж він захопився працями Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та Михайла Максимовича. Вже у 1885 році він опублікував оповідання Бех-аль-Джугур, написане під впливом подій у Судані, та оповідання Бідна дівчина. Згодом він визначив, що його мрія – стати “українським літератором, вченим”, та обрав спеціальністю історію України.

Під час навчання у Київському університеті він написав чимало історичних есе під керівництвом історика Володимира Антоновича, зокрема Южно-русские господарские замки в половине XVI века, що згодом передруковувався різними виданнями.

Значення Історії України-Руси

Найвидатнішою працею Грушевського вважається Історія України-Руси. Це десятитомна монографія, в якій викладається історія України від прадавніх часів до другої половини XVII століття. Він писав її з перервами упродовж 38 років.

Насамперед у своїй праці він визначає, що творцем держави України-Руси або ж Київської держави був український етнос. Грушевський зазначав, що не може бути “общерусскої” історії, як немає “общерусскої” народності, тому треба прощатися з фікцією, що “русска історія”, підмінювана на кожному кроці великоруською, — то історія “общерусска”.

— Навіть назва цієї праці може бути демонстрацією в цілому нової концепції, яку Грушевський склав. Саме він цією назвою виявив спадкоємність нашої держави від Русі. Ця назва апелює не просто до історії України. Ця праця своєю назвою абсолютно перекреслювала імперську ідентичність і засвідчувала, що Україна – це Русь. Величезна цінність праці Михайла Грушевського у тому, що сама назва є основою його концепції. Про те, що ми не просто території, про те, що ми є державою, яка спадкує середньовічну державу Русь, – сказав у коментарі Фактам ICTV історик Олександр Алфьоров.

Грушевський описував історію Русі, описував козацьку, литовську, польську добу, але одночасно з тим, перед ним стояло питання: коли треба починати писати про історію України та її глибину. Алфьоров зазначив, що Грушевський впорався з цим абсолютно чудово.

— Він взяв найновіші на той момент археологічні дослідження. Якщо ми подивимося на початок історії України, то він їх виводить з доби 4-5 тис. років від сьогоднішнього дня, а саме він прив’язує походження українців до трипільської культури. Це теж було певне новаторство. Пояснити глибину історії не від легенди про заснування Києва чи про трьох братів Чеха, Леха і Руса, а прив’язати до археологічних пам’яток, – вказує історик.

Таким чином видатний академік продемонстрував багатотисячолітню історію та вплив культур на подальше формування української нації.

Грушевський закінчив писати свою працю у 1933 році, за рік до смерті. Десятий том охоплює період після смерті Богдана Хмельницького та до подій 1658 року, зокрема Гадяцької угоди. У ньому простежується історія формування українсько-шведського союзу та конфлікт із Москвою.

Альфьоров каже, що про подальший історичний період України тоді було вже небезпечно писати, адже починався період українських гетьманів, час Руїни, та гетьманів, які далі почали боротися проти Москви: зокрема Ігнатович, Брюховецький, Самойлович та Мазепа.

— Відповідно, якби він встиг написати це набагато раніше, то ця праця була б довершена до завершення Гетьманату. Але в той час, коли він повернувся вже у СРСР, дописувати цю працю було небезпечно, – сказав Алфьоров.

Втім, царська, радянська та нинішня Росія ніколи не визнавала та забороняла працю Грушевського, бо в ній була незручна їхній пропаганді правда про становлення української нації. Тоді великий історик попередив українців: Будь -які окупанти забирають батьківщину, коли не зустрічають спротив нації.

Любив солодощі, каву та Карпати

Та не історією єдиною. Про захоплення видатного історика інформації не так багато. Відомо, що Грушевський дуже любив солодощі та цукерки. У витратах за 1893 рік у його записнику постійно фігурують цукерки та шоколад,  директорка історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Світлана Панькова.

Приміром, у щоденнику є записи про витрати: цукерки – 75 коп., шоколад: 15 коп., 50 коп., 30 коп. Грушевський часто замовляв мармелади, тортики, цукерки ‒ кавові, шоколадні, фруктові, ‒ а також мигдальне драже, горішки у шоколадній і цукровій глазурі.

У XIX столітті кава для Києва була екзотикою, тому тоді в українській столиці гостей здебільшого частували чаєм. Втім, вже з переїздом до Львова Грушевський “записався” до поціновувачів кави. Місцем зустрічі професор часто обирав саме львівські кав’ярні. З часом витрати на каву стали навіть більшими, аніж на шоколад та солодощі.

Яскраві сторінки життя родини Грушевських були пов’язані з художником-імпресіоністом Іваном Трушем. Він був вірним другом родини професора, а сам глава УЦР мав чимало його картин. На початку минулого століття Труш малював портрети Грушевського, його дружини Марії та їхньої доньки Катерини.

А ще Грушевський любив Карпати та колекціонував гуцульські старожитності, які купував та замовляв у народних майстрів. Одну з кімнат на віллі у Львові він навіть облаштував у гуцульському стилі. За зразками косівської кераміки Грушевський замовив мальовничу гуцульську піч.

Перша світова війна застала Грушевського у Криворівні, і він був змушений повернутися до Києва, де його арештував царський уряд, звинувативши у “шпигунстві та зраді”. Його заслали до Симбірська, після чого розпочалися гоніння на історика. Російські війська спалили його садибу у Криворівні, а згодом і розбомбили авіацією його будинок на Паньківській у Києві. Завдяки фотографіям та спогадам гуцульську кімнату професора на віллі у Львові вдалося відновити.

Останні роки свого життя він змушений був жити у Москві. У 1931 році Грушевського заарештували як керівника вигаданого чекістами “Українського націоналістичного центру”. Щоб вибити з нього “свідчення”, совіти ув’язнили його доньку Катерину, а у 1933 році закрили справу з огляду на його “смерть”, хоча сам він помер роком пізніше.

І до цього, схоже, кремлівський режим теж доклав руку. Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у санаторії в Кисловодську (нині РФ) та захворів на карбункул. Грушевський прохав, щоб операцію зробив його перевірений друг, але йому відмовили. І її робив головний лікар місцевої лікарні, який не був хірургом. Грушевський помер через три дні після операції від зараження крові.

Тіло Грушевського перевезли до Києва та поховали на Байковому кладовищі. У некролозі по-блюзнірськи відзначили “великі заслуги перед Українською Радянською Соціалістичною Республікою”. Пізніше своєю смертю померли лише двоє учнів Грушевського.