Капсули часу. Чому родичі загиблих героїв не можуть їх поховати та зберігають прах удома

Вже більш як рік тому одна з трьох кімнат у квартирі Вікторії Красовської перетворилася на меморіал. Тут стоїть урна з прахом її чоловіка Віталія та висять прапори полку "Азов", де він служив з 2015 року. 

Вікторія забрала прах Віталія з київського крематорія 30 червня 2022 року. Вибір, що робити далі, був невеликий: залишити на тимчасове зберігання в крематорії (не більше року) або принести додому. Перед таким вибором стоять тисячі родин загиблих військових – адже місця для їхнього гідного поховання у Києві досі немає. 

Державний бюджет на 2023 рік передбачає 65 млн грн на будівництво та утримання Національного військового меморіального кладовища, але вже більше року влада не може визначитися з земельною ділянкою для нього. За цей час рідним військових пропонували щонайменше сім різних місць – починаючи з центральних районів Києва та закінчуючи ділянкою за 20 км від столиці. Щоразу коли близькі загиблих погоджуються на нове місце, знаходяться причини, чому там не можна будувати. І все починається знову.  

Liga.net дослідила історію Національного військового меморіального кладовища, якого все ще немає. 

НАЗАВЖДИ РАЗОМ

Вікторії Красовській майже пощастило. Її чоловік загинув у Маріуполі 20 березня 2022 року, його тіло повернули в Київ у перший обмін тілами – на початку червня. Тоді Патронатна служба "Азову" вже створила чат для родин загиблих військових, де вони могли спілкуватися та підтримувати один одного. У цьому чаті було близько 400 людей, Вікторія – одна з небагатьох, хто вже отримав тіло та мав змогу поховати свого коханого. 

"Ми з мамою Віталія вирішили робити саме кремацію з кількох причин, – каже Вікторія відсторонено. – По-перше, я лікар за освітою та одразу розуміла, що за три місяці після загибелі вже немає що ховати, а на впізнанні побачила на власні очі. Обличчя не було зовсім, були лише черв’яки, брудна форма, багато рідини та ніжки. Я впізнала його за татуюванням на ніжці". 

Друга причина, чому саме кремація: Віталій за кілька років до повномасштабної війни готував дружину до того, що як і будь-який військовий, може загинути. Вона не хотіла про це думати, але слухала, що він каже. Серед іншого, він казав: "Якщо я загину у бою, хочу бути похований разом з побратимами". 

"Я знаю, що для військових це важливо, – каже Вікторія. – Їхнє братерство – як друга родина, і вони хочуть бути разом назавжди. Я розумію та поважаю це бажання. Тому для нас з мамою Віталія вибір був очевидний: кремація та поховання урни з прахом на Національному військовому меморіальному кладовищі. Розмови про нього та обіцянки були вже минулого літа – тому ми не сумнівались, що довго чекати не доведеться".  

Віталія кремували 30 червня 2022 року. Це була церемонія на близько 100 осіб – друзі та родичі. Не було традиційного ритуалу поховання азовців – з читанням Молитви Українського Націоналіста, факелами та щитами. Але Вікторія знала: скоро побудують військове кладовище, і вже там можна буде провести церемонію з вшанування пам’яті – гідно та з усіма атрибутами. 

З тих пір пройшло більше року. Урна з прахом Віталія все ще стоїть в окремій кімнаті в квартирі його дружини. 

НЕ ХОВАТИ ПІД ПАРКАНОМ

Історії створення військового кладовища у Києві вже більше десяти років, і фіналу все ще не видно. Вперше пропозиція створити такий цвинтар прозвучала у 2011 році, коли відзначали 20-ту річницю незалежності України. Тоді мова йшла про поховання учасників Другої світової війни, війни в Афганістані та інших військових конфліктах. Верховна Рада випустила постанову "Про національне військове меморіальне кладовище" – і на цьому все, питання заглохло. 

Про створення військового кладовища не згадували до початку російсько-української війни у 2014 році. У 2015 році вийшло розпорядження Кабміну, що передбачало "спорудження Національного військового меморіального кладовища" у 2015-2018 роках. І знову нічого. 

У 2021 році вийшло нове розпорядження Кабміну, де знову прописувалася необхідність створення військового кладовища – з дедлайном до 2025 року. Тоді профільні міністерства та Інститут національної пам’яті почали розробляти закон про створення кладовища. Верховна Рада проголосувала за нього у травні 2022 року. І майже одразу почалися дискусії, де саме будувати кладовище. 

З самого початку цих дискусій та робочих зустрічей з профільними міністерствами участь у них брала Віра Литвиненко – мати 27-річного азовця Владислава Литвиненка, що загинув у Маріуполі 23 березня 2022 року. Віра – голова громадської організації родин загиблих захисників України "Серце назовні" та представляє їхні інтереси на всіх офіційних зустрічах. 

Тіло сина Віри обміняли та повернули до Києва 21 липня минулого року. Далі була довга експертиза ДНК та кремація аж у листопаді. Рішення про кремацію, а не традиційне поховання, далось їм з чоловіком нелегко. "Ми хотіли, щоб наш син був похований гідно – разом з іншими військовими. Щоб на кладовище могли приходити люди та вшанувати пам’ять, – каже Віра. – Але поки немає військового кладовища, де можна ховати своїх синів? На вільних місцях на околицях цивільних кладовищ, десь під парканами. Ми не хотіли цього, тому й погодились між собою на кремацію".  

Як і Вікторія Красовська та тисячі інших близьких загиблих військових, Віра сподівалась, що кладовище ось-ось почнуть будувати. Тоді вже Міністерство ветеранів створило спеціальну установу "Національне військове меморіальне кладовище", у державний бюджет на 2023 рік заклали майже 65 млн грн на будівництво та утримання кладовища. Віра та її чоловік залишили урну з прахом сина на тимчасовому зберіганні у крематорії. Тримати її там можна рік. Віра була впевнена, що так багато часу не знадобиться.  

ДІЛЯНКИ, ЩО НЕ ГОДЯТЬСЯ

Ми зустрічались з Вірою у маленькій кав’ярні на Троєщині біля її будинку. Був спекотний день, Віра виглядала втомленою, адже щойно повернулась з зустрічі в МВС, де знову підіймала тему кладовища. Вона замовила каву та сіла за столик під неоново-рожевим написом "Місце щасливих людей". Іншого місця в кав’ярні не було. 

Все, чим живе Віра в останні півтора роки – вшанування пам’яті її сина та інших військових. Вона стала громадською діячкою мимоволі. Просто зрозуміла: щоб її сина та його побратимів пам’ятали, саме вона має щось робити. 

У минулому червні Віра разом з іншими близькими загиблих встановили на Майдані 55 маленьких прапорів України з написаними від руки позивними бійців "Азову", що загинули у Маріуполі. Трохи згодом Віра почала робити виставки в різних містах України з фото та короткими біографіями загиблих азовців. Але головним своїм завданням вважає добитися створення Національного військового меморіального кладовища. Історію боротьби за нього Віра розповідає як історію свого життя. 

Перше місце для створення військового кладовища КМДА запропонувала у липні минулого року. Це була вулиця Олени Теліги, поряд з урочищем Бабин Яр. Але проти виступили історики та єврейська громада, і від ідеї відмовились.  

У жовтні минулого року КМДА запропонувала інше місце – Лиса гора у Голосіївсьому районі. Під цвинтар планували виділити 140 гектарів землі. 

"Разом з Міністерством ветеранів та Міністерством культури ми зробили виїзд на місце, я була на нарадах про це, спілкувалась з фахівцями, – згадує Віра. – Спочатку нас з іншими батьками шокував цей вибір місця. Адже у нього неоднозначна репутація – всі ці відьми, представники субкультур. Але нам показали візуаліцію, як буде виглядати кладовище, на виїзді ми побачили, що там багато простору, є рівна поверхня, є дерева. Ми з іншими батьками трохи переварили це, вирішили, що наші хлопці пережили пекло в Маріуполі, і вже ніякі відьми їм не страшні. Та зрештою погодились на Лису гору". 

Проти виступили екоактивісти. Серед їхніх аргументів: Лиса гора відноситься до природно-заповідного фонду, там заборонено будь-яке будівництво та інше втручання в рельєф. Скандал був доволі гучним, і від цієї ідеї також відмовилися. 

Але одразу з'явилась нова: міністерство культури та КМДА запропонували Співоче поле. Родинам загиблих це місце подобалось найбільше: "Це було б почесно та гідно – поруч Батьківщина-Мати, Музей війни, все це на схилах Дніпра", – каже Віра Литвиненко. 

Цей варіант також відхилили з кількох причин: тут проводять масові заходи, структура ділянки не підходить під кладовище, та й сама ділянка занадто маленька.  

"Всю зиму йшов розгляд різних ділянок, – розповідає Віра. – Нам пропонували зробити кладовище в Берковцях, ми їздили туди разом з Мінветеранів. Там рівна ділянка землі, немає дерев – бери та будуй. Але чомусь той варіант теж швидко відпав. Ще розглядали ділянку на Виставковому центрі, але там багато дерев і проводять масові заходи".

ПІДПИС ПРЕЗИДЕНТА

У березні 2023 року Міністерство ветеранів, Міністерство культури, Інститут національної пам'яті та КМДА запропонували нову, і на цей раз ніби остаточну ділянку – у Биківнянському лісі, розміром приблизно 100 гектарів.  

"Нам було складно погодитись на це, адже для нас було важливо, щоб кладовище було у межах Києва, щоб до героїв могли приходити люди, – каже Віра. – Але ми походили там разом зі спеціалістами, нам показали візуалізацію цвинтаря, схожу на Арлінгтонське військове кладовище в США. Розповіли, як гарно та гідно це буде виглядати – місце для поховань, колумбарій, музей. Фахівці сказали, що Биківня – найменш проблемне місце, адже ця земля знаходиться у державній власності, вже зробили всі необхідні дослідження ділянки. Ми погодились". 

Восьмого березня Віра Литвиненко була на робочій нараді з приводу кладовища у Міністерстві ветеранів з представниками всіх дотичних до проєкту структур. 

"Вони обговорювали проєкт та сказали, що перші поховання на кладовищі можна буде проводити лише у 2025 році – тому що треба дослідити поховання репресованих 1947 року поруч з нашою ділянкою, узгодити проєкт, провести тендери, ще щось, – каже Віра. – Я не витримала, встала та сказала: "Шановні, ви для кого робите це кладовище? У нас от прямо зараз починаються річниці загибелі синів та чоловіків. Пройшов рік, а вони все ще не поховані. Про що ви говорите?". Після цього я почула від них конструктив, і вони призначили новий термін – перші поховання восени 2023 року. Це мене задовільнило".  

Другого травня 2023 року Верховна Рада проголосувала за закон про спрощення процедури відведення землі в Биківні під військове кладовище. Залишався лише підпис президента – і далі мав бути початок будівництва. Батькам загиблих неофіційно казали, що президент підпише закон до 10 травня – і тоді перші поховання можна буде провести вже наприкінці літа.  

"Але пройшло вже три місяці, і президент все ще не підписав закон, – каже Віра. – Ми намагались дізнатись причину, писали офіційні листи в Офіс президента, Міністерство ветеранів, Міністерство культури, в Кабмін. В Офіс президента навіть носили лист особисто. Нас не пропустили на блокпосту, але ми думали, що хтось з Офісу може вийти до нас та забрати лист. Жодної реакції не було". 

ОСТАННЯ НАДІЯ

30 червня кілька десятків родичів загиблих військових вийшли на мітинг на Майдан Незалежності. Вони тримали в руках портрети своїх загиблих близьких та плакати з написами "Влада, де український Арлінгтон?", "Національне військове кладовище має бути в Биківні у 2023 році", "Військове кладовище не може чекати". На асфальті перед ними стояли урни для праху.  

Організувала цей мітинг Віра Литвиненко. Вона каже: це був крик душі та ще одна відчайдушна спроба достукатись до Офісу президента та отримати відповідь, чому закон досі не підписаний, а будівництво кладовища не почалось. Але і після мітингу ніякої реакції від влади не було.  

Для близьких загиблих військових відстоювання військового кладовища перетворилось на роботу. Щодня вони відкривають сторінки профільних міністерств та міністрів, Офісу президента, першої леді та пишуть на них дописи та коментарі з проханням звернути увагу на тему кладовища та зрушити її з мертвої крапки. Зазвичай їм ніхто не відповідає. 

На друге серпня Міністерство ветеранів та інші профільні структури призначили зустріч з родинами загиблих. Після кількох місяців мовчання та непорозуміння з приводу ділянки в Биківні Віра Литвиненко та інші родичі військових сподівались почути змістовну відповідь – коли президент підпише закон, коли почнеться будівництво кладовища та коли зрештою стануть можливими перші поховання. 

"Натомість нам сказали, що Биківня відміняється, та запропонували нову ділянку – на цей раз у більше, ніж 20 км від Києва – біля Південного кладовища та селища Віта-Поштова, – каже Віра Литвиненко. – Цю ж ділянку вже пропонували під час обговорень минулого року, але тоді Міністерство ветеранів саме ж її і забракувало – виявилося, що там є підземні води та юридичні питання щодо виділення землі. Тепер вони чомусь пропонують її знову". 

Віра перебиває сама себе: "Але важливо навіть не це. Навіщо обговорювати деталі якоїсь нової ділянки, ще й далеко від Києва? Ми прийшли на зустріч, щоб дізнатися, коли почнеться будівництво у Биківні, а не слухати чергові казки про нову, гіршу ділянку. Виразної відповіді, чому відмовились від Биківні, ми не почули".

На зустрічі у Міністерстві ветеранів були шість громадських організацій – це близькі загиблих військових, а також Патронатна служба "Азову", що тримає це питання на контролі. 

"Це просто знущання над рідними загиблих та якесь нескінченне ходіння колом, – каже голова Патронатної служби "Азову" Олена Толкачова. – Представники міністерств на цих зустрічах говорять про що завгодно – вирубку дерев на ділянці, червонокнижних птахів, поховання репресованих 1947 року, які можуть бути у Биківні, і які вони досі не дослідили. Але ніби зовсім не розуміють, що мова йде про життя, віддані за Батьківщину, і про те єдине, що можна зробити для полеглих та їхніх близьких – гідно вшанувати їхню пам’ять". 

Для рідних загиблих військових пропозиція побудувати військове кладовище за 20 км від Києва – ніби плювок в обличчя. Але навіть якби вони на неї погодились, немає ніяких гарантій, що будівництво все ж почнеться найближчим часом. 

"Тоді треба було б починати весь шлях спочатку, – каже Віра Литвиненко. – Анулювати закон про спрощення процедури відведення землі в Биківні під військове кладовище, що лежить на підписі у президента, готувати новий закон про нову ділянку. Так, у Міністерстві ветеранів нам пообіцяли, що зроблять це дуже швидко. Але як можна вірити людям, які ще у березні казали: "Погоджуйтесь на Биківню, за кілька місяців вже будуть перші поховання?". Це просто чергове затягування часу незрозуміло з якою метою". 

Віра разом з іншими родичами загиблих військових та Патронатною службою "Азову" планують домагатися особистої зустрічі з президентом – щоб поставити йому прямі питання та нарешті отримати відповіді.    

"У Міністерстві ветеранів запропонували провести ще одну зустріч за два тижні, але ми не бачимо у цьому сенсу, – каже Олена Толкачова з Патронатної служби "Азову". – Ми будемо домагатися зустрічі з президентом – у будь-якому форматі, офлайн чи онлайн. Щоб президент наживо почув, що розповідають батьки, і сам прийняв рішення, взяв на себе відповідальність. І щоб рідні загиблих побачили, що це рішення президента, і далі вже немає куди йти".  

ПАМ'ЯТАТИ ЦІНУ СВОБОДИ

Вікторія Красовська нечасто заходить до кімнати, в якій стоїть урна з прахом її чоловіка. Вона розуміє, що це просто прах, що душа Віталія не живе у ньому. "Так, я подумки спілкуюсь з чоловіком, але я можу робити це де завгодно, – каже Вікторія. – У мене немає бажання сидіти біля праху та плакати. Але поховання для мене дуже важливе – я знаю, що у душі немає спокою, поки тіло не поховане". 

Військове кладовище для Вікторії – ще й ніби обіцянка того, що про подвиг її коханого не забудуть, і він не буде марним: "Я хочу, щоб майбутні покоління бачили це кладовище перед очима, і щоб за кілька десятків років ніхто не сумнівався, де та за що була ця війна, і яка ціна нашої свободи". 

Коли Національне меморіальне військове кладовище все ж побудують та відкриють, Віра Литвиненко все одно продовжить працювати над вшануванням пам’яті свого сина та інших військових – наскільки вистачить сил. 

"Минулого року ми робили виставку про захисників Маріуполя на Софійській площі в Києві, у цьому році вона також запланована. Робили виставку у Вінниці та Миколаєві, – каже Віра. – Зараз вона проходить у Івано-Франківську, готується на Харівщині та Києвщині. Силами родин ми провели фотовиставки в Полтаві, Черкасах, інших містах". 

У Національному музеї історії України з 24 лютого 2023 року проходить виставка, присвячена захисникам "Азовсталі". Її також робила Віра Литвиненко. Тут – особисті речі військових та їхні короткі біографії. З речей сина Віри – його боксерська рукавичка, намальовані ним натюрморти та чоботи, у яких він був, коли загинув. 

"Ми робимо ці виставки, щоб про подвиг наших військових знали діти, щоб це передавалося з покоління в покоління, – каже Віра. – Коли виставка їде у кожне нове місто, я пишу листи у місцеві департаменти освіти, щоб вони рекомендували школам привести туди дітей. Ми з іншими батьками приїздимо на відкриття, робимо екскурсії, розповідаємо – щоб діти почули від нас історію про захист Маріуполя, щоб вона була для них живою. Саме для цього ми і виборюємо гідне військове кладовище – щоб ніхто не забув про війну, щоб всі бачили ціну життя".

Термін тимчасового зберігання праху сина Віри Литвиненко в крематорії збігає 5 листопада. Якщо військове кладовище не відкриють до цього часу, їй доведеться забрати прах додому. Вона ще не знає, де поставить урну, але знає, що стане ще більше плакати.  

На офіційні запити Liga.net щодо причин затримки початку будівництва Національного військового меморіального кладовища не відповіли ані Офіс президента, ані Міністерство ветеранів.