Богдана Півненко: «Не знаю, можливо, хтось і постраждав від заслуженого cancel russian culture тренду, але тільки не я. Українська сучасна класика має стати трендовою!»

Якісна музика під час війни для внутрішньої аудиторії — ліки для душі. Якісна українська музика на експорт — це утвердження та просування української культури в світі. Знана скрипалька, лауреатка міжнародних конкурсів, професорка Національної музичної академії України Богдана Півненко могла залишитися в Німеччині, Швейцарії, Великій Британії, куди тікали від війни її талановиті учні й переїхало чимало її колег.

Богдана й далі багато їздить світом, виконуючи свою місію на культурному фронті — невтомно та наполегливо популяризуючи українську музику. Однак попри всі виклики повномасштабної війни місцем своєї «дислокації» обрала Україну. Нещодавно Богдана Півненко очолила легендарну «Київську камерату», посівши місце свого вчителя Валерія Матюхіна, який пішов у засвіти.

— Національному ансамблю «Київська камерата» цього року виповнюється 30 років. Ти стала в. о. генерального директора та художнього керівника цього колективу. Яке місце на сучасній музичній мапі посідає «Камерата»?

— «Київська камерата» — легендарний колектив, майже одноліток відновленої Незалежності України. 19 серпня 1993 року указом Кабінету міністрів було створено Державний ансамбль солістів «Київська камерата», а вже 2000 року, враховуючи вагомий внесок колективу в розвиток української музичної культури, йому надали статус національного.

Насправді Валерій Матюхін заснував цей ансамбль іще 1977-го, в рік мого народження, на умовах антрепризи при Національній спілці композиторів. У різні часи уславленим колективом керували Євген Станкович, Мирослав Скорик та Іван Карабиць. Отже очолити «Київську камерату» — велика честь для мене.

— Розкажи, будь ласка, більше про свою дружбу-співпрацю з Валерієм Матюхіним.

— Валерій Матюхін — один із тих, хто найбільше вплинув на мою професійну долю, допоміг сформувати творчу місію. Далекого 2001 року саме він покликав мене грати прем’єру «Елегії смутку» українського композитора Олександра Левковича, який емігрував до Канади. Власне Матюхін привів мене в українську сучасну музику та закохав у неї. У консервативній академічній програмі, коли я ще була студенткою столичної академії, ми були мало та поверхово дотичні до української сучасної музики. Мені від самого початку стало дуже цікаво співпрацювати з Матюхіним. Але я не завжди відразу розуміла твори, які він довіряв мені грати. Наприклад, до музики Валентина Сильвестрова треба бути підготовленим, пожити в ній, повністю зануритись у всесвіт композитора. Тільки з часом я стала почуватися в сучасній українській класиці «як удома». Разом із Матюхіним ми реалізовували чимало спільних ідей, як, наприклад, серію з десяти аудіоальбомів «Антологія сучасної української музики», продюсеркою яких була я. Це унікальний проєкт із записами творів українських сучасних композиторів: Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Володимира Зубицького, Ігоря Щербакова, Золтана Алмаші, Олега Ківи, Олександра Левковича.

— У чому вбачаєш свою місію як керівниця ансамблю?

— «Київська камерата» готується до ювілею — 30-річчя, збираємося до Німеччини на гастролі, в програмі яких поруч зі світовими хітами прозвучать присвячений мені твір Золтана Алмаші «Пори року», а також «Декілька реплік» і «В гостях у великого Вівальді» Євгена Станковича. А концерти, які заплановано в Швейцарії, теж складатимуться виключно з української музики. Докладаю зусиль, аби «Камерату» почули в Європі в новому контексті. Це мотивує музикантів, які працювали під ракетними обстрілами під час блекаутів у столиці.

Взагалі, тема «Пір року» Вівальді дуже популярна в світі. Я вдячна нашим композиторам, які створили українські версії цього твору: Золтану Алмаші та Олександру Гоноболіну. До речі, київська прем’єра чотирьох концертів для скрипки з оркестром «Пори року» Олександра Гоноболіна відбудеться 14 серпня в Колонній залі Національної філармонії. Гоноболін — наш сучасний композитор із Херсона, блискучий скрипаль, який закінчив свого часу київську консерваторію. Саме його твір виконував оркестр Берлінської філармонії на річницю війни. До великої війни та окупації рашистами Херсона він жив, творив у рідному прекрасному місті. Він устиг виїхати, покинув усе, навіть скрипку. Зараз живе у Франції. Але на прем’єру до Києва планує приїхати й диригувати.

Є плани представити в Німеччині «Пори року» Олександра Гоноболіна за участі артистів «Київської камерати» на підтримку херсонського камерного оркестру «Гілея», музиканти якого розпорошені по світах і який має жахливу сторінку в своїй історії — головного диригента Херсонської філармонії Юрія Керпатенка розстріляли восени 2022 року…

— Як особисто ти ставишся до бойкоту російської музики?

— У переважної більшості українських музикантів і у всіх у моєму оточенні зараз не виникає бажання грати російську музику. Все своє свідоме життя тільки тим і займаюся, що просуваю Україну, сучасну українську класичну музику.

Треба підтримувати й промотувати все гідне українське! Коли щось забороняєш, це дратує. А слід пропонувати цікаву якісну альтернативу! Треба, щоб на українському радіо та популярних всесвітніх радіоканалах звучала українська музика. Ми зробили дуже багато записів. Треба думати, як маємо діяти на різних рівнях, щоб наша музика стала модною скрізь, щоб звучала, наприклад, на Бі-Бі-Сі. Бо нашої класики майже не знають. Хто знайомий із блискучою музикою Мирослава Скорика, Бориса Лятошинського?! Невелика кількість людей завдяки таким ентузіастам, як, наприклад Оксана Линів. На це має виділяти кошти держава. Це важливо! Зокрема й під час війни.

Не знаю, можливо, хтось і постраждав від заслуженого cancel russian culture тренду, але тільки не я (сміється). Українська сучасна класика має стати трендовою!

— Ювілейний концерт «Київської камерати» відбудеться на фестивалі Bouquet Kyiv Stage (17–20 серпня 2023 року). Розкажи, будь ласка, що плануєте представити на цій події.

— Концерт ми присвятимо ювілею нашого колективу та пам’яті його засновника Валерія Матюхіна, який був і залишиться в історії музичної культури нашої країни уособленням цілої епохи.

Під орудою Володимира Сіренка у виконанні Ніни Матвієнко прозвучить «Той сад» із Камерної симфонії №3 Олега Ківи (цей твір є одним із шедеврів сучасної музики) та обробки українських пісень Ганни Гаврилець «Засвічу свічу», «Гой, питалася княжа корона», «Ой, до бору стежечка»; Дмитро Кузьмін виконає культову Третю камерну симфонію Євгена Станковича; «Вісник» Валентина Сильвестрова; Перший концерт Володимира Зубицького (цьогоріч маестро виповнилося 70 років). Нагадаю, що саме за цю програму Валерій Матюхін отримав Шевченківську премію. Також на концерті у виконанні Дмитра Таванця прозвучить Concerto-Rutheno Олександра Козаренка й твір «Пори року» Золтана Алмаші.

Девізом цьогорічного фестивалю Bouquet Kyiv Stage є «Дорогу здолає той, хто йде!».

Я оптимістично дивлюсь у майбутнє і вірю, що попереду на нас чекає багато нових досягнень і, звісно, справедлива Перемога, зокрема на культурному фронті! У кожній катастрофі є ще й можливості.