Журналістська етика під час війни. Як показати реальність у рамках стандартів

На початку серпня відбулася панельна дискусія «Ukraine Reported: Етика висвітлення війни», присвячена етичним викликам репортажів про війну Росії проти України. У заході взяли участь засновник Donbas Frontliner, фотожурналіст і фіналіст премії Гонгадзе Андрій Дубчак, медіаекспертка й виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк та іспанський журналіст-фрілансер Фермін Торрано. Модераторкою зустрічі була журналістка, екскерівниця новин Суспільного та співзасновниця Public Interest Journalism Lab Ангеліна Карякіна. Експерти обговорили, як висвітлювати війну, не завдаючи шкоди аудиторії, як зберегти пильність і чуйність в умовах війни, де загибель є частиною щоденних новин. Як повідомляти про Росію та відповідати журналістським стандартам, які передбачають «збалансованість думок».

Ця зустріч — одна із серії щомісячних заходів і нетворкінгу Kyiv Media Hub, створеного в рамках проєкту The Europe-Ukraine Desk берлінської неурядової організації N-ost. У Kyiv Media Hub до кінця 2024 року заплановані виступи експертів, інтерактивні майстер-класи та неформальні зустрічі. Проєкт фінансується Європейською комісією.

За словами координаторки проєктів N-ost Оксани Мамченкової, мета проєкту The Europe-Ukraine Desk полягає у підтримці мережі журналістів, які створюють якісні матеріали про Україну.

«Ми об'єднуємо журналістів із семи країн: Іспанії, Італії, Німеччини, Франції, Угорщини, Болгарії і, звичайно ж, України. Ми будуємо зв'язки між професіоналами і сподіваємося, що згодом буде більше публікацій про Україну в ЗМІ країн ЄС. Це вже другий захід: перша панельна дискусія відбулася у травні, і ми сподіваємося, що такі заходи відбуватимуться щомісяця», — розповіла Оксана Мамченкова.

Оксана Мамченкова

Модераторка заходу Ангеліна Карякіна зазначила, що з одного боку журналісти зараз працюють в умовах воєнного стану й добре розуміють низку обмежень, пов’язаних з обороною країни. З іншого боку, висвітлення війни Росії проти України є безпрецедентним у всьому світі.

«15 тисяч журналістів працюють в Україні під час війни. Можливість висвітлювати військові операції є частковою. Я хотіла би почати з роздумів про ландшафт, у якому ми працюємо, і які ми маємо правила гри. Чи дійсно ми можемо забезпечити справедливе, професійне висвітлення війни? Які є недоліки, що ми маємо озвучити?», — каже Ангеліна Карякіна.

Ангеліна Карякіна

Кореспондент і фотожурналіст Андрій Дубчак відповів, що попри деякі проблеми, зараз ситуація з доступом журналістів краща, ніж була торік: «Я можу сказати, що працює система доступу. Якщо у вас хороша репутація і є контакти, ви можете легко потрапити на лінію фронту. Але водночас ми повинні розуміти, що деякі пресофіцери перебувають там протягом багатьох місяців або років. Для журналістів це може бути одна поїздка на місяць, на тиждень або один раз на довгий період часу. Пресофіцер повинен ходити на передову кожен день, тож “батарейки” деяких уже розряджені».

Також Андрій Дубчак зазначив, що досі існує проблема з довгостроковим доступом, щоб журналіст міг залишитися з військовими та створювати лонгріди про життя підрозділів і бойові дії.

«Це все ще велика проблема, і нам потрібно мати дуже хороші контакти. Якщо говорити про доступ до лінії фронту північних регіонів, Донбасу та Харківщини, то це легкодоступні регіони. Є проблема з південним напрямком, населеними пунктами біля Херсона, деякі взагалі недоступні, наприклад, Очаків Миколаївської області. Війська вздовж річки біля Каховської дамби закриті, до них дуже важко дістатися».

Андрій Дубчак

Іспанський журналіст Фермін Торрано погодився з тим, що медійникам варто мати хороші контакти, але доступ до будь-яких територій не звільняє від цензури: «Кілька тижнів тому я прочитав інтерв'ю іспанської журналістки, і вона сказала, що в Україні немає цензури. Я трохи розсміявся, адже це не так. Я розумію, чому Україна контролює те, де працюють ЗМІ, що вони публікують і поширюють. Журналіст може опублікувати свою статтю одразу, як військові змінять свої позиції. І я думаю, що це, можливо, вперше в історії людства, тому що на Балканах, у В'єтнамі чи в інших місцях ви могли опублікувати фотографію тільки за два тижні, щоб не була визначена геолокація. Тож, звичайно, наявність цензури або певного контролю зрозумілі, адже там воюють ваші люди й ви повинні піклуватися про їхні життя».

Фермін Торрано каже, що фрілансери мають більше можливостей, ніж великі ЗМІ. Фрілансери можуть проводити більше часу з пресофіцерами або військовими в бригадах, налагодити стосунки та мати можливість працювати з ними.

«Я пам'ятаю, як три місяці тому я відвідував один захід у Києві, і журналісти скаржилися, що іноземцям легше отримувати доступ. Я не думаю, що нам легше, все залежить від того, скільки часу ви можете провести на сході чи півдні. Щоб отримати відповідь, треба чекати багато днів. Якщо ви з Києва та хочете поїхати на точну дату й мати доступ, можливо, ви цього не отримаєте, але не тому, що ви українець, а тому, що може щось змінитись і знадобиться більше часу. Я інфлюенсер і не маю контракту, тож можу витратити стільки часу, скільки потрібно».

Фермін Торрано

Журналіст додав, що іноді військові мають спроможність дозволити вийти на певну позицію лише одному ЗМІ, тому вони обирають те медіа, яке читатимуть 3 мільйони людей, а не 50 тисяч. Тому іноземці можуть мати пріоритет.

Медіаекспертка Оксана Романюк зазначила, що зазвичай українська медіаспільнота завжди була досить активною, і якщо були якісь проблеми чи обмеження, журналісти могли скоординувати скандальну публічну подію та чинити тиск на владу, щоб зняти або пом’якшити ці обмеження. Однак зараз є певна втома від війни, і все менше українських журналістів їздять висвітлювати події на лінії фронту.

«Я бачу, що кількість справжніх репортажів із війни дуже мала. Просто зараз можна відкрити національні онлайн-медіа і спробувати почитати новини про війну. Ви побачите, що 99% із них базуються на офіційних повідомленнях. Найбільше страждають місцеві ЗМІ. Вони не отримували доступу навіть тоді, коли у нас була ситуація з Каховською дамбою. Ви знаєте, що міжнародні ЗМІ віталися, водночас місцевим ЗМІ доводилося якось проникати туди. Я підтверджую слова моїх колег, що якщо ви хочете кудись потрапити, краще йти через особисті стосунки, а не через офіційну бюрократію», — каже Оксана Романюк.

Вона додала, що журналістам варто пам’ятати про людей зі звільнених територій, де досі немає електрики. Річ не в тому, що вони не мають доступу до медіа, а в тому, що про них мало відомо.

«Ми не знаємо про гуманітарну кризу. Час від часу я читаю в соціальних мережах, що журналіст приїхав у якесь забуте село на Харківщині, а люди плачуть, бо відчайдушно хочуть, щоб світ дізнався про них. Дуже важливо повідомляти про ці віддалені села, щоб гарантувати їхні права на інформацію та на існування. Також пам’ятати про права людей, які залишаються на окупованих територіях, тому що місцеві ЗМІ там були вбиті. Зараз там агресивна російська дезінформація, геноцидна риторика, погрози тощо. Ми повинні говорити про це, і люди, які це зробили, мають бути притягнуті до відповідальності», — сказала експертка.

Оксана Романюк

Ангеліна Карякіна погодилася, що справді серед українців є втома від війни і від насильства загалом.

«Журналісти особисто бачили стільки трагедій і крові, розповідаючи про війну! Іноді свідомий вибір редакції — чи робити історію яскравою за допомогою світлин, аби показати, що приносить ця війна».

«Це велика дискусія і велика проблема, тому що, як і інші українські журналісти, я втомлений і виснажений, але ми повинні показувати це в будь-якому випадку. Це важлива частина новин і частина історії, — каже Андрій Дубчак. — У мене є світлини поранених солдатів, багато крові, але я не публікую їх, бо не маю для цього причин. Так, я намагався показати й передати біль, однак публікувати варто, якщо зображення може допомогти в цей момент комусь або проінформувати так, щоб не шокувати».

Фермін Торрано каже, що зазвичай багато говорять про втому суспільства, але недостатньо про втому журналістів: «Багато разів я відчував, що тон статті, навіть фокус фотографії, зображення, багато в чому залежать від психічного стану або сили в той момент журналіста. Нездатність розповісти хорошу історію пов'язана з тим, що журналіст не був підготовлений на 100% на той момент. Минулого року я був у Бахмуті з двома іншими іспанськими журналістами. Коли ми були в готелі, стався російський обстріл. Ми почекали дві хвилини й вибігли, щоб подивитися, що сталося. На великій ділянці від російського обстрілу лежали три тіла, повністю знищені. Через хвилину чи дві прибігла жінка, яка підійшла прямо до одного з тіл, на руці якого була обручка, і ми припустили, що це була дружина загиблого. Спочатку ми не фотографували цей момент, тому що це було її останнє прощання з чоловіком. Але коли вона побачила нас, ми зрозуміли по жестах, що фотографувати можна. Через декілька днів мої колеги їхали до Києва, щоб повернутися до Іспанії. І таксист розповів їм про фотографію жінки, яка плаче над тілом свого чоловіка. Вони подумали, що, можливо, йдеться про мою фотографію і показали її таксисту. Той почав плакати і сказав “Дуже дякую вам за те, що ви показуєте світові, що з нами робить Росія”».

Журналіст каже, що обговорював цю ситуацію з колегами. Вони опублікували ту фотографію, яку вважали найбільш шанобливою до цієї жінки — інші були надто важкими.

«Є люди, які висвітлюють війну, але не бачили жодного мертвого тіла. Я не кажу, що ви повинні бачити багато тіл, але важко висвітлювати війну, якщо ви не знаєте, що зброя ворога робить із людьми. Водночас ми повинні бути обережними, щоб не висвітлювати лише руйнування, тому що в іншому випадку ми втрачаємо інші складові війни», — каже Фермін Торрано.

Оксана Романюк говорить, що коли почалося повномасштабне вторгнення, вона отримувала безліч запитів від журналістів і ЗМІ щодо фотографій з запитаннями, чи можна їх опублікувати та чи не занадто це для аудиторії: «Ми як медіа-спільнота зробили крок назад. До цього повномасштабного вторгнення я б сказала: “О, ні, розміщувати калюжу крові чи труп, який виглядає так, ніби його порізали, або щось подібне — це занадто”, але зараз усе змінилося, і ви вже можете це поширювати. Ця війна змінила медіа не лише в Україні, а й в усьому світі. Торік у нас було багато консультацій з цього приводу. Ми почувалися незручно, бо думали, чи варто публікувати такі історії, тому що людей можна ідентифікувати. Цього року ми отримали лише кілька запитів від ЗМІ. Я думаю, що ми адаптувалися до ситуації, жорстокість стала частиною нашого життя, і, ймовірно, ми розробили якісь правила, як із цим поводитися, але це, звичайно, ненормально».

Андрій Дубчак теж спочатку намагався не травмувати свою аудиторію: «Я був на місці вибуху російської ракети в Кривому Розі. У мене було багато фотографій тіл, частин тіл тощо, але я вирішив публікувати лише поліетиленові пакети, в яких були тіла, і російську ракету біля них. Я намагався не травмувати свою аудиторію, але в той же час я намагався розкрити реальність. Коли в березні стався вибух на мосту в Ірпені й загинула родина, я опублікував відео, бо розумів, що це один із перших випадків воєнного злочину Росії. Я був разом із Лінсі Аддаріо з New York Times, і я вирішив заблюрити обличчя жертв, бо родичі, напевно, ще не знали про їхню загибель. А Лінсі і New York Times вирішили розмістити фото з відкритими обличчями на першій же сторінці видання. Це дійсно був один із перших обстрілів цивільних. І в той момент я зрозумів, що це було правильно, тому що це здійняло велику інформаційну хвилю в світі. На мою думку, щоб показати правду та захистити суспільство, а також мати якийсь вплив, у такий момент ви можете публікувати, що хочете. Якщо це може зупинити агресію та захистити людей».

Оксана Романюк сказала, що є категорія медійників, які «полюють» за такими історіями та хайпом. Вони купують такі матеріали, не ставлячи питання, як ця історія була зібрана. Романюк згадала скандал у Вінниці, коли знімальна група проникла до лікарні та взяла коментар у жінки, яка тільки-но втратила доньку. Такі дії експертка назвала цілковито неетичними.

Якщо українська аудиторія вже звикла до чутливого контенту, то людям інших країн треба пояснювати, навіщо це опубліковано. Вони сприймають війну в Україні як щось далеке, і, побачивши кров, можуть в один клік закрити матеріал. Андрій Дубчак каже, що подавати таку інформацію треба дуже обережно. Дехто навпаки полюбляє такий контент, але в будь-якому випадку, спершу можна показати фотографію, де тіла зображені на далекій відстані й попередити, що далі буде більш чутливий контент.

З повномасштабним вторгненням українські ЗМІ зіткнулися ще з однією проблемою — регулювання та фінансування. За словами Оксани Романюк, регулювання в Україні — це завжди складне питання. Зараз ЗМІ керуються наказом №73, який регулює зйомку військових об'єктів. Також був прийнятий новий закон про медіа, який насправді не регулює контент, але встановлює рамки для реклами, що вона повинна бути належним чином позначена, а також встановлює рамки для проросійської пропаганди.

«Я думаю, що нам, ймовірно, потрібне саморегулювання, тому що ми багато побачили на прикладі війни. З початком повномасштабного вторгнення якість контенту українських медіа дуже зросла, і це сталося через кризу та через те, що медіа були на межі виживання. В багатьох регіонах медіа раптом зрозуміли, що вони підтримують суспільство. Я знаю справді героїчних головних редакторів, які організовували гуманітарні канали евакуації, їжі для місцевих жителів, які робили дійсно неймовірні сюжети. Ми перебуваємо в дуже критичній фінансовій ситуації, коли ринок за одну ніч втратив 92% реклами, і медіа намагаються відродитися завдяки якимось грантам, краудфандингу, чого завгодно. Я не виключаю, що ця слабкість може створити певні ризики в майбутньому, коли з'являться якісь політичні гроші, і медіа їх приймуть.

Саморегуляція має бути заснована на довірі. Це моя мрія на майбутнє, щоб колись це було в Україні. Наше саморегулювання є досить несистематичним, воно існує здебільшого в соціальних мережах: коли якісь ЗМІ зробили щось не так — з’являється критика з боку колег. Я не знаю, що саме робить нас такими складними для координації, щоб побудувати вертикальну сенсорну систему. У нас є “Єдиний марафон”, але водночас є багато незалежних медіа, тож марафон справді втрачає довіру та аудиторію. Я бачила опитування Reuters,  яке показало, що люди не читають новини, тому що їм погано через це. Але ці ж люди читають тікток, твіттер і телеграм, де вони споживають просто жахливі новини. Тому ЗМІ, безсумнівно, повинні мати певні внутрішні високі стандарти, засновані на довірі», — сказала експертка.

Довіра до українських журналістів має бути не лише в аудиторії, а й в іноземних ЗМІ. За словами Андрія Дубчака, іноземцям дуже дорого робити репортажі з українського фронту. Потрібно мати страховку безпеки, страховку на виїзд тощо. Міжнародним ЗМІ дешевше зробити команду з українських журналістів, яким можна довіряти.

Інше важливе питання — незаангажованість. Медіа висвітлюють Україну з України, мають доступ до лінії фронту та цивільного життя, однак не мають доступу до окупованих територій.

«Я думаю, що ми ніколи не зможемо бути неупередженими, ми повинні бути чесними. Я маю на увазі, що не можна казати, що це зелене, якщо це синє. Або казати, що це російське, якщо це українське, або навпаки. Але ми обираємо бути тут, обираємо того, кому будемо ставити запитання», — каже Фермін Торрано.

Експерти згадали і про «хороших росіян», які працюють у міжнародних ЗМІ й теж висвітлюють російську агресію в Україні.

«Нам потрібно ретранслювати інформацію для російської аудиторії, — каже Андрій Дубчак. — Кілька днів тому “Медуза” вибрала фото з різних фотоагентств і зробила пости в Instagram про те, як українські фотографи показують реальність війни. Нам потрібно показати правду всім людям — і російському суспільству, яке перебуває під потужною пропагандою, теж. Це також наша мета, на мою думку, тому що російський уряд намагається зробити все можливе, щоб закрити цю інформацію. Вони створюють спеціальний закон, згідно з яким люди, що пишуть щось проти уряду або проти армії, потрапляють до в'язниці».

Оксана Романюк сказала, що дуже скептично ставиться до аудиторії «хороших російських ЗМІ»: «Ми чудово розуміємо, що аудиторія, наприклад, “Медузи” дуже скорочується, вона справді крихітна — і я сумніваюся, що вони чи інші російські ЗМІ здатні вплинути на розуми 140 мільйонів досить імперіалістичних людей, які хочуть повернутися в СРСР і підтримують цю війну».

Фермін Торрано додав, що журналісти повинні бути там, де відбуваються події. Іноді мета преси полягає в тому, щоб просто контролювати процеси, які відбуваються в певній країні. Українцям важко дивитися на західні ЗМІ, які приїжджають висвітлювати війну з російського боку. Однак якщо там не буде нікого, росіяни можуть скоїти набагато більше злочинів.