Чи потрібні звитягам аналогії

На каналі «1+1 Україна» 11 серпня вийшов документальний фільм «Крути. Гостомельський рубіж». Він проводить паралелі між двома боями — битвою з росіянами у 2022 році під Гостомелем та в 1918 році під Крутами. «Детектор медіа» публікує сьогодні дві рецензії на цю стрічку від двох авторів, які відзначають позитивні риси проєкту та водночас аргументують недоречність аналогії теперішніх подій і бою під Крутами. Нижче — думки про це від автора «ДМ» Андрія Кокотюхи, а погляд Марії Спалєк можна прочитати тут.

Насамперед сюди проситься розлога цитата з одного з ранніх романів Артуро Переса-Ріверте «Клуб Дюма або Тінь Рішельє». Герої, професійні книгознавці, сперечаються, чи до кожного сюжету варто шукати аналогію.

«Щоб розібратися в усьому цьому, треба було знати інші історії, які переплутувалися між собою», — твердить один. «Це нелегко, — застерігає опонент. — Ніколи не буває чітких меж. Усе спирається на щось інше, речі накладаються одна на іншу і в кінцевому підсумку утворюють складну інтертекстуальну гру. Де годі зрозуміти, що звідки береться. Так можна стверджувати, що в історичних романах англійця Роберта Грейвза помітні сліди романів поляка Генріка Сенкевича». 

Цитований роман являє собою детектив із сегмента інтелектуальних, дещо рафінованих, де конфлікти створені штучно й самі по собі є вигадкою. Проте в ньому багато сперечаються саме про важливість / неважливість аналогій. Що, на мій погляд, суголосно новому документальному фільмові власного виробництва «1+1 Україна», прем'єра якого відбулася в ефірі каналу 11 серпня. 

Стрічка цілком лягає в умовну лінійку документального кіно, котре виходить уже від квітня минулого року. Це — хроніки великої війни, яку Росія почала проти України 24 лютого 2022 року і кінця-краю якій, на жаль, не видно. Продукт абсолютно різного формату, здебільшого телевізійного, хоча деякі — «Область героїв», «Здолати Голіафа», «Життя на межі», — мали обмежений кінотеатральний прокат. 

Спершу майданчиком для документалістів був YouTub і він надалі ним лишається. Та згодом канали почали створювати власний продукт подібного сегменту, і це позитивна тенденція. Бо, як зазначено в пресанонсі «1+1 Україна» щодо прем’єри, такі стрічки допомагають відновити історичну справедливість і доносять правдиві факти про повномасштабне вторгнення Росії до України. Хоча реальність взагалі інакша: в середньостроковій перспективі документалістика на воєнну тематику вже домінує й надалі набиратиме обертів на фоні зменшення кількості художнього кіно. Його просто не зніматимуть через брак коштів. Хіба, як обіцяє Держкіно, фестивальні проєкти вже якось та підтримають. 

З серіальним виробництвом все поки скандально, та воно відновиться. Лиш актуальних, героїко-патріотичних у хорошому розумінні цього слова, не пропонується. Художньо переосмисленої правди про час теперішній в телевізійному кіно майже нема. Тобто, є, планується, готуються зйомки — але куди нашому теляті зʼїсти сірого вовка під назвою «ексцентрична комедія». 

Отож документалістика активно розвивається, є чи не єдиним вікном у світ війни, єдиним ретранслятором українського подвигу. Документалісти оповідають про звитягу, чин полеглим у боях — але завжди ці локальні історії мають патетичний, переможний фінал. Що, повторюся, дуже правильна політика, коли йдеться про широку, багатомільйонну внутрішню аудиторію. До речі, мої висновки суголосні думці в.о. Мінкульту Ростислава Карандеєва. Він захищає серіальне виробництво, бо це художнє осмислення актуальних подій. І разом із тим вважає: країна зараз має зробити все можливе, аби документальний кінематограф діяв, працював і мав підтримку. І наголошує: документалістика дає найбільший результат, коли треба тверезо оцінити події на фронті.

Проте «Крути. Гостомельський рубіж» мають свою, як заведено зараз говорити, фішку. Або, якщо хочете, родзинку. Фільм оповідає про подвиг курсантів Житомирського військового інституту, які вже 25 лютого були виведені на рубіж у Гостомель і місяць, до деокупації Київщини, тримали оборону й били росіян. І ось тут автори не дозволили собі пропустити аналогію з боєм під Крутами 29 січня 1918 року. Дивимося на початок цього тексту, повертаємося до цитати-застереження: усе спирається на щось інше, речі накладаються одна на іншу і в кінцевому підсумку утворюють складну інтертекстуальну гру. Візуально у фільмі все витримано цікаво. Графіка або повертає глядача до бійця з гвинтівкою, або знову дає йому до рук автомат, залежно від фрагмента й часу, коли відбуваються події. Але виглядає аналогія не зовсім виправданою. 

Почасти це пояснює, сам того напевне не бажаючи, один зі спікерів, директор Українського інституту національної памʼяті Антон Дробович. Його визначення красномовне: «Крутяни тоді воювали за мрію, нинішні їхні ровесники воюють за реальність». Мова про Незалежність України, яка станом на січень 1918-го була проголошена лише третій місяць. Тож чимало українців справді не відчували її на собі й не звіряли з новоутвореною державою власні годинники. Центральна Рада майже не формувала порядок денний. Тому юнкери, котрі дали бій 5-тисячній армії російських більшовиків, мислили інакше, ніж сучасні курсанти, народжені вже за Незалежності. 

Щобільше: зі своїх 18–19 років вісім, майже половину життя, прожили в країні, що де-факто перебувала у стані війни. Й до військового інституту вступили не через бажання реалізувати власні мрії: мали намір боронити Батьківщину. Що й зробили, спершу ретельно готуючись, а потім — ставши до бою. Увага: разом із командирами, серед яких були старші офіцери. У фільмі цьому приділена окрема увага. 

Так, я розумію величезну спокусу показати тяглість звитяги — від Крут до Гостомеля, столітня традиція поколінь тощо. Проте виправдання таке собі. Хоча б через — вибачте за слово, — «затяганість» теми бою під Крутами. На моїй пам’яті все починалося в 1990-х, і тоді з крутян робили, цитата, «нещасних дітей, яких послали на убій безвідповідальні політики». Станом на сьогодні відбулася позитивна градація. Той п’ятигодинний бій розібраний, досліджений, розкладений ледь не по хвилинах істориками й реконструкторами. Доведено й закарбовано: про жодних дітей не йдеться, там були молоді хлопці з бойовим досвідом і мотивовані курсанти. Оборонний бій провели дуже грамотно, втрат із нашого боку було значно менше, ніж із боку краще озброєного та більш численного нападника. Бойову задачу затримати окупантів крутяни виконали з честю. 

І тут теж не обійшлося без відомих аналогій. Число «300 студентів» досі нагадує тих самих, не менш легендарних «300 спартанців» під керівництвом царя Леоніда, які героїчно обороняли Термопіли під час греко-перської війни. Власне, аби не оте саме число «300», такої аналогії б не виникло свого часу. Згадується вона і в новій стрічці, тим самим нагадуючи — знову цитую Переса-Ріверте, — «російську матрьошку». Ось є житомирські курсанти. Вони вийшли з київських юнкерів. А київські юнкери — з давньогрецьких спартанців. Тим часом подвиг молодих житомирян самодостатній, жодних аналогій не потребує. 

Періодичне повернення на станцію Крути відволікає тут від основної оповіді. Можливо, це лише мої відчуття, бо нічого нового про бій під Крутами не дізнався. Мало того: сам колись розробляв тему для сценарію документального серіалу, і спікерами були відомі історики-дослідники. Не всі глядачі в темі, тож автори фільму вирішили заразом провести лікнеп, просвітницьку акцію. У цьому теж нема нічого поганого. Навпаки, в часи, коли частина нас досі перебуває в російському контексті, подібне просвітництво навіть корисне. За однієї умови: якщо розділити теми. Не вишукувати паралелей там, де вони не дуже на часі. 

Пошук аналогій від самого початку російського вторгнення, від березня 2014-го року — бич, слабке місце нашого інформаційного простору. Пояснюється все просто: мовляв, якщо Гітлер застрелився в бункері — то й Путін застрелиться. Якщо Сталін помирав, а кліка нічого не робила, чекаючи смерті вождя — з Путіним буде те саме. Гаразд, шукачі аналогій, так що буде з Путіним: він отруїться чи помре від крововиливу в мозок? І це лиш один приклад невідповідності всіх аналогій. Ця війна — перша війна такого масштабу в третьому тисячолітті. Порівнювати її з минулими війнами, а отже, прораховувати залежно від того майбутній результат не завжди доцільно. Значно важливішим є те, що роблять журналісти-документалісти: фіксують час теперішній і його героїв. Живих і полеглих у боях.