"Страхи в стилі ню". Маріупольці приголомшили столицю психодрамою і декораціями в дусі Малевича

Рік тому режисер Маріупольського театру "Концепція" Олексій Гнатюк поставив зі своїми акторами виставу "Обличчя кольору війни" в Театрі на Подолі. Це була документальна вистава, заснована на спогадах акторів, які вибралися з тимчасово окупованого Маріуполя. А 11 і 13 серпня цього року маріупольці відкрили новий сезон уже під назвою "Театральна формація "Перший план" — психологічною драмою "Страхи в стилі ню". У ній оригінальне психотерапевтичне опрацювання наших страхів та унікальна кольоромузична сценографія — у стилі супрематизму Казимира Малевича, коли колір — один із героїв дійства. Фокус побував на прем'єрі та ділиться враженнями.

Олексій Гнатюк ставив чимало експериментальних вистав у Маріуполі у своєму театрі "Концепція", залучаючи, зокрема, і непрофесійних акторів. У червні минулого року йому вдалося за допомогою артистів, які вибралися з маріупольського пекла, поставити на сцені Театру на Подолі виставу "Обличчя кольору війни". Вона мала великий резонанс і з цією постановкою актори об'їхали з гастролями всю Україну.

Під креативні прапори Гнатюка за рік, що минув, стали вже не тільки його маріупольські актори, а й столичні артисти. У серпні цього року на території приватного театру "Браво" в центрі Києва Гнатюк уже під новою назвою "Театральна формація "Перший план" відкрив сезон виставою "Страхи в стилі ню". Вона цікава двома аспектами.

Вузли проблем

Перший. "Страхи в стилі ню" — це психологічна драма. Там узяті типові ситуації, коли починає руйнуватися сім'я. Інфантильний чоловік, з яким колись жорстко поводилася мати, не розуміє молоду дружину і не бере на себе відповідальності. Навіть коли вона завагітніла, він під час сварки видає: "А де ти будеш жити? Ця квартира записана на мою матір!".

Глава сім'ї, у якого часткова інвалідність після контузії, отриманої на фронті, не може налагодити стосунки в родині. Син і дружина поступово перестають його поважати: один постійно сидить у смартфоні, інша починає пропадати ночами. Сестра контуженого, яка мешкає в його квартирі, турбується за брата і ніяк не може почати влаштовувати особисте життя.

Мати кинула дочку п'ятнадцять років тому, а тепер совість заїла. Але дочка-студентка, яка знімає з подругами квартиру, щось не скаче від радості, побачивши матір, яка раптово "знайшлася".

Хлопець, який відсидів за "підставою", намагається знайти роботу і не може позбутися клейма зека.

Мешканці під'їзду перетинаються між собою, входять у становище один одного і більшість ситуацій починає поступово "вирівнюватися". Але основний каталізатор змін на краще — та сама жінка, що мешкає в родині брата. Вона працює прибиральницею і найактивніше втручається в життя сусідів, роздаючи слушні поради. Її нетривіально і драйвово грає акторка Наталя Смирнова. Її героїня вичищає бруд не тільки з під'їзду, а й із душ мешканців.

Смирнова — маріупольчанка, але вона давно виїхала з рідного міста. Цікаво, що з 2016 року Наталя знялася вже в 60 (!) серіалах: режисери, мабуть, відчувають її потужний внутрішній заряд і постійно запрошують у свої проєкти. Зал бурхливо реагував на те, як її героїня після відпустки вмовляла ту саму недбайливу матір "смикнути" коньячку. І ця знаменита слов'янська "психотерапевтична" процедура тут теж представлена.

Кольоротерапія імені Казимира

Другий аспект постановки — оригінальна сценографія. По периметру сцени екрани, на які проєктується колір: фіолетовий, синій, червоний. Усе це створює певний настрій у залі. Одразу згадався Казимир Малевич зі своїм супрематизмом. Відомо, що геометричні фігури різних кольорів на його полотнах зображували прообрази космічних станцій. Але не всі знають його експерименти з кольором, які він проводив саме в Києві 1928 року, коли приїхав сюди викладати.

До психологічного впливу кольору в Казимира було особливе ставлення. Малевич фарбував кімнати в різні локальні кольори: червоний, синій, зелений і перевіряв їхню дію на друкарках, які в цих інтер'єрах працювали. Які кольори більше їм подобалися і чому? Як вони змінювали настрій і продуктивність?

У постановці Гнатюка червоні, сині, фіолетові прямокутники та квадрати-екрани а ля Малевич, що слугують декораціями, діють на публіку певним чином залежно від того, на якому моменті режисер хоче наголосити. Бірюзовий, зелений — заспокоює. Це колір любові.

Червоний — це агресія, пристрасть, страх. Червоні руки на екрані уособлювали дитячі страхи персонажа.

Фіолетовий — колір інтуїції, духу, але в сцені розбірок молодого подружжя між собою він підкреслював боротьбу протилежностей, бо складається з червоного і синього. І хоча молоді люди періодично мирилися — прірва між ними зростала.

Коли на підмостках панував похмурий темно-синій колір — дві жінки конфліктували через одного чоловіка. Додали ще димки і ця сцена взагалі стала схожа на розбірки у в'язниці з американського бойовика.

Додатково на екранах транслювалися зображення самих героїв. Кожен персонаж ніби вів діалог зі своїм внутрішнім "я", зі своїм альтер-его.

Мінуси постановки. Чимало поширених умовностей і штампів у підборі сімейних негараздів. Хочеться більше нестандартних історій. Хоча з іншого боку, глядачі, звісно, із задоволенням впізнають щось знайоме: з подібними ситуаціями вони напевно стикалися самі.

Плюси. В основу вистави Олексія Гнатюка покладено принцип психотерапевтичної допомоги, у виставі прокачуються наші страхи: бути залишеним, незрозумілим, відкинутим. Публіка позбувається всього цього разом із героями постановки: відбувається лікувальна трансформація. Кольорова сценографія в дусі Малевича підсилює цей ефект.

Зауважу і грамотно впроваджений у "Першому плані" принцип "Театр починається з вішалки". Вас дуже привітно і навіть радісно зустрічають ошатно вбрані, красиві люди, люб'язно проводжають на місця. Це підкуповує: починаєш затишно почуватися ще до початку вистави.

"Перший план" — перспективний театр тому, що тут ретельно вибудувана своя мистецька система координат, яка спрямована на те, щоб змінити глядача, зробити його перебування в театрі максимально комфортним.

Театру потрібно брати новий, можливо, складніший драматургічний матеріал і подавати його через призму своїх напрацювань — він майже зі стовідсотковою ймовірністю знайде свого глядача.