АЕС є, урану немає

Навесні НАЕК «Енергоатом» підписала з канадським холдингом Cameco контракт про використання українського урану при виробництві палива для АЕС України. А буквально днями міністр енергетики Герман Галущенко радів планам із 2024 року налагодити в Україні спільне з Westinghouse виробництво ядерного палива та знищити монополію Росії в цьому сегменті. Планів безліч!

Та наразі якісно вийшло лише знищити видобуток урану в Україні.

Ситуацію добре ілюструє той факт, що страйки працівників єдиного уранового виробника — Східного ГЗК (Кіровоградська область), які розпочалися ще 2020-го, актуальні досі. Буквально в липні ще одна зміна відмовилася спускатися під землю. Причина — затримки з виплатою зарплати, що доходять уже до пів року. При цьому, за даними НАЕК, грошей на зарплати до торішнього обвалу видобутку точно мало би вистачити, але… до шахтарів вони не доходили. Загалом це цілком підстава як мінімум для внутрішньої перевірки, а в ідеалі — для розслідування, але… як завжди. У результаті саме страйки шахтарів, а не війна, призвели до того, що з виробництвом товарної продукції ГЗК — оксиду урану — справжнісінька катастрофа. Воно впало в кілька разів.

Україні для АЕС її потрібно 2,35 тис. тонн на рік. Приблизно по 170 тонн на кожен реактор-«мільйонник». Навіть половини цього не видобували ніколи. Традиційно ГЗК видає на-гора приблизно 800 тонн. Цифра практично не змінювалася десятиліттями. Хоча планів з її подвоєння і потроєння вистачить, аби обклеїти фасади і НАЕК, і Міненерго...

Навіть коли в 2014–2016 роках з'явився було приріст на дві-три сотні тонн, у результаті виявилося, що це була схема із закупівлі дешевого казахського урану, який потім дорого перепродували рідній державі (ціну на уран субсидіювали).

Працівникам від цього, природно, не перепадало, і в результаті терпець урвався. Почали перекривати дороги, влаштовувати пікети в Києві і таке інше. Кілька місяців комбінат стояв. Якщо 2020 року видобуток становив 744 тонни, то 2021-го — майже на 300 тонн менше.

На 2022-й бадьоро запланували 850 тонн.

А далі прийшла велика війна, і за підсумками року комбінат видав жалюгідні 120 тонн.

Цього року тенденції такі ж самі. При цьому немає видобутку — немає й грошей.

Розв’язати проблему (уже п'ятий рік) намагаються, приєднавши ГЗК до «Енергоатому» на правах відокремленого підрозділу. НАЕК спочатку відкрито відбивалася всіма лапами, привселюдно заявляючи, що їй таке щастя не потрібне. І що вони «не просто каса, яка дає гроші. Їхній урановий концентрат коштує дорожче, ніж в інших країнах. При цьому потрібно платити авансові платежі й нічого за це не одержувати».

Згодом публічний опір припинився, але атомники з погано прихованим задоволенням зазначали, що проти такого об'єднання виступають і зовнішні кредитори НАЕК — ЄБРР і Євратом. Питання зависло. Пішли розмови про передачу ГЗК в управління. Там, до речі, за останні три роки вже четвертий керуючий.

Напередодні війни, наприкінці 2021-го, питання потрапило на засідання РНБО України, за підсумками якого з'явився новий план, трохи адекватніший порівняно з попередніми прожектами.

Полягав він у такому: сконцентруватися на новій Новокостянтинівській шахті (яку в режимі «так-сяк» намагаються розробляти останніми роками), а на обох старих шахтах (Смолінській та Інгульській) довиробити залишкові запаси та закрити ці підприємства. Першу 2023-го, другу (розташовану в самому обласному центрі) — ще через п'ять років. Це дві-три тисячі робочих місць, купа соціальних питань, а головне — це вирок Східному ГЗК в його нинішньому вигляді.

А потім почалося повномасштабне вторгнення і прильоти по Кропивницькому. І питання взагалі вийшло з фокуса в Києві.

Смолінську шахту тихо закрили в лютому цього року, перевівши в режим сухої консервації. Плани перепрофілювати майданчик (пропонувалися проєкти від будівництва заводу ядерного палива до видобутку літію й урану із сусідніх родовищ) у результаті так і залишилися на папері. На Інгульській щось іще ворушиться, але ситуація критична. На перспективній Новокостянтинівській шахті теж грошей не платять.

Якщо чесно, коли читаєш про зловісні плани довести комбінат до банкрутства, стає невесело. Банкрутити там давно вже нічого. Є така фраза «втрачено військово-морським способом». Оце якраз про Східний ГЗК.

Отже, залишилося поділити вершки й корінці. «Енергоатом» (із Міненерго) відверто говорять, що брати їм дві шахти під закриття абсолютно нецікаво. Витрати на виведення Смолінської шахти з експлуатації раніше оцінювали в мільярд гривень на п'ять років. Небагато, до речі, мені доводилося бачити дорожчі проєкти протиракетних укриттів. Виведення Інгульської коштуватиме набагато дорожче.

Природно, всі ці витрати із задоволенням перекладуть на держбюджет (точніше, на держпідприємство «Бар'єр»). Благо, був уже успішний досвід позбутися Чорнобильської АЕС (її теж благополучно випхали з НАЕК).

Тож плани гранично прості: активи ділять на ліквідні й... не дуже. На Кіровоградщині це напівпобудована Новокостянтинівська шахта, розвантажувально-перевантажувальний комплекс і транспортні цехи Інгульської шахти, яку закривають.

На Дніпропетровщині (в Жовтих Водах) — гідрометалургійний завод і сірчанокислотний цех. Можливо, ще візьмуть і ремонтно-механічний завод.

А все, що залишиться, можна повісити на цвях або на держбюджет.

Із комерційного погляду, все безсумнівно правильно й приречено на підтримку зовнішніх кредиторів. Тим більше що заборгованість ГЗК перед атомниками фактично безнадійна — це близько 3 млрд грн. Водночас саме за рахунок атомки нині субсидіюють тарифи для населення, а це вже десятки мільярдів гривень…

Загалом же борги комбінату (крім атомки, там і Держрезерв, і приватники) ще до війни перевищували обсяги його річної виручки. Нині й поготів. Зрозуміло, що левову їхню частку доведеться списати (у разі НАЕК вони можуть конвертуватися в майно, іншим кредиторам — великий сердечний привіт). Але розбір того, як вони утворювалися (з ПІБ і конкретними «заслугами»), усе-таки корисний, щоб просто не запустити нового циклу їхнього утворення.

Мабуть, справді, жахливий кінець краще, ніж жах без кінця… Але є нюанси — люди та, власне, сам уран.

Людям фактично вказують на двері, що вже практично сталося на Смолінській шахті. Там не тільки компенсацій не видали, там ще й за зарплатами не розрахувалися. Як вони житимуть потім, де працюватимуть у селищі на дев'ять тисяч жителів, нікого не хвилює.

А з ураном що? Плани видобувати до 2027-го на Новокостянтинівській шахті 1500 тонн після провальних цифр цих двох років знову відкоригують. Може, годі вже?

Варто, нарешті, визначитися, чи потрібен країні свій уран.

Казки про те, що от-от вийдемо на повне забезпечення, набридли. Вийдіть хоча б на половину (тільки не забудьте про Запорізьку АЕС). Це складно, але можливо. Тим більше що Новокостянтинівка має шанси видобувати уран за порівнянними зі світовими цінами.

На початку 2022 року НАЕК говорила й про «підготовку зустрічей СхідГЗК із західними компаніями — лідерами в урановидобувній галузі для залучення сучасного досвіду й можливої інвестиційної підтримки». Зрозуміло, що потім було 24 лютого і якось не до інвестицій. Але до теми варто повернутися. Українські приватники теж уже робили пробні «підходи до снаряда», на жаль, без вражаючих результатів, але можна й повторити.

Державі теж слід визначитися. Багато років говорять, що Новокостянтинівці потрібні гроші на пусковий комплекс. Спочатку йшлося про мільярд гривень. Нині сума зросла до двох. Якщо й надалі зволікатимемо, казатимемо про три. Але якщо нам справді потрібен уран, то видобуток доведеться розвивати, дива не буде.

У високих кабінетах усі спокійні, канадці з Cameco протягом 2024–2035 років зобов'язалися повністю задовольняти потреби «Енергоатому» в урановій сировині, поставляючи його й послуги з конверсії урану для всіх дев'яти реакторів Рівненської, Хмельницької й Південноукраїнської АЕС. Шести реакторів окупованої Запорізької АЕС у цьому списку немає, але (після деокупації) передбачено поставки й для неї. Очевидно, в «Енергоатомі» забули про другий договір із Cameco, який передбачав, що НАЕК продаватиме Cameco весь уран, який видобуває в Україні СхідГЗК, але продати поки що нічого. Безумовно, канадці знайдуть інший уран, щоб виконати контракт. Тільки в початковому варіанті наше видобувне підприємство одержувало «якірне» замовлення і прибуток, а так заробить хтось інший.

Просто уточнимо: це точно державна політика — знищити власну ресурсну базу, щоб купувати імпортне? А проєкту з Westinghouse хіба не знадобився б український уран? Та й загалом хіба не потрібен уран країні, в якій половина генерації — це АЕС?