Дуель ідіота з пружиною

Текст уже на Patreon. You’re Welcome!

Щоразу, коли ворог стискає реальність до розміру потрібних йому фантазій, світ вибухає. Це немов ефект пружини. Або радше дуель ідіота з пружиною.

Я не закликаю вважати президента так званої РФ ідіотом. Не можна недооцінювати ворога. Тож можемо вважати його вкрай поганою людиною, що вміє помилятись. Чи нелюдом, що помиляється.

Але подивіться на всю картинку загалом. Важко стриматись, чи не так?

Давайте коротко. Фінляндія вступила до НАТО, начхавши на будь-який нейтралітет, і тепер веде перемовини зі США щодо прямої військової присутності. Аеропорт тримай, порт тримай. Де хочеш, там і базу поставиш. Два роки тому ніхто й уявити не міг, що суомі вчинять ось так. Хто молодець?

Польща збільшила армію до небачених масштабів. Тепер чекає на техніку. Як соватись здоровенним військом із поганим запасом техніки, вже продемонструвала РФ (ніхто більше не хоче).

Ще поляки перейдуть на малі ядерні реактори, це проспонсорує американський платник податків. Хто сумнівається – нехай врахує, що земельні ділянки під будівництво вже виділені, а польський уряд завбачливо провів соціологічні дослідження із цього питання ще до того. Ось такі революційні зміни. Хто молодець?

Чехія відчуває наближення війни. Уряд пішов на великий ризик із пенсійною реформою, аби швидше звільнити ресурс. А голова чеського генштабу прямо заявляє: війна буде, ми братимемо участь.

Також чехи розкачують оборонку. Вона й так у неї вельми непогана, але тепер планують спільні проекти з українськими підприємствами. Також схвалено військову угоду зі США. На відміну від фінської, там лише військову базу треба окремо провести через парламент. Решта – аналогічна. Хто молодець?

Про Литву, Латвію та Естонію також можна вести монолог. Але краще об’єднати тези. Що тут важливо, окрім військової допомоги Україні? Ну, вгадаєте?

Вони будують логістику, і дуже швидко. Можна буде швидко перекинути вантажі. Чи армію.
Проект Rail Baltica з’єднає країни Балтії з Польщею новою залізницею. Що характерно – в державах, де рівень бюрократії доволі суворий, всі ключові моменти вже узгоджено на рівні парламенту. Поляки лише з урядом чухаються. Але у них невдовзі вибори, тож можна зрозуміти.

Гроші не з пальми зняли, гроші на це все дав Євросоюз. Років п’ять тому не дав би. Хто молодець?

Додайте сюди Румунію та Болгарію, які дуже сильно вписались за Україну. З першою в нас колись були територіальні суперечки. До другої ми відправили послом сексолога із сумнівним рівнем соціальної відповідальності, а допомога все одно є. Хто молодець?

Як ви зрозуміли, цю стьобну пісню я можу вставити ще разів п’ятдесят, але пора поберегти ваші вуха.

Перейду до своєї головної тези. Всі дії європейських держав, які я перерахував вище, не надто характерні для лінивого Заходу. Зазвичай такого темпу там не буває. Маєш ідею – збери інвестиції, протягни щось у парламенті, посварись тричі з проросійськими агентами та, врешті-решт, за рік впораєшся.

Однак усі рухаються швидко. Це може бути непомітно з нашої точки зору, бо війна йде на нашій землі. У нас дні як роки тягнуться. Тижні – немов ери. Нам хочеться більше, швидше, краще. У той самий момент, Європа розкачалась до темпів непоганого танцю.

Ще не фламенко. Але й не танго.

Все це спричинила одна-єдина людина. Володимир Путін, якого ми вміємо обзивати так, що в того вуха в’януть разом із ботоксом – наш ворог, а ще невдаха-рекордсмен. Наш біль в історії буде. Також там опиниться згадка про довбня-диктатора, який почав війну заради залякування НАТО й отримав це ж НАТО на вдвічі більшій дистанції кордону.

Ресурсів Путіна вистачає, щоб робити проблеми нам. На жаль, вистачає. Хоча запас ракет він уже ніколи й не відновить, бо для нас їх накопичував роками поверх готових радянських.

Зрозумійте одне. На нас могли напасти так, що кількість союзників України була б мізерна.

Наприклад, замість повномасштабної атаки ліпити ще одну гібридну війну. Намагатись просунути «Чернігівську народну республіку». Чи методично бити по Сумщині й Чернігівщині через кордон, що ми бачимо зараз. Але без безглуздих десантних висадок на півночі, без утрати елітних військ. Просто із самого початку ось так.

Натомість ворог стиснув з обох сторін пружину світового порядку. І найгостріший бік присунув до власного ока: хотів глянути, як пружина не рвоне в зворотний бік. А вона рвонула.

Чому я це пишу? Хочу вас мотивувати. Наше місце дійсно на Заході, але його треба заробити.

Не лише завоювати, ні. Ще й довести спроможність до реформ, життя за принципами вільного світу. Після війни стане легше лише силам ППО. Проте нам із вами ще треба змінити країну.

Оскільки ми йдемо на Захід, я показав вам новини із Заходу. Не дебільну панораму, яку більшість наших ЗМІ змальовує з російських джерел (а ті й раді). Саме напад на нас запустив алгоритм, результатом якого має бути крах агресора. І буде, якщо ми докладемо зусиль.

За нас ніхто не воюватиме, поки не гахне в сусідів чи віддалених партнерів на кшталт фінів.

Ясна річ, хотілося б полегше обійтись. Але скажіть собі: на вашій пам’яті західні держави колись аж так ворушились щодо оборонки, логістики майбутнього фронту чи особового складу? Коли востаннє таке пригадаєте? Десь за Холодної війни, чи не так?

Я показав вам реальний Захід. Він довго чухається, але готується до війни.

Повільно. Та швидше, ніж будь-коли.