Пам’яті поліцейського Вадима Періжка

У грудні 2022 року в селі Теолин Монастирищенської громади на Черкащині поховали 24-річного Вадима Періжка, помічника чергового Уманського райуправління поліції. Чоловік загинув разом з 5-побратимами 7 грудня 2022 року поблизу села Новофедорівка, підірвавшись на мінній пастці, яка привела в дію закопаний фугас, виготовлений із боєприпасів до великокаліберної артилерії. У результаті загинуло шестеро поліцейських.

Вадим Періжок народився 14 червня 1998 року в селі Теолин. Після школи вступив до Уманського агротехнічного коледжу.

«Син ще змалечку полюбляв компʼютери. Ми з дружиною вирішили подарувати на честь закінчення школи Вадиму ноутбук. І презентували його сину на лінійці», —  згадує батько Руслан Періжок.

«Вручили подарунок синочку із словами: «Вадимка, ми хочемо, аби твоя мрія здійснилася. Він був настільки радий і щасливий, що, здавалося, під час урочистої частини нікого вже не бачив, лише дивився на нас із мамою і самими губами промовляв: «Дякую!» - розповідає батько.

Після школи Вадим поєднував роботу із навчанням. Працюючи у Монастирищенському районному суді спеціалістом по інформаційним технологіям, паралельно навчався в Уманському педагогічному університеті. Пізніше вступив до Київського національного університету на юридичний факультет, пройшов навчання в Сумському центрі первинної професійної підготовки Харківського національного університету внутрішніх справ.

«Познайомилися ми з ним в Монастирищенському районному суді. Я щойно влаштувався на роботу, а Вадим вже працював головним спеціалістом по інформаційним технологіям. Робота компʼютерної системи суду трималася на ньому: допомогти розібратися, полагодити, налаштувати, оновити програмне забезпечення — це все контролював Вадим, незамінний спеціаліст», —  згадує товариш загиблого Владислав Балабін.

«Бувало, він працював до пізньої ночі, аби налаштувати систему, аби вже зранку в суді все працювало чітко, без перебоїв, як годинник. Спочатку ми були лише колегами, згодом, якось швидко потоваришували. Напевно все починалося зі звичного «піти випити кави». А потім це стало нашою традицією. Загалом Вадим був душею компанії, у нього було дуже багато друзів та знайомих. Він дуже любив маму, тата, молодшу сестричку Богдану та дружину Оксану. Богданку він любив неймовірно, щоразу, їдучи з роботи додому, говорив: «Потрібно заїхати щось купити смачненьке, Богданка на мене чекає», - розповідає товариш.

Монастирищенський районний суд був першим місцем роботи Вадима, де він пропрацював 4 роки. Після чого вже як капрал поліції розпочав поліцейську діяльність на посаді помічника чергового сектору реагування патрульної поліції  Уманського районного управління. Колеги кажуть, що йому не доводилося повторювати двічі. Вадим працював в поліції, володів даром знайти підхід до кожного, а ще — вмів переконувати. Останнім часом він разом із військовими патрулював вулиці під час комендантської години.

Вадим Періжок був оптимістом, казав: «Завжди можна знайти вихід». І навіть, якщо йому було важко, намагався не показувати цього ні рідним, ні друзям, аби вони не хвилювалися. Як розповідають друзі, навіть серед ночі зателефонуєш Вадиму з проханням допомогти, він, ні хвилі не роздумуючи, відповідав: «Вже одягаюсь, вже їду».

Рідні згадують, як кілька років тому чоловік врятував 4-х річного хлопчика. Їдучи у справах,  Вадим побачив маленького хлопчика, що чимчикував узбіччям, а навколо ні душі. Зупинившись, він став розпитувати маленького подорожувальника, куди той прямує. Оперативно спрацювавши, віднайшли родину. І згодом вже вдячні батьки приїздили до Вадима, подякувати за небайдужість та врятованого синочка.

Наталія Подолянюк, хрещена матір молодшої сестрички Вадима, згадує: «Зустрічаєш його, а в нього завжди незмінна посмішка на обличчі. Напевно цим він вдався в батька. Памʼятаю, коли Вадим проїжджав селом на автомобілі, клав обидві руки на кермо, а бачачи когось знайомого, підіймав їх у вітанні і посміхався: так по-дитячому щиро, душевно».

Коли чоловік вирушав у складі зведеного загону поліції на стабілізаційні заходи, говорив: «Я піду зараз, бо на весну маю плани». Мати Вадима каже, що до останнього не знала, місце дислокації сина. Адже він категорично заборонив знайомим і рідним говорити мамі його місцезнаходження.

«Ми часто з ним спілкувалися, – продовжує Майя Григорівна, – і під час кожної розмови у мене лилися сльози, а Вадимка казав: «Мамо, я повернуся зовсім іншою людиною».

У Вадима Періжка залишилися батько, мама, сестра Богданка й дружина Оксана, з якою він одружився незадовго до гибелі. 

Указом Президента капрала поліції Вадима Періжка було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У Монастирищі поліцейському відкрили пам’ятну дошку.

Фото: Нацполіція, Суспільне