«Ти в нас, прапоре, модний, крутий. Найкращий!». Як українські медійники у День прапора зізнавались йому в любові

Журналісти ділились у соцмережах спогадами, мріями та світлинами із жовто-блакитним стягом.

Українці вже другий рік відзначають День Державного прапора в умовах повномасштабного вторгнення РФ. І, мабуть, від того винуватець урочистостей викликає в них особливо гостре відчуття шани та любові. Особливо це помітно по численних дописах у соціальних мережах, які сьогодні, 23 серпня, наповнені світлинами жовто-блакитного стяга та пов’язаними з ним історіями. Серед них чимало постів українських медійників та волонтерів.

Головна редакторка hromadske Христина Коціра на своїй сторінці у фейсбук дала посилання на статтю «Батькові прапори», яку написала для онлайн-журналу Reporters, та супроводила його коментарем: «Наш прапор — значно більше, ніж поєднання двох кольорів. Це роки таборів, катувань незгодних, перервані життя тих, хто мав би жити й жити».

Шеф-редакторка інтернет-видання LB.ua Соня Кошкіна опублікувала фото свого домашнього улюбленця кота Гаттіно під синьо-жовтим прапором, лаконічно підписавши його: «Завжди зі мною».

Небагатослівною була й журналістка, блогерка Марина Данилюк-Ярмолаєва, яка розмістила на сторінці у фейсбук відому світлину з прапором у банці. Її житель одного з сіл на Харковщині закопав у землю, щоб зберегти стяг від російських окупантів, а після деокупації села попросив українських захисників викопати.

Історію незвичної знахідки розповіла у листопаді 2022 року пресслужба 103-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ у коментарі «Українській правді». «Те, що справді цінне. З днем прапора!», — підписала історичну світлину Марина Данилюк-Ярмолаєва.

«Я завжди шукала поглядом прапор і робила фото. На дитячих малюнках, які ми везли в АТО. На скалічених будівлях. Всюди, де наші прапори —- всюди є Україна. В світі тепер їх добре знають. Дякую тим, хто стримує навалу “аквафрешу” і тримає наш, такий рідний прапор. Будьмо гідні!», — написала учасниця Революції Гідності, волонтерка приймального відділення Головного військового клінічного госпіталя Ірина Солошенко. І перелічила місця та обставини, за яких з’явились фото, опубліковані нею у дописі.

Журналістка «Цензор.нет» Тетяна Бодня під зображенням танка із українським захисником та прапором за його спиною побажала: «Хай це фото через роки вкотре нагадає, що зробили наші воїни, аби прапор України був на всій території нашої прекрасної країни».

Вахтанг Кіпіані, український журналіст, публіцист, головний редактор онлайн видання «Історична правда», не втримався від розповіді про минуле. Він згадав про свій перший синьо-жовтий прапорець. «Станом на кінець школи (весна-літо 1988) я, звісно, знав про те, що вороги Радянської України використовували раніше і тепер ці кольори як свої. Про це, зокрема, писали у десятках прочитаних на той момент книг Клима Дмитрука та інших авторів-лауреатів премії ім. Ярослава Галана. Ну і, звісно, були малюнки в “Перці”, де карикатурні зарізяки з ножами і бомбами обов’язково мали якусь деталь синьо-жовтих кольорів або за ними по землі волочилась ганчірка таких барв з обов’язковими плямами крові. У родині про це розмов не було ніколи. І от одного разу на станції метро “Комсомольська” на підлозі побачив маленький саморобний прапорець-значок, як потім виявилося, зроблений з двох склеєних пластикових половинок. Тримався він на булавці, це не застібка. Тож, не дивно, що він “втік” від когось», — написав Кіпіані у фейсбук.

За кілька днів юний Вахтанг одягнув підібраний прапорець на курточку до школи, по до розі до якої його перестрів класний керівник, вчитель географії Олег Васильович Ткаченко. «Він тицьнув пальцем на значок і сказав, щоб я до школи його не носив. Ми з ним були в добрих стосунках, обмінювались книжками, товстими літжурналами, які тоді друкували тексти з шухляд. Я більше до школи його не брав, носив лише після уроків. І… десь він «втік» і від мене. І вже певно через рік, у середині 1989 року зміг придбати наступний. Їх тоді вже масово почали виготовляти у Литві як і пресовий самвидав. Відтоді з цими барвами не розлучаюсь», — розповів Кіпіані.

А Стас Козлюк, український журналіст та локальний продюсер NYT, поділився мріями про святкування Дня прапору у майбутньому: «Колись на центральній вулиці у нас знову буде Марш захисників, на який зберуться багато тисяч людей. А поки там можна подивитися на російську техніку, яка вже нікуди не зможе поїхати».

Відомий своїм саркастичними дописами та іскрометними жартами блогер Віталій Чепинога цього дня був незвично серйозним: «Для мене день Українського прапора настав десь 26-го лютого 2022 року в селові. Це були страшні й непевні дні. Ніхто не знав, куди дійшли ті уроди, і чи не будуть вони тут прямо сьогодні. Ворожі БТР вже їздили по Оболоні. По сусідству, на вулиці варили протитанкові їжаки, й заливали керосин з бензином в пляшки. Над Золотоношею ППО збили російський Міг. На кожному кутку — блокпости. Місцеве ТРО з мисливськими рушницями й вилами… Я вийшов вранці на вулицю, і раптом побачив українські прапори буквально через кожен двір. У самих отпєтих — ще й чорно-червоний. А також на всіх водонапірних вежах, на школі й дитсадку, на клубові, на магазинах, і просто на деревах. Ц е було круче, ніж будь-які надії й сподівання. З Днем прапора, Україно. Ти в нас, прапоре — модний, крутий! Найкращий!».