Важливі відповіді щодо реабілітації поранених військових — інтерв'ю з уповноваженим президента

Внаслідок широкомасштабного вторгнення в Україні з’явились тисячі поранених і травмованих бійців. Всі вони потребують реабілітації, щоб повернутися до нормального життя. Та чи справляється з цим завданням держава?

"Телеграф" запитав у військових, які на війні втратили кінцівки і зараз навчаються жити з протезами, — а що не так із українською системою реабілітації? Що працює, а що ні? Захисники надали свої зауваження, і ми переадресували їх уповноваженому президента з питань реабілітації учасників бойових дій Вадиму Свириденко. Що з цього вийшло, читайте в інтерв’ю уповноваженого.

— Пане Вадиме, хотілося б почати з бази: яка кінцева мета реабілітації військового? Що людина повинна отримати у підсумку, коли виходить з реабілітаційного центру, госпіталя?

— Після того, як військовий отримав травму, пройшов медичне лікування, йому потрібно відновити функціонал. Реабілітація — це відновлення фізичного і психологічного стану людини після травми. Бойова травма — не лише пошкодження, наприклад, руки чи ноги, це комплекс травм. Це може бути ураження центральної нервової системи, органів, контузія. Тому головна мета всіх реабілітаційних заходів — максимально поновити людину.

— Скільки військових цього потребують? Тисячі? Десятки тисяч? Сотні?

— Відновлення — це питання кожного бійця, просто обсяг послуг з реабілітації для кожного різний. Тому скільки у нас бійців воює, стільком із них треба надати якусь частину реабілітації.

— Які нагальні проблеми в системі реабілітації в Україні? Як ви їх бачите? Нам вдається успішно "поновлювати людей"?

— Було б добре, якби у нас центрів реабілітації було більше. Якби більше було фахівців, лікарів-реабілітологів. У нас всі клініки, всі лікарні забиті пораненими, травмованих — валом, лікарів бракує. Виїхали з України мільйони людей, і серед них, звісно ж, і фахівці.

До протезистів — черга. Їх багато, але все одно бракує. А протезистів по руках набагато менше, більшість фахівців працюють з протезуванням ніг. Якщо брати протезування, коли є повна втрата кінцівок, тобто вичленення, то таких людей ми намагаємось відправити за кордон, адже відповідних фахівців у нас декілька людей на всю Україну. Є приватні і державні майстерні, на які виділяє кошти держава. І травмований боєць сам може обрати, де йому зробити протез, гранична ціна для всіх однакова. Приватні майстерні розвиваються швидше і надають більш якісну допомогу у реабілітації, тому що вони більш гнучкі і не залежать від умов, які обов’язкові для державних структур.

В деяких регіонах нема реабілітаційних центрів, наприклад в Закарпатській, Чернівецький області. Хоч це і маленькі регіони, але вони повинні мати такі потужності.

— А нема чому? Тому що проґавили підготовку?

— Свого часу кількість ветеранів у цих регіонах була невелика і їх направляли в інші області, адже згідно із законом, військовий може сам обрати будь-який медичний заклад, де хоче отримати допомогу. Там є ветеранські шпиталі, які могли взяти неважку або ж середню травму та пролікувати її, а при важких травмах люди їхали у інші області.

Та якби протягом 10 років війни нічого не робилося, у нас був би повний колапс. Враховуючи, що на сьогодні велика кількість людей масово постраждала, тут би система навіть найбільших держав не витримала.

— Що потрібно громадам для того, щоб у кожній області був реабілітаційний центр? Банально гроші? Адже наскільки розумію, бажання у них є.

— Звісно, вони потребують грошей, але це не такі великі гроші. Ми розуміємо, що є маленькі територіальні громади, і обговорюємо ці питання, щоб було злиття громад або дотації держави за їхніми запитами.

— Військові питають, коли закінчиться практика т.зв. реабілітації у ліжку, коли після загоєння ран військового переводять у відділення терапії і там він перебуває просто як у хостелі, поки не потрапить до реабілітаційного центру. Таким чином гається дорогоцінний час, який можна було б використати для реабілітації.

— Ми якраз і їздимо по медичних закладах України, щоб ці моменти усунути. Звісно, з бійцем мають працювати ще до того, як він отримає протези, адже реабілітолог працює з м’язами, які не травмовані (за словами військових, щоб навчитися ходити на протезі ноги, потрібно розвинути м’язи спини і торсу. — Ред.)

На сьогодні відпрацьована програма, де лікарі фізичної та реабілітаційної медицини курують бійців, а вже реабілітоги, інструктори мають чітке завдання і працюють з військовими. Та якщо хтось знає випадки, коли відбувається інакше, можна зайти на Facebook "Вадим Свириденко" і написати конкретно, яка це лікарня і ми візьмемо її під контроль.

— Ще питання від військових, які стверджують, що без військового квитка неможливо подати документи на протезування, а квиток цей під час поранення, бойових дій міг бути втрачений: згорів, загубився тощо. І щоб відновити квиток і податися на протезування, потрібно пройти бюрократичне пекло.

— Ну, це неправда. Є випадки, коли втрачаються квитки, але військкомати, частини швидко все відновлюють. Подається заява і все.

— Ну так в тому то й річ, що не швидко.

— Я свого часу був у полоні і втратив квиток. Тільки одна заява, і мені через тиждень принесли мій військовий квиток. Крім того, є патронатні служби, з’являються соціальні працівники, які цими питаннями в лікарнях і мають займатися.

— Чому в Україні нема жодного спеціалізованого центру реабілітації для військових, які втратили зір? Це питання також хвилює військових.

— Є громадські організації, які давно працюють з людьми, що втратили зір, і ми на них більше спираємось. У них є цілі команди і там психологи якраз — люди, які втратили зір. Вони беруть бійців під особливий нагляд.

— Але ж громадські організації — це не держава…

— Я з вами погоджуюсь, що нам такого потужного центру не вистачає. Але до 24 лютого 2022 року військових, які втратили зір, було небагато: до 10 чоловік і ми ними опікувалися. Після 24 лютого таких людей вже більше 100.

Створення такого центру підтримується президентом. Я думаю, що скоро такий центр у нас з’явиться. Там багато не потрібно: фахівці, простір. Працюємо над цим питанням.

— Ліки на основі медичного канабісу — наскільки принциповий фактор у реабілітації, подоланні ПТСР?

— Інколи це дійсно потрібно, щоб подолати якийсь больовий бар’єр. В США використовують медичний канабіс при ПТСР, щоб людина стрес перенесла за короткий період: один-два дні. У нас декілька бійців проходили це лікування і казали, що внутрішній стан у них покращився. Тобто це головна мета — немає залежності, стан нормалізувався, боєць спілкується нормально, нема тривоги і він не небезпечний для себе самого і оточуючих.

— Що робиться, щоб трансформувати системи МСЕК та ВЛК, які часто стають джерелом роздратування поранених військових, через застарілі радянські підходи? Є бачення, як це все змінити?

— Об коліно нічого не треба ламати — поновлювати. МСЕК потрібен однозначно, але те, що його потрібно спрощувати, це також правда. Але в багатьох випадках МСЕК і допомагає, адже визначення складності випадку і допомоги залежить від його рішень.

— Але ж купа довідок…

— Державній структурі ці довідки потрібні, тому що це зона відповідальності. За кожним медиком, за кожним рішенням стоїть суд. Наскільки ми якісно надали допомогу, однозначно про це має бути звіт. Та, звісно, доводити людину до критичного стану через МСЕКи неправильно. Розглядаємо "єдине вікно", спрощення. Однозначно це буде, просто потрібно трохи більше часу, щоб це краще зробити.