Житло для еліти. Де в Києві жила радянська верхівка

Будинок з незвичним фасадом, вулиця з забороною для автівок, сад із солдатами – радянська еліта не відмовляла собі ні в чому, коли мова йшла про житло. Історик Олександр Вітолін розповідає Вікенду, як і де в Києві мешкала верхівка.

Радянський архітектурний конструктивізм і неомодерн має як поціновувачів, так і ненависників серед киян. Вади житлових серійних будинків можна простити, якщо згадати, що вони мали масово забезпечити населення житлом. Натомість ніколи не ставали предметом критики будинки, в яких жили радянські керманичі. У державі, яка прагнула всіх зробити рівними, навіть архітектура була мірилом статусу.

Після поразки у війні від об’єднаних польсько-українських сил у 1920 році влада вирішила перенести столицю Радянської України з Києва до Харкова. Втрата статусу столиці призвела до провінціалізації Києва. Тож поки в Харкові зводилися конструктивістські архітектурні ансамблі, в Києві робітники, яким революціонери обіцяли роль гегемона, жили в комуналках, а представникам місцевої влади й партійної еліти вистачало особняків, націоналізованих у власників.

Однак усе змінилося, коли в 1934-му Київ знову став столицею. Це означало, що великій кількості високопоставлених чиновників знадобиться багато житла підвищеного комфорту. Про комуналки мова, звичайно, не йшла. Тому в Києві почали будувати «номенклатурне» житло – тобто для номенклатурних працівників. Для працівників Ради Народних Комісарів і їхніх родин збудували пʼять будинків на 192 квартири на вулиці Інститутській, 16 і 20/8, на Шовковичній, 10 і 21, на Терещенківській, 5. Будинок на Терещенківській вважається одним із найкращих творінь свого часу. Він запам’ятався киянам незвичним фасадом. Оскільки після виснаження місцевих родовищ глини якість київської цегли погіршилася, то стіни з часом втрачали пристойний вигляд. Тож будинок, в якому жила радянська еліта, оздобили рельєфним темно-сірим тиньком.

Слідом за будинками для керівництва в центрі Києва почали зводити житло для нижчих чиновників і наближених до влади. Так з’явилися дома лікарів, міліціонерів і письменників. На вулиці Академіка Богомольця, 7/14 збудували будинок для робітників НКВС. Його статус як пам’ятки сьогодні викликає дискусії.

Звичайно, найвищі партійні функціонери продовжували займати дореволюційні особняки й маєтки. Так, Павло Постишев вселився в особняк Полякова на вулиці Грушевського, 22. Старі маєтки й нові квартири не вдовольняли великих чиновників, і вони за прикладом Леніна та Сталіна стали «дачниками». Найвідоміша урядова дача знаходилась на Нивках.

При цьому всі будинки й дачі знаходились у державній власності, це робило чиновників, які в них мешкали, покірними та слухняними, бо втрата посади означала втрату житла й інших привілеїв. Водночас чиновникам не треба було витрачатися на ремонт, переїзд, шукати нове житло. Усі ці витрати й бюрократичні клопоти брала на себе держава. Тож коли в 1943 році Микита Хрущов оселився в будинку на Павлівській, 9, він не мав жодних клопотів з переїздом у садибу Більського на Лук’янівці, після того, як на Павлівську впали німецькі бомби й пошкодили сусідні будинки.

Знаково, що в той час, коли місту бракувало ресурсів навіть на відбудову Хрещатика, радянська верхівка не забувала про себе. На вулиці Січових Стрільців будинок за номером 46 вирізняється з-поміж інших. Угорські військовополонені збудували його за проєктом архітектора Добровольського для родини генерала Ватутіна. Але родина вирішила виїхати до Москви, і в будинок в’їхав Олександр Корнійчук разом із дружиною Вандою Василевською. Вони були одним із найвпливовіших радянських подружжів.

Письменник Віктор Некрасов залишив цікаві спогади про це подружжя і будиночок в якому вони мешкали.

А от Лазар Каганович запам’ятався киянам тим, що заборонив проїзд автомобілів по вулиці, на якій жив і працював. Сам він, звичайно, автомобілем користувався.

З кожним роком радянський бюрократичний апарат розростався дедалі більше й потребував більше житла з підвищеним комфортом. Як наслідок «елітні» будинки почали з’являтися навіть серед серійних житлових будинків. Найвідомішим проєктом стала «вежа Вулиха», спроєктована московським архітектором Вулихом. Його чотирнадцятиповерхівки зі стінами з цегли, великими кімнатами й кухнями вигідно вирізнялися з-поміж інших панельних багатоповерхівок. «Вежі Вулиха» довгий час вважалися елітним житлом. У Києві їх можна побачити за адресами Туманяна, 8, князів Острозьких, 17/2 і проспект Валерія Лобановського, 39-А.

Своїх відданих слуг комуністична партія забезпечувала не лише житлом, але й машинами (машини, що возили членів партії, в народі називали «членовозами»). Тому найвпливовіші партійні діячі, як Щербицький, мали можливість жити на державних дачах, поки забезпечення їхнього комфорту брала на себе держава.

Радянська архітектура виразно підкреслила поділ радянських громадян на рівних і рівніших, завершила формування класу чиновників-паразитів, і ця нерівність стала однією з найгірших її рис.

Олександр Вітолін, Вікенд