«Шокова терапія» чорним британським гумором

Ім’я британського письменника Гектора Г’ю Манро на псевдо Сакі не надто відоме українському читачеві, хоча поскаржитися на цілковиту відсутність перекладів його творів, як це часто буває, не можна.

Зо два десятки новел майстра переважно чорного гумору було видано 2014 року у збірці «Галеон скарбів та інші історії», і з півсотні — 2017-го в іншій збірці «Шокова терапія».

Обидві ще можна знайти на інтернет-барахолках, і сподіваємося, що видавці якісної світової літератури не зупиняться на двох книжках і видаватимуть саркастичного британця ще не раз. Адже за не надто довге життя містер Сакі створив чималий літературний доробок, який згодом став джерелом для театральних постановок і екранізацій, і дві наші книжки його точно не охопили.

Під прибраним ім’ям «Сакі» (так само витіюватим, як і творчість автора, — його дослідники вважають, що це слово — перського походження, найімовірніше, запозичене з «Рубаї» Омара Хайяма, і означає «виночерпій»; але є й інші версії) писав Гектор Г’ю Манро (1870, колоніальна Бірма). Успішний журналіст, публіцист, автор трьох п’єс і навіть історичного дослідження «Історія Російської імперії» (1900 рік, власне, перша видана ним книжка — хтозна, може, як написана британцем вона зацікавила б і українських дослідників?) увійде до світової літератури як майстер іронічної, часом шокуючої, часом контроверсійної новели. Його творчість порівнюють із творами американців О’Генрі та Дороті Паркер (переклади творів якої українською можна знайти лише в електронному вигляді), хоча сам автор сформувався під впливом співвітчизників, зокрема Редьярда Кіплінга. Спільна риса обох — колоніальний бекграунд із відповідною любов’ю до екзотики, а також до тварин, які часто є героями оповідань Сакі: Тоберморі, кіт, що розмовляє (але його оточення це не тішить), видра з душею хуліганистої дівчини Лаури, норовливий кінь Бут та інші герої, зокрема зі збірки «Тварини та Супертварини»). Вплив Льюїса Керролла можна впізнати в любові Гектора Г’ю Манро до абсурдних ситуацій, а також до провідної ролі в багатьох новелах дітей, здебільшого дівчат, розумних, дотепних, часом відчайдушних розбишак у строгих англійських костюмчиках. Неабияк уплинув на Сакі й ірландець Оскар Вайлд, який вгадується в творах іронічним ставленням до життя, часом зверхністю до людей, що межує з мізантропією.

Життя Манро-Сакі виявилось успішним у творчому плані (з прижиттєвим визнанням його журналістських і письменницьких талантів), але не надто довгим. Із початком Першої світової війни він добровольцем вирушив на фронт (вік і положення давали змогу цього уникнути), де відмовився від офіцерських звань і посад, і 1916 року загинув у Франції, у фіналі битви на Соммі, однієї з найбільших у тій війні, що забрала мільйон людських життів. Письменника-солдата застрелив німецький снайпер. У всі біографії увійшли останні слова Сакі: «Put that bloody cigarette out!» («Та кинь ту кляту сигарету!»).

Якби автора цієї статті спитали, яка з новел Сакі є його наріжною, взірцем творчості, відповідь була б — безумовно, «Средні Ваштар». Назва така ж загадкова, як і псевдонім автора. Средні Ваштар — це гігантській домашній тхір, якого герой оповідання, хворобливий хлопчик Конрадін, котрий живе під опікою не надто люблячої тітки, наділяє божественними рисами. Тхір, якому хлопчик, позбавлений можливості жити кращим, ніж має, життям, служить відповідні до його дитячої уяви меси. І, як виявиться у фіналі, ці меси були недаремними.

Горор у атмосфері едвардіанської Англії (1901–1910 роки, недовга та яскрава епоха, що настала після більш як сімдесятирічної вікторіанської) надихнув не одного драматурга та сценариста. Його неодноразово екранізували у вигляді короткометражних фільмів. Уперше — 1940 року (однойменна 12-хвилинна чорно-біла картина маловідомого американського режисера Девіда Бредлі). І за тривалий проміжок — «Дитячі ігри» (1980, американський режисер Емі Роуз Блох) та «Средні Ваштар» (1981, Ендрю Біркін, брат нещодавно померлої Джейн Біркін).

Того ж таки 1981-го чехословацькі мультиплікатори зняли за новелою анімаційний фільм. А ще була низка артхаузних малобюджетних постановок, які можна знайти в Інтернеті (наприклад, від румунських студентів, які зобразили тхора, просто натягнувши одному з акторів паперовий пакет на голову). Здавалося б, досить, але ні — 2017 року чергову короткометражку, перенісши події в наш час і американську глухомань, знімає маловідомий режисер короткого кіно Семуел Гордон. Оповідання українською надруковано у збірці «Шокова терапія», й воно точно відповідає назві збірки.

Кумедне й досить пікантне оповідання «Метод Шварца-Меттерклюма» (де самозвана псевдогувернантка — з розряду згаданих вище дівчат-розбишак у суворих костюмах — навчає дітей історії методом глибокого занурення й обирає для цього епізод із Давнього Риму, відомий як «Викрадення сабінянок») 1960 року стало частиною американського телесеріалу «Альфред Гічкок представляє», а згодом інші оповідання потрапили ще до низки телесеріалів.

Фірмова, з усіма ознаками стилю Сакі, новела «Відкрите вікно», крім екранізації в британському телесеріалі «Неймовірні історії від Роальда Даля», наприкінці 90-х лягла в основу одного з епізодів російської дитячої гумористичної програми «Єралаш». Подальше відкриття спадщини Гектора Г’ю Манро українському читачеві, певен, знайшло б поле для творчих експериментів і на наших теренах.