Святіший камінг-аут

Під час урочистої літургії в Києво-Печерській лаврі митрополит Онуфрій заявив, що вважає Незалежність України промислом Божим, і засудив «тих, хто напав на нашу країну й окупував нашу землю». Втім, хто такі ті, він не уточнив. Слово «Росія», як і раніше, — табу для предстоятеля УПЦ МП. Не було митрополита Онуфрія й на спільній молитві в Софійському соборі, на яку зібралися представники українських конфесій і релігійних організацій, і до них долучилися президент із дружиною. Втім, не дивно: глава УПЦ МП відомий своєю специфічною зарозумілістю — любить наголошувати на винятковості й своїй, і своєї церкви. Не приходить, коли запрошують, і, навпаки, приходить, коли не кличуть.

Та його слова, присутність і відсутність саме тепер привертають якнайпильнішу увагу. Від глави Української православної церкви, яка досі залишається в єдності з Московським патріархатом, очікують одного кроку. Рішучого, хоч і запізнілого.

В очікуванні «камінг-ауту»

«Не запросили», — одноголосно й із ноткою зловтіхи написали проросійські канали та пабліки, коментуючи відсутність глави УПЦ МП у Софійському соборі на «президентському» молебні. Росіянам подобається спостерігати за тим, як пікіруються Київська митрополія МП і Офіс президента України. Але в цьому випадку (як і в багатьох інших) вони видають бажане за дійсне: захід у Софійському соборі відбувався по лінії Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, тож УПЦ МП, яка входить до цієї ради, не потребувала особливого запрошення. Глава УПЦ МП просто не прийшов туди, де його ніхто, загалом, і не чекав. Ігнорувати — і раду церков, і ПЦУ, й президентів України — фірмовий стиль митрополита Онуфрія. І йому охоче платять тією ж монетою.

Та в цьому випадку його відсутність підкреслює напруженість моменту: зважаючи на все, митрополит Київський готує якісь кроки для виходу з кризи, в якій перебуває УПЦ МП протягом останніх пів року.

За всієї своєї невідмирності він не може не помічати цієї кризи. УПЦ МП буквально розсипається під ударами з різних боків. Більшість українців відверто вороже ставиться до церкви, яка асоціюється з Москвою, внаслідок чого та зазнає відчутних майнових втрат під загальний «одобрямс». Зазнає вона втрат і через політику «материнської» РПЦ, яка прирощує частини української філії до власної структури цілими єпархіями.

Та структури й майно — це пів біди. За оцінками священиків УПЦ МП, з початку повномасштабного вторгнення вони втратили більш як половину парафіян. Це та частина статистики, яку неможливо верифікувати, — «по головах» ніхто ніколи вірян не рахував. Але якщо священник каже, що від його приходу залишилася в кращому разі половина, йому можна вірити.

Причин того, що «лави порідшали», може бути безліч — і об’єктивних, і суб’єктивних. Але на цей факт доводиться зважати. Особливо УПЦ МП, яка звикла покликатися на свою численність як на доказ «істинності» та свідчення «впливовості».

Тож до чуток про те, що в Київській митрополії обмірковують можливість повністю розірвати стосунки з Москвою, варто дослухатися. Джерелом «загрози» російські канали називають самого митрополита Онуфрія, який нібито вже «пропрацьовує» в напрямку автокефалії підлеглу йому Київську єпархію.

Водночас із відносного інформаційного небуття виринула «друга особа» УПЦ МП — керуючий справами Київської митрополії митрополит Антоній Паканич. Нагадаю, що він був «другим» іще на етапі виборів предстоятеля УПЦ МП 2014 року. Він балотувався, але поступився місцем митрополиту Онуфрію. «Карму» йому добряче зіпсували дві обставини: участь в інтригах Януковича проти митрополита Київського Володимира Сабодана та «промосковська» репутація.

Нині він вийняв цю репутацію спідсподу, обтрусив із неї пил і, зважаючи на все, готовий очолити антиавтокефальне крило в УПЦ МП. А за потреби — вчинити розкол в УПЦ МП, якщо митрополит Київський таки наважиться проголосити автокефалію. Найімовірніше, цей проєкт підтримає головний спонсор УПЦ МП Вадим Новінський. Попри те, що він перебуває за кордоном і побоюється повертатися до України, джерела в УПЦ МП стверджують, що фінансування надходить у повному обсязі й за графіком. Судячи з того, як активно працюють фінансовані Новінським «проерпецешні» ЗМІ, я готова в це повірити.

Не варто гадати: сюжет «автокефального сценарію» для УПЦ МП відомий іще з 1992 року, коли спроба проголосити автокефалію закінчилася для УПЦ МП розколом. От тільки в нашому випадку в митрополита Київського Онуфрія є шанс забрати із собою значно більшу частину церкви, ніж зміг свого часу митрополит Київський Філарет. Хоч би що думали активісти, які протестують проти «московських попів», слово «Москва» діє як червона ганчірка на значно більшу частину вірян УПЦ МП. Вони щиро вважають, що їхній предстоятель — митрополит Онуфрій. І вони підуть за ним.

Якщо тільки він визнає за потрібне кудись іти.

Пожирачі смерті

Хвилювання стосовно можливого «камінг-ауту» митрополита Київського в Росії значно більше, ніж в Україні. Це легко зрозуміти. По-перше, у нас уже є одна автокефальна церква. Поява ще однієї — питання кількості, а не якості. А по-друге, й головне, перед Україною нині постали значно серйозніші й драматичніші виклики, ніж іще одна автокефалія.

Інша річ — Росія. Тут на події всередині й навколо УПЦ МП дивляться зі змішаним почуттям ненависті, зловтіхи й замилування. І якщо зловтіхою й ненавистю нас не здивуєш, то замилування — це цікаво.

 Можливо, вас це здивує, але УПЦ МП і, головне, особисто митрополит Онуфрій — цей крайній консерватор і обскурант — перетворилися на ікону стилю в Лібералів.ру. Насамперед, звісно, церковних. Те, що митрополит Київський протистоїть державній владі, викликає майже щенячий захват в освічених російськоправославних — виявляється, так можна! Митрополит Онуфрій — пряма протилежність патріарху Кірілу, який кинув під ноги державній владі все — від власної гідності й ділових інтересів до гідності й інтересів довіреної йому церкви.

Ліберали.ру воліють не помічати певних розбіжностей у позиціях митрополита Онуфрія та патріарха Кіріла. Як і того, що митрополит Онуфрій «протистоїть владі» в її прагненні відірвати Україну від Росії, мінімізувати вплив Москви на уми й душі українців. А може, Лібералам.ру саме це й подобається, — «опір» митрополита Онуфрія забезпечує збереження «єдиного духовного простору», який вони ніколи вголос не назвуть «імперією» (як можна, вони ж ліберали!), але суть його саме така. «Хороші.ру» залишаються на позиціях імперії.

«Погані.ру» на свій лад чесніші — вони спостерігають за боротьбою УПЦ МП із неприхованою зловтіхою. Вони не відчувають ані крихти співчуття до своїх «братів у Христі», демонструючи споконвічну російську людожерську пристрасть, — їм потрібні докази вірності з боку «духовних васалів». Нехай українцям буде боляче. Нехай вони помруть. Байдуже, від чого — гонінь із боку «безбожної» української влади чи обстрілу з боку «богоносної» російської. Російське придворне богослов’я давно сп’яніло від крові, підсіло на кров і вимагає дедалі більше крові.

Власне, не треба жодного богослов’я — хоч придворного, хоч ліберального. Росіяни нас ненавидять. Не за якісь наші гріхи й навіть не за те, що ми існуємо. У кращих достоєвських традиціях вони ненавидять нас за власні лиходійства, які вони над нами чинять. Їхнє моральне виправдання — старий радянський міф про те, що «українці — зрадники». Ми їх увесь час «зраджуємо» — «розвалили Союз», «розвалили імперію». Тепер ми їм «розвалюємо РПЦ», а з нею — й саму «Святу Русь».

Церква з двома головами?

Можна було б поспівчувати керівництву УПЦ МП, яка опинилася на розтяжці між двох «зрад»: з одного боку, звинувачення від «братів у Христі», з іншого — від власного народу, серед якого вони покликані здійснювати місію. Але співчуття тепер у дефіциті — є ті, кому воно належить по набагато більшому праву, ніж церковним бюрократам із атрофованим моральним почуттям. Проблема УПЦ МП геть «не шляхетна» — страх. Єпископи бояться втратити свої позиції, опинитися в канонічній невизначеності. Вони так довго таврували розкол, що тепер самі бояться опинитися в шкурі розкольників.

В одному вони праві: патріарх Московський нізащо не погодиться з автокефалією УПЦ. Не визнає й затаврує. А що йому залишається? Якщо він учинить інакше, його «не зрозуміють» ті, кому він давно продав усе, з власною душею включно. Та й самого його, напевно, дуже роздратує те, що його «канонічні території» танутимуть, — от-от залишиться патріархом Всія Рубльовки.

Та поява в Україні двох автокефальних православних церков відкриває несподівані виклики й можливості для нового раунду дипломатичних ігор і союзів у православному світі. І в когось можуть руки свербіти від бажання додати трохи хаосу й абсурду до цього консервативного світу.

Як, наприклад, учинить Вселенський патріарх Варфоломій у разі появи «другої автокефалії»? Оголосить УПЦ уже-не-МП «неканонічною» в найкращих традиціях Москви? Чи спробує «підхопити» УПЦ уже-не-МП під своє заступництво, надати ситуації вигляду «тимчасових неузгодженостей», які буде врегульовано в момент об’єднання українських церков? Так, це може статися — за сорок біблійних років, коли помруть усі владики, висвячені в РПЦ і УПЦ КП.

А може, Вселенський патріарх утратить ініціативу — автокефалію УПЦ першими визнають його опоненти й затягнуть нову церкву-сестру в «антиварфоломіївський» союз?

Тож УПЦ уже-не-МП може виявитися дуже затребуваною на шахівниці світового православ’я (і не лише православ’я). Автокефалію у форматі УПЦ МП в церковному світі можуть прийняти зі значно більшою радістю, ніж автокефалію у форматі ПЦУ. По-перше, це буде зручним виходом із «української колізії», коли не визнавати української церкви на тлі російської агресії просто непристойно, а визнати «канони не велять» через сумніви в якості висвячення єпископів ПЦУ. По-друге, УПЦ навіть в автокефальному статусі зберігає зв’язок зі Святою Руссю. А вона, як і раніше, затребувана в світовій церковній дипломатії.

Зрештою, питання про те, як саме має народжуватися автокефальна церква, який шлях набуття автокефалії є найбільш «іконічним» — дарування Томоса Вселенським патріархом чи проголошення автокефалії як волевиявлення самої церкви, — питання геть не вирішене в православному світі. І кожен матиме змогу продемонструвати власні погляди, підтримавши ту чи ту українську церкву.

Отже, поява «другої автокефалії» в Україні може виявитися міною, закладеною під своєрідну «зону комфорту» й відносний баланс сил, у яких перебуває світове православ’я.

Утім, виводити світ зі стану рівноваги — це, здається, особлива місія України в нинішньому столітті.