Марина Леончук: «Жити — це діяти, бути рішучою та щирою з собою»

«Світ змінився: 42 ідеї, які допоможуть вам жити, а не існувати» — так колишня ведуча, а заразкомунікаційна менеджерка «Детектора медіа» Марина Леончук назвала новий проєкт, який просуває в інстаграмі. Мета його полягає у підтримці жінок, які через війну, переїзд за кордон або інші причини втратили віру в свої сили. Навесні 2022 року журналістка разом із сином виїхала до Сполученого Королівства, тож вважає, що її досвід подолання труднощів, туги за домівкою та рідними може бути корисним й іншим.

Протягом пів року Марина опублікує 42 мотиваційних дописи з власними ідеями або думками експертів. Також медійниця планує офлайн-заходи, зокрема 26 серпня в Києві разом із медіатренеркою Ладою Тесфайє проведе благодійну зустріч «Професійна і життєва реалізація: 4 жіночі історії очікувань, розгубленості, помилок і відновлення». Кошти, зібрані на заході, підуть на планшети для жінок-військовослужбовиць спільноти Veteranka.

Про трансформацію з журналістки до менторки, боротьбу зі стресом і мотивацію жити, а не існувати — в інтерв’ю для Media Sapiens.

— Розкажіть про назву проєкту. Світ змінився, бо почалася велика війна, чи це про ваш особистий світ?

— Будь-який мій проєкт — це тільки про мої внутрішні зміни. Я транслюю тільки свій досвід. Навряд чи у мене є сила й право говорити, що ми можемо впливати на щось чи на когось. Ми як народ, як нація, як держава — так. Але проєкт «Світ змінився» — це винятково «мій світ», це винятково мої 42 роки досвіду й експериментів. Марина зразка 2022 року та 2023 року — це дві дуже різні Марини.

— Як з’являються ці 42 ідеї? Це вже певна стратегія чи вибір наступної теми залежить від актуальності, подій або настрою?

— Я починала проєкт з одним настроєм, а зараз він у мене зовсім інший. Мене запросили долучитися до організації збору 50 тисяч гривень для жінок-військовослужбовиць із жіночого ветеранського руху «Ветеранка». Я погодилася. Ми збираємо на планшети, які переобладнають, запрограмують і доставлять на фронт, щоб аеророзвідниці й мінометниці могли швидше виявляти та ліквідовувати ворога. І зі свого боку я запропонувала об'єднати цей збір із зустріччю з моїми підписницями, яку я організовувала в кінці серпня у Києві. На цій зустрічі я планувала розповідати і про свій проєкт «Світ змінився»: що це за проєкт, для чого й для кого, чому з'явився та кому може бути корисний. І щоб максимально підтримати жінок на війні, я запропонувала замість вхідного квитка донат для тих, хто хоче прийти на зустріч, і для всіх загалом, хто бажає долучитися до збору, щоб швидко його закрити. Натомість отримала у свій бік нарікання, що мовляв «сидиш за кордоном, живеш своє життя, а тут вирішила приїхати в Україну попіаритися та заробити гроші». Я зрозуміла, що недостатньо комунікую з підписниками або ж деякі люди, на жаль, читають тільки заголовки. Зустріч благодійна та всі зібрані кошти ми передаємо жінкам із руху Veteranka. Понад те, я не збираю їх особисто, це роблять безпосередньо представники руху на рахунки організації. Тому мій настрій у розвитку проєкту змінюється від поточної ситуації і мого не тільки попереднього досвіду, але і набуття нового, у процесі.

— До вас частіше звертаються українки, які живуть за кордоном? Хто ваша аудиторія?

— Моя цільова аудиторія в соціальних мережах — це українки. 80% людей, які мене читають, — в Україні, невеликий відсоток — Велика Британія, є Польща, Німеччина, Австралія та певний відсоток — Америка. Так, майже всі дівчата, хто просить підтримки, зараз за кордоном. Мій досвід може бути для них натхненним прикладом, бо в переважній більшості я, показуючи в соцмережах проблемність життя за кордоном, тримала позитив. Я також намагаюся пояснити у себе в інстаграмі історію про те, що зламатися ми встигнемо завжди, але варто шукати можливості ліпити себе знову до купи з пазликів, на які ми розпалися.

— Перший допис був про покликання. Воно є у кожного та знаходить нас при певних обставинах чи ми маємо бути в пошуку?

— Якщо ми навчимося бути чесними самі з собою — нам буде легше зрозуміти самих себе та відчувати свої справжні потреби й бажання. А як кожен із нас це буде називати — «покликанням» чи реалізацією — неважливо. Головне — відчути, що вам зараз добре з тим і у тому, що ви робите. Більше звертайте увагу на процес: якщо він приносить задоволення — ви на своєму місці. Якщо є відчуття дискомфорту — ставте самі собі якомога більше запитань. Насправді всі відповіді вже є всередині нас, ми просто не хочемо їх собі чесно озвучувати, бо можемо собі не сподобатися. Ми не подобаємося собі агресивними чи злими, жадібними або ледачими, але це може бути частиною нас. Якщо, наприклад, ми кажемо, що нам хочеться кращого фінансового становища, але у нас його немає, а в інших є, то частіше ми знаходимо двадцять причин, чому так сталося. Але не визнаємо справжньої причини: ми нічого не зробили, щоб щось змінити, нам звичніше, простіше. зручно жалітися, ніж мовчки, попри критику, насмішки чи невіру у вас чи ваш задум продовжувати щось робити. Маленькими щоденними кроками — але це тільки так і працює.

Я, наприклад, ніколи не відчувала бажання бути телеведучою та працювати на телебаченні. Школяркою я мріяла про викладацьку роботу — вчителькою, лекторкою. У журналістику я пішла, бо ця професія мені видавалася схожою зі вчителюванням і лекторством: досліджуючи та вивчаючи тему, я можу дізнатися щось більше й новіше, а потім аудиторії можу про це повідомити та поділитися тим, що вона до цього не чула й не знала. Це мене надихало. Чим більше ти будеш дізнаватися про світ, явища і людей, то більше ти будеш набиратися досвіду та формувати себе, відкидаючи чуже й те, що тобі не підходить. Так ти підбираєш саме той ключ, який зможе тобі розкрити саму ж себе.

Мені подобалася моя робота на телебаченні, подобалися впізнаваність і вплив на аудиторію, розуміння, що тебе люблять і чекають, утім я не відчувала себе щасливою в кадрі. Коли мені з ТСН запропонували перейти у програму «Сніданок з 1+1» — я плакала, пережила глибоку травму, бо вирішила, що не виправдала себе як новинарка. Будь-хто на моєму місці сказав би, що я мріяла про «Сніданок з 1+1», а я вважала, що це пониження у кар’єрі. І у той момент, коли я мала тішитися, насолоджуватися та вірити у власну перемогу, я думала, що я не виправдала чужих очікувань і мої здібності до новинної журналістики — це лише ілюзія. Водночас, коли я була на зустрічах студентів медіашколи «1+1» або жінок, які приходили на мотиваційні зустрічі, де ми говорили про підтримку та натхнення, особисті історії, переживання чи виховання дітей, — я бачила, що жінка, яка сумнівалась або боїться, йде після зустрічі впевненою та сповненою рішучості. Бо я розповідала про свої переживання і як через них я стала сильнішою, — і бачила, як з'являється віра в очах цієї жінки. Саме тоді я відчувала, що роблю щось важливе та сама наповнювалася теплом після цих зустрічей.

— Тобто ваше покликання — це менторство, проведення лекцій? Чи є все ж думки спробувати ще раз повернутися до ролі ведучої в майбутньому?

— Сісти в кадр, надягнути костюм і питати у гостей, як би вони прокоментували ту чи ту ситуацію, мені вже нецікаво. Говорити з ними, інтерв’ювати, дізнаватися у них щось нове, розпитувати про їхнє бачення себе та майбутнього, досвід, їхні вчинки, розкрити їх для себе і глядача — я б хотіла. Бо це і для глядача, і для мене можливість щось ще про себе дізнатися, познайомитися із собою, розширити себе та подумати, як це може позначитися на інших, що ти можеш зробити або ні для інших. Нині я хочу відчувати себе справжньою, такою і почуваюся — більш спражньою, ніж за 20 років роботи на телебаченні.

— 42 ідеї — це досить великий обсяг різних тем. Чи не думали ви, що це може перерости у книгу з саморозвитку чи великий відеоформат?

— Мені здається, що книгу я зможу дозволити собі писати хіба років у 80. Тоді, можливо, буде справжнє розуміння себе та зникне романтизація, пафос і банальщина. А зараз «Світ змінився: 42 ідеї, які допоможуть вам жити, а не існувати» — це проєкт про жіночу підтримку, про обмін досвідом. Я постійно отримувала від жінок запити з проханням поділитися своєю експертизою на шляху до самореалізації, карʼєри, материнства, пошуку себе та сил рухатися далі. Я щиро ділюся своїм життям і викликами в інстаграмі. Через власні страхи, стереотипи та комплекси я соромилась і самого жіночого менторства, і перспективи ділитися тим, що проживала сама. Але, відчувши, що навіть у такі важкі часи (в евакуації в Англії, за тисячі кілометрів від дому, без роботи, без знання мови, законів і культури країни, у якій мені доводиться зараз тимчасово жити) мені вдалося почати життя спочатку, гармонізувати особистий простір, повірити у себе, знайти роботу та правильні відповіді на виклики сьогодення. І я зрозуміла, що готова та можу ділитися цими знаннями з жінками. Особливо зараз, під час війни, коли жінки відчувають потребу обмінюватися досвідом, говорити про свої страхи, переживання, емоції та обʼєднуватися, аби стати підтримкою одна одній. Саме тому зʼявився цей проєкт. Чому 42 ідеї? Бо стільки мені років — і я весь цей час не припиняю знайомитися та пізнавати себе, з року в рік, без зупинки.

— Торік у вас уже був досвід роботи менторки, аи проводили консультації, лекції, виступали на форумі «Жінка-2022» в Лондоні. Коли саме з’явилась ідея спробувати себе в ролі лекторки, менторки?

— Я буду не скромною. Бажання виступати й бачити, як люди затихають й уважно мене слухають, було ще з дитинства. Я любила це тоді та зберегла це до сьогодні — увага людей мені лестить, це моя слабкість. Але коли під час повномасштабного вторгнення до мене звернулася жінка, яка опинилась у Німеччині, і попросила поділитися з нею моїм досвідом та розробити для неї програму підтримки, бо вона стежить за мною в інстаграмі вже давно, — тоді я злякалась уваги та впливу. Це відповідальність. В Україні у неї був бізнес, успішне життя, але вона розгубилася в чужій країні. У мене такого досвіду не було, але вона наполягала і я погодилась. Розробила для неї програму менторської підтримки і ми з нею провели чотири сесії. Вона мені тоді сказала, що піде тепер на будь-який мій курс, адже до цього вона два роки та вісім місяців працювала з психологами, але до подібного результату навіть не наблизилась.

Утім, я одразу і їй сказала, і вам кажу: менторство — це не психологія та не навчання. Я нікого нічому навчаю, я не психолог — я просто ділюся з людиною своїм досвідом. Є ментор і є менті — людина, яка бере на себе зобов'язання та відповідальність змінити своє життя. Вона, а не я міняє своє життя, я тільки скеровую, підтримую, надихаю. Я не дам готових рішень, проте можу дати зворотний зв'язок, поділитися прикладами з власного досвіду, не лише перемог, а й поразок.

— Чому важливо публічно ділитися таким досвідом?

— Є відчуття, що коли ми розповідаємо історії — ми перероджуємося та звільняємося і від власного болю. Відчуваю, що жінкам треба говорити про свій досвід, переживання, емоції, про себе говорити, про свою силу, жіночність і лідерство. Я вважаю, що за півтора року великої війни голос жінки звучить недостатньо, не так сильно як хотілося б. Коли я спілкуюся з жінками з ветеранського руху «Ветеранка» та дізнаюся їхні посади — мінометниць, розвідниць — то думаю: як узагалі це стало можливим? А скільки людей про це знає? Не так вже і багато.

Говорити про досвід публічно варто ще й тому, бо відновлювати життя під час правильного підходу легше, ніж створювати його в хаосі та без досвіду. Одного разу ви вже побудували своє життя, вдруге вам буде легше.

— Коли ви спілкуєтеся з цими жінками, даєте поради, ви спершу звертаєтеся до якоїсь літератури або психологів?

— Художня література чи нонфікшн підтримують мене, я щось беру для себе, адаптую і потім можу про це розповідати іншим. Утім, після 24 лютого 2022 року я так і не повернулася до активного читання — не можу. Я багато читаю по роботі, не книжок, а текстів моїх колег із «Детектора медіа» — це краще, ніж книжки. Дуже рекомендую всім читати наші матеріали, аналітику й дослідження.

— Ви анонсували, що дописи в рамках проєкту будуть у різних форматах: сторіс, рілс, інтерв’ю з гостями. Як часто ви плануєте їх публікувати та кого плануєте запрошувати на інтерв’ю?

— Це будуть дописи, короткі рілз і годинні ефіри в інстаграмі, де я сама або з гостями буду публікувати відповіді на 42 запитання, проблеми, запити, з якими жінки зверталися до мене, а також теми, у яких я маю досвід. Я поки не знаю, як часто буду викладати дописи, але планую закінчити проєкт за пів року.

— Хочу знову повернутися до назви проєкту. «42 ідеї, які допоможуть жити, а не існувати» — а що означає жити?

— Жити — це означає бути рішучою та навчитися приймати рішення. Але дуже важливо це робити спокійно, бути зосередженою, сфокусованою на собі. Не культивувати в собі жертву, пропрацювати це в собі, що іноді дуже-дуже боляче. Існування — це бездіяльність, коли ти приймаєш усі умови, які тобі не подобаються. Я хочу, щоб мене правильно зрозуміли: я зараз не про окупацію чи полон — там не людина обирає, там треба виживати. Життя — це також працювати над чимось без миттєвого результату, але не кидати на пів дороги. Пам'ятаю, якою я була зневірена: війна, мені 40 років, я в чужій країні — чим я тут буду заробляти, як жити? Я декілька днів не вставала з ліжка й була у цих думках, жаліючи себе. Мій син зайшов тоді до мене та сказав: «Я вже навчився сам готувати їсти та збиратися до школи, одягатися, сам лягати спати та розважати себе. Але я боюся, що якось я знайду в кімнату, відкину ковдру, під якою ти лежиш, візьму тебе за руку — а вона холодна». Тоді я зрозуміла, що не для того я вивозила за тисячі кілометрів свою дитину від війни, щоб зараз отак самостійно її калічити. Тому жити — це вставати через «не можу» і діяти, боротися за себе, за своїх дітей і за країну, щоб наші руки залишалися для наших рідних теплими якомога довше.