«Літніх людей з деокупованого села несли на ношах 3 км», – Артем Кисько

Має значний досвід роботи на керівних посадах, тимчасово виконував обов’язки начальника поліції Донеччини.

Кілька років очолював кримінальну поліцію регіону.

Брав участь у бойових діях під Дебальцевим, де був поранений при виході з оточення.

Кореспонденти Укрінформу поспілкувались з 45-річним полковником поліції Артемом Киськом, який з 17 серпня 2022 року очолює поліцію Запорізької області.

Буквально за день до інтерв’ю нам повідомили, що у головного поліцейського області виникли додаткові наради та виїзди, тож зустріч доведеться переформатувати.

“Беріть броніки та каски.

Говорити будете в машині, дорогою до одного з прифронтових міст, якщо згодні поїхати.

Там на “екскурсію” часу не буде.

Тож розраховуйте, що говоримо в машині і трохи на місці”, – попередили нас.

Як виявилось, у той день Артем Іванович мав їхати в Оріхів.

Там за планом – зустріч із місцевими правоохоронцями, парамедиками та відвідування кількох локацій по місту.

ЕВАКУЮВАЛИ І ЛЮДЕЙ, І ЇХНЮ КОРОВУ.

– Зараз їдемо з вами в Оріхів, який росіяни просто знищують.

Мабуть, так само, як знищили чимало міст на Донеччині.

Є відчуття дежавю?.

– На Донеччині інша була ситуація.

На прикладі Маріуполя скажу: спочатку вони його ізолювали, розбили електропідстанції, перекрили газ на зовнішніх засувках, а потім почали за допомогою авіації, корабельної і ствольної артилерії трощити будинки і таким чином квартал за кварталом нищити.

Те ж саме зробили з Волновахою і Бахмутом.

В Оріхові і Гуляйполі трошки інша ситуація.

Це міста в нашому тилу, ворог не має на меті саме захоплення, тому руйнує інфраструктуру.

Якщо на Донеччині їм міста потрібні були, аби зайняти позиції, просунутись, і для того вони руйнували багатоповерхівки, то тут вони хочуть просто знищити наші тили.

– Попри надскладну ситуацію і в Оріхові, і в Гуляйполі залишаються люди, працюють правоохоронці….

– Так, сьогодні і в Гуляйполі, і в Оріхові функціонують відділення поліції, бо там, у містах і громадах вздовж лінії фронту залишаються люди.

Потрібно надавати поліцейські послуги, і тому ми залишили там своїх співробітників.

Вони забезпечують правопорядок, взаємодіють з іншими структурами.

На жаль, евакуюватися хочуть не всі, домівка тримає.

Літніх людей, які тут все життя прожили, дуже важко вмовити виїхати – це найскладніша для нас верства населення.

Нещодавно був випадок, коли літнє подружжя евакуювали, а в них іще корова, і вони без неї не хотіли їхати.

Знайшли транспорт відповідний, вивезли і людей, і корову.

І є певна кількість дітей в прифронтових населених пунктах, чиї батьки не хочуть виїхати і дітей наражають на небезпеку.

Тому там щодня працюють наші евакуаційні групи, до складу яких входять психологи, ювенальні поліцейські, поліцейські офіцери громад, представники місцевої влади.

– Складно вмовити, аби люди хоча б дітей вивезли?.

– Дуже.

Тих, хто залишилися, ми попередили про відповідальність, якщо щось трапиться з дітьми.

– А як має відбуватися евакуація населення? І коли мають виходити з міст представники правоохоронних органів, влади?.

– Це складне питання.

Цивільне населення, якщо є загроза життю, має якнайшвидше евакуюватися на той час, поки загроза не мине.

Отже, якщо просто відповісти на це запитання, то чим скоріше, тим краще.

В тому числі і для правоохоронців, і військових.

Адже щодня наші евакуаційні групи і правоохоронці наражають себе на небезпеку.

Під час евакуаційних заходів з початку повномасштабної війни було поранено 12 поліцейських (станом на 10 серпня, коли відбулася розмова.

– авт.).

– А коли мають виходити поліцейські?.

– Разом із військовими.

Поки є можливість виконувати свої функції, вони мають залишатися.

Коли вже неможливо, то правоохоронці мають вийти.

Починаючи з 2014 року завжди військові дивились на те, чи є в містах поліцейські.

Це був важливий показник, якщо можна так сказати.

Так було у Дебальцевому, Іловайську, інших містах.

У ДЕБАЛЬЦЕВОМУ ШУКАЛИ “БЛУКАЮЧИЙ” МІНОМЕТ.

– Ви були в Дебальцевому перед його окупацією.

Як виходили?.

– Нас було 28 чоловіків – місцевий райвідділ, патрульні.

Мали завдання – виявити диверсійну групу, “блукаючий” міномет, який у місто заїжджав і обстрілював.

Нам дали техніку, був старший групи.

Так сталося, що ми заїхали через блокпост, де вже були росіяни, але це ми зрозуміли тільки пізніше.

Вони маскувались під ЗСУ, були переодягнені в нашу форму.

За 30 хвилин після нашого заїзду вони перекрили трасу.

Ми перебували в місті до виходу нашого угрупування.

Коли вже райвідділ був зруйнований, нам дали команду приєднатись до 128-ї гірсько-піхотної бригади, ми стали складовою цього підрозділу.

Нам дали озброєння, поставили завдання, і ми були разом з ними.

В ніч з 17 на 18 лютого (2015 р.

– ред.) проривались на Миронівське.

– Що мали робити?.

– Разом з розвідниками ми стежили, аби танки противника не підійшли.

Ввечері, коли повернулись до окопів, вороги почали прориватись по вулиці на позиції бригади і з мінометів закидувати наші позиції.

“Прилетіло” в окоп.

Тоді отримав поранення, багато крові втратив.

Пощастило, що якраз тієї ночі військові отримали наказ і пішли на прорив.

Тим часом наша автівка під’їжджає до одного з блокпостів.

– Пане полковнику, під час чергування надзвичайних подій не трапилось, – чеканить черговий.

– Бажаю здоров’я.

Все добре? – питає наш співрозмовник у підлеглих.

– Все добре, – лунає у відповідь, і ми їдемо далі.

НАВІТЬ ОДИН ЗРАДНИК – ЦЕ БАГАТО.

– Ви написали книгу “Некомбатанти”.

Там ви називаєте багато імен.

Зокрема тих колег, які з вами залишались в Маріуполі, Дебальцевому.

Там є й імена зрадників, бойовиків.

Ці імена справжні?.

– Всі справжні.

А чому ми повинні боятись? Буквально на днях говорили з хлопцями, з особовим складом.

Тема розмови стосувалася саме цього: чому ми повинні боятись показати свої обличчя, наприклад, чи прізвища називати? Якщо подивитись на сайти та різні платформи окупаційних “поліцейських”, то от вони не фоткаються ніколи так, аби обличчя було видно.

Або заблюрені, або зі спини.

Окупаційні “ювенальні поліцейські” приходять до дітей у захоплені ними школи в балаклавах і з автоматами.

Що у них в головах? Вони – зрадники і бояться, що їх впізнають.

Але ми про них все знаємо – хто вони і де працюють.

Так само і вони знають про нас.

Більше того, вони вже приходили з обшуками в домівки багатьох наших колег, які виїхали з окупації, до їхніх рідних.

Чого нам боятися? Ми не робимо нічого, за що було б соромно.

– Якщо мова вже зайшла про зрадників, запитаю: а чи багато їх серед правоохоронців?.

– На сьогодні 110 поліцейським оголошено про підозру.

– Це багато?.

– У кожній структурі є ті, хто залишилися в окупації, хоч і не можу сказати, що масово.

Певна кількість звільнилася, бо, як вони казали, не хотіли домівки залишати.

Але, якщо говорити по серцю, то навіть один зрадник – це багато.

Це боляче.

Тож так, 110 – це багато.

Але у порівнянні із загальною кількістю особового складу, то не дуже.

РОЗМОВА З БОЙОВИКОМ ТА ВРЯТОВАНИЙ ПРАПОР.

– У 2014-му вам також пропонували перейти на бік ворога….

– Звісно.

На той час я був керівником кримінальної міліції.

– Пропозиція, якщо можна так сказати, надходила один раз? І наскільки неочікуваною вона була для вас?.

– Я здогадувався, що рано чи пізно таке станеться.

Бачив, що вже були куратори від ФСБ, які це організовували.

Вони були зацікавлені в кадрах, у тих, хто має вплив на інших людей.

Я був керівником кримінальної поліції.

Тобто, їхньою мовою кажучи, “чувак авторитетний”.

Автоматники на вулиці мене забрали і повезли в будівлю СБУ.

Тоді один із командирів бойовиків, позивний “Абвер” – родом із Вінниччини, заступник Гіркіна – спробував переконати мене, що треба скласти присягу вдруге, іншій країні.

І от ми сидимо, а напередодні загинуло троє наших правоохоронців, і у бойовиків також хтось загинув.

Він дістав якусь горілку, мовляв, давай вип’ємо.

Я такі “штучки” добре знаю.

Випили кожен за своїх хлопців, і він каже: “Ну, за пабєду”.

А я йому кажу фразою з фільму: “За НАШУ пабєду”.

Він на мене подивився.

Далі було багато мату.

Але після цього він сказав своїм підлеглим, аби мене вивели і відпустити.

Не знаю, чому так сталося.

Тоді був адреналін, і я вже не пам’ятаю деталей і про що тоді думав.

Потім були випадки, коли деякі керівники, яким вже мозок промили, приходили до мене і пропонували перейти на бік ворога.

Я казав “ні”.

Нам дуже пізно дали команду на вихід, місто тоді вже було оточене.

Коли зі Слов’янська вийшли проросійські сили Гіркіна, то вони колоною приїхали, виставили блокпости навколо міста, а нам лише через 5 днів дали команду виходити.

– Я знаю, що за вашої участі було вивезено з окупованої території близько 600 одиниць зброї і прапор міліції Донецька.

Це була важка, складна і тривала спецоперація.

Я розумію, навіщо зброю вивозити.

А от чому для вас важливо було вивезти прапор?.

– Це ідеологічний момент.

Це прапор ще часів Другої світової війни.

Прапор нашої української міліції (на той час.

– авт.).

Завжди для будь-якого підрозділу збереження прапору було важливим моментом.

Якщо прапор втратили, значить, підрозділ розформовується.

Це така прикмета.

Тому ми хотіли його врятувати.

– А де він зараз?.

– Не знаю.

Мабуть, лишився в Маріуполі, в музеї….

ПОНАД 1800 ПОЛІЦЕЙСЬКИХ МАЮТЬ СЕРТИФІКАТИ З НАДАННЯ ДОМЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ.

– 17 серпня виповнився рік, як ви очолюєте Запорізьку обласну поліцію.

Як вона працює на другому році повномасштабної війни?.

– Я вважаю, що правоохоронцям є чим пишатися.

У нас організована система блокпостів.

Вона працює ефективно.

Це не моя оцінка, це оцінка інших.

Ми робимо все, аби не допустити правопорушень.

У нас багато піших та автопатрулів, найбільше у порівнянні з іншими регіонами.

Так вийшло завдяки тим правоохоронцям, які виїхали з окупованих територій.

Люди знають, що на вулицях міст стало безпечніше.

Беремо участь і в контрдиверсійних заходах.

Наші слідчі документують і колаборантів, хоч за кримінально-процесуальним кодексом це і не наша відповідальність.

Фіксують наслідки кожного ворожого обстрілу.

Є “прильот” – наші люди порушують кримінальне провадження, проводять огляд, допитують свідків, аби кожен обстріл був задокументований.

Потім розслідуванням займається СБУ.

Таких проваджень — тисячі.

Ми створили евакуаційні групи, які ефективно працюють.

У нас є свій підхід.

Наші парамедики – також наша гордість.

Вони дуже ефективно працюють на місцях ракетних ударів.

Групи парамедиків працюють в Оріхові.

Допомагають, стабілізують, вивозять поранених.

– Багато поліцейських можуть працювати парамедиками?.

– Понад 1800 поліцейських у нас пройшли навчання з надання домедичної допомоги й отримали відповідні сертифікати.

У жодному регіоні країни цього немає.

Поліцейський сьогодні зобов’язаний вміти не лише надати допомогу, а ще й нести відповідальність, у разі якщо її не надасть.

Моя принципова позиція, що поліцейські мають бути сертифіковані.

– Скільки правоохоронців загинули з 24 лютого 2022 року?.

– На території області у нас загинув один поліцейський, і майже 70 запорізьких поліцейських поранено.

(За два дні по розмові, 12 серпня, ворог вдарив авіаційною керованою бомбою по Оріхову.

На місці загинув 31-річний правоохоронець.

Ще четверо поліцейських отримали поранення, один з них помер в лікарні через три дні).

Тим часом ми під’їхали до Оріхова.

– Часто виїжджаєте до таких міст, які постійно під вогнем ворога?.

– Як відчуваю, що потрібно, то їду.

Бачу іноді, що немає евакуації, – їду, аби зрозуміти, чому так.

Перевіряю блокпости.

– Про яку кількість загиблих мирних мешканців відомо наразі?.

– Станом на 10 серпня загинуло 402 людини, з них 23 дитини.

Поранено 1151 людину, в тому числі 79 дітей.

– Чи є ще безвісти зниклі?.

– 284 людини.

Це ті цивільні, про яких нам відомо.

83 людини пропали на окупованій території.

Одна жінка у нас умовно «безвісти зникла» під час одного з влучань по житловим будинкам у Запоріжжі – чекаємо результатів ДНК-експертизи.

БАЛИЦЬКИЙ НА ДОШЦІ РОЗШУКУ ТА ДОПИТ “МОСКОВСЬКОГО” МИТРОПОЛИТА.

В Оріхові, поруч із відділом поліції, на дошці осіб, які перебувають у розшуку, нині є два фото – президента країни-терориста Володимира Путіна та гауляйтера, так званого окупаційного “очільника Запорізької області” Євгена Балицького.

– Хотіли б затримати?.

– Кожен хотів би.

Але все має бути в рамках нашого законодавства.

Емоції вбік.

Колись спілкувався з послом Пакистану, він 29 років служив у збройних силах.

Ми добре знайомі.

Він казав, що раніше тактика була така: знайти зрадника і ліквідувати.

Згодом зрозуміли, що треба судити і суд має бути відкритим, аби вся країна знала.

Зрадників треба притягнути до відповідальності, і все.

– Днями на допит в поліцію викликали Митрополита Запорізького та Мелітопольського Луку.

Особистість дуже непроста.

– Поки деталі розголошувати не можу, бо це таємниця слідства.

Поки його допитали як свідка, здійснюється досудове розслідування кримінального провадження за фактом розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, за ч.1 ст.161 КК України.

Чекаємо результатів кількох експертиз, вивчаємо висловлювання в його Телеграм-каналі і зверненнях.

Так-то ми розуміємо, про що він говорить і на що натякає, це ж московський патріархат, але треба юридично підкріпити все, тому чекаємо на висновки експертів.

– Це може тривати довго?.

– Я думаю, що ні.

Це питання виживання країни.

УСЕ МАЙНО З КВАРТИРИ В МАРІУПОЛІ РОЗТЯГЛИ, БАЧИВ ФОТКИ.

– Поки деокуповано зовсім небагато населених пунктів у нашій області.Зокрема, П’ятихатки, де залишались цивільні люди, родини з дітьми.

Журналісти не мали можливості з ними поговорити.

А про що люди вам розповідали?.

– Після звільнення П’ятихаток перша родина вийшла самостійно, пішки.

Інших – поліцейські разом із розвідниками виводили.

Були літні люди, яких виносили на ношах.

Несли більше 3 км, бо транспортом туди неможливо дістатися.

Там 25 людей мешкали.

Росіяни їх не паспортизували.

Ми думаємо, це тому, що село було на лінії фронту.

Люди спочатку не виїхали, потім “дорогу життя” (дорога від Василівки до Запоріжжя, якою з окупованих територій могли виїхати люди – авт.) закрили, і вони там залишились.

Там були ворожі військові з різних регіонів Росії.

– Під час відряджень ми буваємо в різних населених пунктах нашої області, більшість із них дуже понівечені.

Болить за міста і села.

А вам за який населений пункт болить?.

– Я народився на Донеччині.

Тому логічно, що мій найбільший біль – Маріуполь, Донецьк… Та коли бачу будь-який розбитий населений пункт, кожен розтрощений чи покинутий будинок, виникають думки: а де зараз люди звідси, чи влаштувалися вони, як живуть….

От ми були в Оріхові, і начальник райвідділу каже, що в місті три бізнеси.

Перший — СТО, власник не дере ціни, хто скільки дасть, але в нього черги стоять.

Другий бізнес — перевезення техніки, речей, бо люди намагаються врятувати хоча б щось.

Третій — будівельний: закривають вікна, дахи намагаються якось ремонтувати.

В громаді близько 1700 людей залишається.

– Якщо мова зайшла про домівки – де залишилась ваша?.

– Перша – в Донецьку, друга – в Маріуполі.

Там немає ні вікон, ні дверей.

Все розтягли, але ніхто там не “хазяйнує”.

Поблизу живе чоловік, який має проукраїнську позицію, але чомусь не виїхав.

Ми з ним спілкуємося, він мені фотки шле.

В будинку дах знесли, то в квартирі вже грибок пішов, вона непридатна для життя.

– Важко втрачати домівку?.

– Перший раз складно втрачати житло.

Другий — тебе вже нічого не обтяжує, взяв рюкзак і погнав, ні до чого не прив’язаний.

Мій дім – вся країна.

Зараз мені вже здається, що так навіть краще: де схотів, там і оселився.

Родина так само сприймає це.

За майном жалю немає.

З ДВОХ ПАЛЬЦІВ ЗРОБИЛИ ОДИН.

– Ви є участником Ігор Нескорених.

Розкажіть трошки про це.

– Спорт – це частина життя, без нього некомфортно.

У змаганнях вирішив взяти участь не для себе, а для свого товариша – Сашка Лаврушка.

Він працював поліцейським-водієм, під час виходу з Дебальцево був дуже тяжко поранений і не вірив, що може відновитися.

Я дуже спонтанно вирішив їхати на змагання, і тому на тренування не було багато часу.

Після того, як виступив, то приїхав і йому сказав, що все можливо.

Він загорівся, почав тренуватися.

Кілька років ходив в спортзал, до реабілітологів.

Цього року взяв участь.

Упевнений, що мотивував його тоді, і він повірив в себе.

Зараз частково відновився після поранення, працює в кінологічному центрі.

Постійно спілкуємось.

– Про ваше поранення, якщо можна, ще запитаю.

Шансів, що руку “зберуть”, було небагато? Як відреагували на це спочатку?.

– Я одразу навіть не зрозумів важкість поранення, був на адреналіні.

Це було вночі, мене перебинтували, а вийшли з оточення вже на світанку.

Я багато крові втратив і вже непритомнів.

Потім нас вивезли в лікарню в Артемівськ (тепер Бахмут.

– ред.).

Палець на той момент ще був, його вже потім відрізали.

Медики жартували: “Зеленкою помажеш і норм буде”.

Тоді ми думали, що Лаврушко загинув (під час евакуації медики побачили, що чоловік ледь дихає, і боролися за його життя, але він був непритомний.

– авт.), і я вже не думав про свою руку, ходив по операційних та шукав труп.

Все було перемішано.

Далі мене забрали в Краматорськ в лікарню.

Це вже потім я дізнався, що Сашко вижив.

– Скільки операцій перенесли?.

– Крупних – три.

Ще багато разів шкіру пересаджували, вона не приживалася.

Лікувався в Краматорську.

Потім в Києві збирали кістки, зшивали сухожилля, з двох пальців зробили один.

Вісім місяців все це тривало.

– Бачу, у вас татуювання є.

Це коли робили?.

– Це вже після лікування, «замаскував», так би мовити.

Зробив «замочок» (тату у вигляді розстібнутої блискавки.

– авт.).

– Запитаю ще й таке: як думаєте, хто винен в тому, що деякі правоохоронці зрадили присязі в 2014 році і зараз?.

– Росіяни готувалися до війни.

Впродовж декількох років їхні спецслужби активно займалися “промиванням мізків”.

Давайте відверто: до 2014 року кожен журналіст вважав своїм святим обов’язком “зачмирити” правоохоронця.

Це було чомусь так круто, “самий агонь”.

І от в 2014 році почались відверті маніпуляції, спрямовані на те, щоб розпалити ворожнечу.

Тому після деокупації треба буде серйозно працювати з населенням.

Це буде одна з найголовніших стратегій держави.

Бо зараз росіяни потужно “працюють” з людьми в окупації, а нашій владі доведеться працювати вдвічі більше.

Але треба робити все дуже виважено.

Не всі, хто опинився в цих умовах, є зрадниками.

– Ви бачили початок війни в 2014 році, потім початок повномасштабної війни в 2022-му.

Уявляєте перемогу?.

– Кожен би хотів уявити, як це буде, яка буде реакція і що таке взагалі Перемога.

Якою буде точка: коли ми станемо на кордонах 1991 року? Це було б ідеально.

Але такі думки розслабляють, чого зараз не треба, бо ми розуміємо, якою ціною ця перемога нам дістається.

Думаймо про те, що тут і зараз.

В 2014 році, коли правоохоронці діяли разом з військовим як один підрозділ, у Артема Киська був позивний “Іванич”.

Жартома каже: довго не вигадували.

Про те, що його призначають на посаду начальника ГУНП в Запорізькій області, він дізнався ввечері напередодні призначення.

Говорить, що навіть не було часу на збори, тож “взяв рюкзак і погнав”.

Нині у Запоріжжі у нього з’явилось улюблене місце – острів Хортиця.

“Правду кажуть, що там є місця сили”, – сказав на завершення розмови він.