Шкідливі міфи про "успішну Україну"

Останнім часом мені стало все більше траплятися виступів (переважно – з флангу мокроекономістів та візіонерів з футурологами, але не тільки, тому й пишу) зі стандартним набором тез відносно післявоєнного відновлення України, які, на мою думку, є просто хибними. Їх укорінення в суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення. В найгіршому випадку може призвести до довгострокових наслідків для України, які призведуть до траєкторії Боснії та Герцеговини після війни в Югославії.

Що я маю на увазі? Боснія була однією з трьох країн-переможців у війні в Югославії (разом з Хорватією та Косово), але повоєнне відновлення Боснії є прикладом того, як можна дуже швидко проїсти політичний капітал, завойований у війні, отримати обмежену допомогу від міжнародних донорів, а після того пересратися між собою, отримати найнегативнішу пресу на Заході та, в результаті, закінчити повоєнне відновлення частковим відновленням інфраструктури, постраждалої під час війни, але не отримати майже нічого, що давало б підгрунтя для сталого розвитку країни після війни - від прямих іноземних інвестицій до нормальних інституцій, які б дозволили країні вийти з пастки колійності. І також отримати одну з найбільших (у відношенні до населення країни) діаспор за кордоном, яка поїхала і повертатися не збирається.

"Міські легенди" шаблонно переміщуються з одного виступа в інший

Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці "міські легенди" та прокоментувати їх, аби, по можливості, не впадати в пастку невиправданих очікувань і невірних приоритетів в тому, що треба робити, аби повоєнна відбудова була успішною. Одразу попереджую – тут все дуже похмуро.

Отже, "міські легенди", які шаблонно переміщуються з одного виступа в інший.

1. Україна – велика транзитна держава.

Україна була великою транзитною державою. Була, в основному, завдяки тому, що була транзитером великого вантажопотоку по двох напрямах. Першим був Схід-Захід (та навпаки), по якому товари доїжджали до чорноморських портів України та після того прямували в країни, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або в ті регіони, в які просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області Росії). Другим - Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси і тут вже вантажити на кораблі, або коли замість довгого шляху навкруги Європи якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Туреччини було дешевше довезти до Одеси, а вже звідти везти контейнерами до місця призначення.

Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з Росії через територію України

Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же Констанці було невигідно, бо потяг мав "перевзуватися" на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на Схід та Північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти в Одесу, ніж, наприклад, в Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь) та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.

Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з Росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.

В результаті війни Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт – після війни кордони України з Білоруссю та Росією будуть представляти собою щось на кшталт кордонів між Ізраїлем та Сирією – тобто фізичний кордон є, але він представляє з себе максимально близький аналог рову з крокодилами, і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів. Тобто всі транзитні переваги України помножені війною на нуль, бо уявити собі велику транзитну торгівлю через територію України з Росією я не можу. Як не можу уявити собі і великий транзит, який Росія просто так пропускає до країн Центральної Азії або з них на Захід.

2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти до України.

Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що відношення risk/reward, наявного в інвестиційних пропозиціях для цих грошей, не влаштовує їхніх власників. І вони, навіть у кількості 0,1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни. Вони вже вирішили, що їм нецікаво інвестувати в Чилі (найбільшого реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році з розрахунку на душу населення), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які зараз дають дохідність близько 5% річних.

В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато

За останні роки я бачив декілька легенд.

У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність в 5% річних (і багато людей телефонували в Делойт, де я тоді працював, з пропозиціями: "Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларі, мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5, ні, 7 відсотків, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!").

В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато.

В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом. Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, який працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз "освоювала".

Прихід великих грошей в країну – це результат сукупності великої кількості факторів. В України було вже дві хвилі приходу великих грошей, в період 1993-1998 (після незалежності та до першої фінансової кризи) та в період 2005-2008 (в період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найбільш позитивними спогадами. Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось з великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів (під телекамери та коментар новинаря про "нечесних ділків, представників міжнародного капіталу, які приїхали, щоб забрати кращі активи Одеси") у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителя пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз немаленькі, приблизно 1,5 трильйона доларів під управлінням).

В України як напрямку інвестицій – дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже і дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів - і портфельних, і стратегічних - пішли з України з вкрай негативним післясмаком. А без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найбільш спекулятивних інвесторів, буде дуже важко.

Україна була найстаршою країною Європи до війни

3. Українська економіка – одна з найнедооціненіших.

Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на Заході або звільненому Півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження. Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метру в Києві з вартістю квадратного метру в Порту, Кьольні або Ризі, в яких немає війни).

4. Україна – це великий ринок збуту.

Україна була найстаршою країною Європи до війни. В результаті війни країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України – 44,7 років, тобто 50% населення країни вже наближуються до пенсійного віку. Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно – більш старі за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання – aged care, funeral services та tourism).

Найкращий український соціолог, Володимир Паніотто, пропонує думати над тим, як українці будуть жити в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.

5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств.

Дивіться вище. Україна – найстарша країна Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік, і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили буде зашкалювати, бо працювати буде нікому. Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення – 31,8 років, населення збільшується на мільйон кожного року та й всього населення там 85 мільйонів).

6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну.

"Давайте зберемо 25 мільярдів доларів в фонд відновлення України і наша економіка розквітне". Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції. Є виняток - галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках головну роль відігравали стратегічні інвестори.

Фольксваген, який купував Шкоду і зробив з неї абсолютно нову компанію, або Порше, який будував завод в Словаччині, який врятував Порше від зникнення зі світової мапи автовиробників. Дойче Телеком, який розвивав мобільний та проводний зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах. Юнікредит, який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. Арселор Міттал, який консолідував металургію. Карлсберг, Данон, Нестле, Крафт, які повністю трансформували виробництво харчових продуктів. І це я ще не почав розповідати про сферу послуг - від аудиторських та юридичних до готельних.

Головна проблема в донорів сьогодні - не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику

Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але з точки зору сталого розвитку стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення. При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування.

Головна проблема в донорів сьогодні - не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави. Наше законодавство по захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система - промовчу, бо ви все самі знаєте… І це все - на тлі війни і ризиків, пов'язаних з нею.

Вибачаюся за такий песимістичний пост, але чи то в мене інформаційний пухир такий, чи дійсно дискурс зараз зміщується в сторону того, що можна нічого не робити, гроші самі прийдуть, а простий робочий на будівництві буде заробляти стільки, що вся Польща, Туреччина та Румунія будуть рватися до України, а ми їм будемо дулі крутити.

У 2022 році найбільш привабливими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4,5% ВВП країни), Швеція (3,9%), Ізраіль (3,7%), Польща (3,6%) та Австралія (3,2%). Що їх об’єднує? Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі – мрія мокроекономіста, єдиний податок в розмірі 40% від доходу, про Швецію ж з Австралією можна взагалі промовчати). Вибачте за прописні істини, але - верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів та відсутність організацій з назвою з трьох літер в повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що воно звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну, якнайменше я так думаю.

Сергій Будкін, співзасновник та керуючий партнером FinPointInvestment