Солдат Тимофій Бойко: один з тисяч полеглих за Україну – єдиний син, друг, коханий, справжній патріот

Україна – земля героїв, які в усі віки боролися і віддавали своє життя за її незалежність, за свободу, за щастя, зрештою.

Нинішня війна – лише підтверджує цю тезу. Сьогодні, 29 серпня, відзначають День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни.

І Факти ICTV розкажуть сьогодні про простого солдата Тимофія Бойка – одного з тисяч тих, хто став на захист України, і хто віддав своє життя за свободу рідної землі.

…Сім місяців на фронті під Херсоном. Лише сім місяців… Аж сім місяців… Хто як рахує. Був поранений, з шпиталю знову повернувся в 28 ОМБр імені Лицарів Зимового Походу. Поліг у пекельному бою під Правдиним 16 вересня, замінивши загиблого командира. Сім місяців вважався зниклим безвісти…

Здавалося б, що про нього можна сказати особливого? Народився і все життя прожив в Одесі. Закінчив школу, відслужив строкову службу у прикордонних військах, довго обирав свій шлях… Коли пішов працювати реквізитором на Одеську кіностудію, багато хто здивувався – інтелектуал, знає і любить історію, музику, обожнює оперу, багато читає, чого ж обрав таку робочу спеціальність. А він навіть не пояснював, просто робив те, що подобалося.

І тепер режисери, актори, продюсери, переконують, ті фільми, що вже вийшли, без Тимофія не стали б подією – Червоний, Фортеця Хаджибей, Край ріки, Цензорка, Антон і червона химера, Мій карпатський дідусь…

Він був не паличкою-виручалочкою, а стрижнем процесу. З ним радилися і художники, й оператори, й артисти.

Богатир майже двохметрового зросту, красень – спокійний, розважливий, надійний, рукастий, все міг змайструвати, полагодити, налаштувати, приготувати. Хтось назвав його вікінгом, він тихо з посмішкою виправив: я – козак.

Нехай комусь здасться пафосним, але найближчі люди вірять, щось було в ньому від козаків-характерників. Міг розмовляти з птахами і тваринами. Є фото, де він упіймав синичку, що випадково залетіла у вікно, хотів випустити, а вона вчепилася в руку і так сиділа тихо на Тимофієвій долоні декілька хвилин. Навіть сільські кури на зйомках застрибували йому на руки і прихиляли голову. А карпатські ящірки, яких теж знімали в одному з фільмів і які вже готувалися до сплячки, виконували лише Тимофієві команди.

Поважав почуття вірян, але завжди повторював, що він козацької віри, бо тільки в ній немає заповіді не убий, тільки вона закріплює головний обов’язок чоловіка – нищити ворогів, щоб захистити свою родину і рідну землю.

А вже люди навколо одразу потрапляли в полон його неймовірної аури, ставали заручниками його посмішки і внутрішньої сили. Усі знали – для Тимофія слово справедливість і дружба мали особливу вагу.

Антон Кудінов, друг дитинства, говорить, що навіть не був знайомий з Тимофієм, коли той прийшов на допомогу їм, 14-річним підліткам, до яких причепилися на вулиці п’яні чоловіки і почали бити.

–  Ми ледь встигли заскочити до школи, де на той час учився Тимофій. Він почув цю історію та організував своїх друзів та сусідів, щоб знайти кривдників. І таки знайшли їх, і такими словами й таким тоном пояснив, чому не можна бити дітей, що вони просто розгубилися від натиску хлопця і навіть знітилися.

З того часу Антон і Тимофій дружили.

– Він захистив, по суті, незнайомих людей, а точніше принципи та правила, на яких виріс, – говорить Антон.

Керуючись тими ж принципами та правилами, він пішов захищати Україну, коли агресори прийшли знищувати нас і наше життя.

Олександр Кізім – набагато старший за Тимофія, познайомилися на авторинку, знайшлися спільні інтереси, почали спілкуватися.

– Він був мудрим не за віком. Саме Тимофій прийшов на допомогу, коли у мене почалася депресія через сімейні проблеми. Знаходив єдино вірні слова й аргументи, навіть свою маму підключив для психологічної підтримки, – згадує Олександр.

Він згадує, коли, нікого не попередивши, поїхав на відпочинок до Туреччини, і Тимофій не міг до нього додзвонитися, то підняв на ноги всіх рідних і знайомих, навіть у поліцію хотів заявити – зникла людина.

– Бо почувався відповідальним за мене. Коли я приїхав, довго розмовляли, він сказав, ти – мій друг, і я ніколи не залишу тебе в біді, – говорить Олександр.

Ніколи не залишу в біді… Оці слова – про головне в характері Тимофія.

Анна Федорчук, гримерка Одеської кіностудії сказала, що таких епізодів, коли Тіма підставляв плече, безліч, їх вистачить на цілу книгу. Бо він мав велике серце і безстрашну вдачу.

Анна згадала зйомки фільму Мій карпатський дідусь. Знімали у Верховині. Майже три місяці.  Зокрема у справжніх гуцульських хатах. Господарем однієї був Юрко. Місцевий чоловік – добрий, скромний, самотній, відкритий…

– Про таких кажуть “Божа людина”. Усі бачили, що живе він дуже бідно. Співчували, жаліли його, а Тимофій мовчки вирішив допомогти людині, – розказує Анна.

Оголосив збір коштів, жоден із знімальної групи Тимофію не відмовив. Коли назбиралася потрібна сума – звернувся до дівчат-костюмерів, щоб допомогли вибрати теплий та якісний одяг і добре взуття.  На гроші, що залишилися,  закупив багато борошна, різних круп, цукру, овочів, олії та різних консервів.

– Хтось обмовився, нащо таке дороге борошно брав, можна було вибрати й дешевше. Тимофій суворо обірвав: Взяв найкраще, саме таке купую для себе. Все, що він робив для когось, робив на всі 100% – як для себе, – зазначає Анна.

Тетяна Грачик, актриса театру і кіно з Тімою познайомилася в 2017 році, на знімальному майданчику фільму Антон і червона химера.

– Велетень з постановної частини, який з’являвся наче нізвідки, усував проблему і зникав. Він, як добрий чарівник, опікувався всім. Побачив, що гримери і костюмери між дублями чекають під палючим сонцем. І ось над нами з’являється імпровізований навіс, дбайливо і без зайвого шуму встановлений Тимофієм, – згадує Тетяна.

Він і лавочки для відпочинку перемістив у затишну тінь.

– Яскраво пам’ятаю одну довгу зміну: зняли багато. Після сьомого дублю однієї зі сцен була вже ніяка – втомлена, виснажена… Йдемо з партнером до вагончика і раптом чуємо: Таню, Володю, а шашлик? Це Тіма, – пригадує Таня.

Він цілу годину відганяв усіх від порцій, залишених для тих, хто затримався. Він приготував надзвичайний шашлик і тримав його теплим, бо ж люди прийдуть голодні та втомлені.

– Він вважав, що мав про нас подбати. Особисто подбати… Так само, особисто, він дбав і про Україну… І зараз дбає – я це знаю, відчуваю… – переконана Таня.

Мама Тимофія Людмила Бойко, знана одеська журналістка, теж так вважає, ба більше, переконана, її син воює разом із побратимами, підтримує їх.

Вона допомагає йому, чим може: збирає кошти на дрони. Так і написала у соціальних мережах – дрони для хлопців від мами Аякса. Саме такий позивний був у Тимофія.

Перший дрон уже доставлений в його підрозділ, туди ж вирушив і автомобіль Ніссан Наварро від мами Аякса.

Саме ця відповідальність дає сил Людмилі Володимирівні жити далі і бачити сенс у своєму житті – без сина. Єдиного сина.

Вона згадує, як для їхньої родини починалося повномасштабне вторгнення.

День 24 лютого 2022 року Тимофій потратив на організаційні справи, а о 08:00 ранку 25-го уже був у військкоматі, повністю одягнений, зі своїм бронежилетом, спальником, аптечкою та іншими необхідними речами. Пішов з дому зібраним, цілеспрямованим, вмотивованим.

– Як і тисячі інших добровольців, він потрапив на фронт у той складний період, коли там не було достатньо зброї, боєприпасів, належного зв’язку та порядку. Якось – а Тимофій телефонував щодня – він сказав: Мамо, не страшно померти, але не хочеться бути бараном, – згадує пані Людмила.

І він почав діяти. Його друзі об’єдналися у волонтерську групу, яка опікувалася підрозділом Тимофія і яку він, по факту, очолив. Невдовзі у бійців з’явилися біноклі та рації, прибори нічного бачення і тепловізори, кілька автомобілів та багато чого іншого.

– 16 вересня зателефонував, як завжди. Розпитував про Жору – папугу, якого подарував мені, щоб було веселіше, про інші буденні речі. А в голосі бриніла нелюдська втома від безсоння, від важкого тягаря війни і від необхідності нести його ще довго, – говорить мама.

Це була остання їхня розмова. Далі – повідомлення про зникнення безвісти, сім місяців пошуків й іскорка надії в серці: а може, живий…

…4 липня Тимофія поховали в рідній Одесі з військовими почестями.

І лише тепер мамі розказали, яким був її син у пеклі війни.

Хтось згадав, як після першого бою плакав молоденький лейтенант, бо йому було страшно. І солдат Бойко відвів його вбік і довго щось говорив йому. І таки заспокоїв, і таки зберіг авторитет офіцера.

А хтось розказав, як Тимофій змусив усіх, хто купив після походу в місто горілку, вилити все при ньому. Жоден не посмів суперечити.

Костянтин, сержант, що зараз проходить реабілітацію, розповів, що його  Тимофій Бойко просто врятував від смерті, виніс буквально на плечах.

Костянтин дістав уламкове поранення обох ніг, коли почався мінометний обстріл – ворожий дрон засік наших хлопців.

– Я почав кричати, що я – 300-й. На мій крик прибіг Тимофій, наклав турнікети на обидві ноги, зрізав екіпірування. Почав кликати хоч когось на підмогу, але навколо, здавалося, саме повітря ревіло від вибухів, його ніхто не почув, – згадує Констянтин.

Сержант став говорити солдату, щоб кинув його, бо одному з важким пораненим не впоратися. Тимофій коротко відповів: я тебе не кину.

– Підняв мене, закинув на плече і поніс… Під шквальним вогнем. Ми з ним не були близько знайомі, просто мені пощастило, що у такій складній ситуації, на поле бою якісь вищі сили послали саме Тимофія – міцного, і духом, і статурою богатиря.

Костянтин залишився живим, навіть ноги врятували, зараз проходить реабілітацію. Коли дізнався, що Тимофій загинув, каже, біль був невимовний.

Марина, сестра загиблого молодшого сержанта Сергія Горбаченка:

– Сергій, найменший з моїх братів, служив в одній роті з Тимофієм. Брат перестав виходити на зв’язок 2 вересня. Ми хотіли дізнатися хоч якусь інформацію. Старший брат додзвонився до Тимофія, той сказав, що все уточнить і з нами зв’яжеться.

Зателефонував через два дні. І розказав, як загинув Сергій, бо знав, для рідних це важливо.

Під час пекельного бою, щоб вивезти з-під обстрілу своїх хлопців, Сергій притяг з того боку вороже авто. В нього і влучила міна. Як потім нам розказали побратими, керівництво вважало, що ризикувати ще чиїмось життям не варто, щоб забрати останки загиблого Сергія.

Тимофій сказав тоді: Це не по-людськи. І пішов, попри небезпеку, самотужки зібрав останки, і приніс в пакеті на наш бік.

– Тепер у нас є місце, куди можна прийти до загиблого брата. На таких, як Тимофій Бойко, тримається і наша армія, і наша Україна, – переконана Марина.

Людмила Володимирівна Бойко слухала ці розповіді, та не дивувалася, бо знає свого сина, виховала його таким – захисником, опорою, поборником справедливості й безмежно відданим Україні. У них у сім’ї спілкувалися лише українською. Це – в Одесі.

Тимофій шанував матір, як споконвіку прийнято шанувати матерів в Україні. Де б не був, щодня обов’язково телефонував їй, коли знімали десь високо у горах, піднімався  мало не на вершину, щоб упіймати покриття і подзвонити мамі. Він пишався нею перед друзями, цікавився її журналістською роботою.

– Язик не повернеться назвати його маминим синочком, він був достойним сином своєї матері, схожим на неї і зовні, і внутрішньо – завжди про всіх піклувався, – говорить кохана Тимофія Настя.

Тіма якось сказав мамі, що нарешті поряд із ним жінка, яку він чекав усе життя.

Настя з Тимофієм були знайомі багато років, але жоден не наважувався першим сказати про свої почуття. Коли ж наважилися, доля подарувала їм лише декілька місяців справжнього щастя.

Солдат Тимофій Бойко прожив на білому світі 37 років, залишив по собі пам’ять, вдячність десятків людей, чудові фільми, у створенні яких брав участь, любов і відданість.

Згорьована мама, якій зараз у всьому допомагає Настя, сказала чи не найголовніше на сьогодні.

Тихо сказала, але дуже рішуче: Головне, щоб усі наші непоправні втрати не були марними. Щоб зберегли Україну.

Фото: з сімейного архіву