Таміла Ташева: «Відсутність доступу до медицини може стати смертним вироком для українців і українок — політв’язнів Кремля»

Протягом усіх років із початку окупації Криму росіяни застосовують тактику залякування, щоби придушити спроби інакомислення та спротиву на півострові. «Суди» над проукраїнськими активістами мають демонстративний характер, і навіть в ув’язненні окупанти й далі створюють бранцям Кремля умови, які правозахисники прирівнюють до тортур. Одним із методів тиску є ненадання медичної допомоги людям, які конче її потребують: мають хронічні захворювання, загострення хвороб, похилий вік.

Станом на сьогодні такого тиску зазнають щонайменше 50 зі 180 політв’язнів, яких утримують у колоніях окупованого Криму або на території Росії, 26 із них — у критичному стані.

Двоє бранців унаслідок такого нелюдського ставлення окупантів померли в ув’язненні в лютому цього року — Джеміль Гафаров і Костянтин Ширінг.

Іще низка політв’язнів, з огляду на вік і стан здоров’я, ризикують не дожити до кінця терміну. Про це відкрито кажуть їхні рідні. Єдиний спосіб урятувати цих людей — звільнити їх, але зробити це вкрай важко.

Як українська влада намагається вплинути на ситуацію? Чому Росія не погоджується на обмін цивільних? Чому ненадання медичної допомоги бранцям має в РФ системний характер? На ці та інші запитання відповіла постійна представниця президента в Автономній Республіці Крим Таміла Ташева.

— Пані Таміло, розкажіть, будь ласка, чи змінилася ситуація з доступом до медицини українських політв’язнів?

— Ситуація з доступом до медицини українських політв’язнів на окупованих територіях і в Росії не змінюється вже багато років. Ми стежимо за повідомленнями правозахисників, які, зокрема, надає «Кримська солідарність». Близько 30 політв’язнів (якщо точніше — 26) — це люди, які перебувають у критичному стані й потребують медикаментозного лікування.

Серед них — кримськотатарський активіст Сервет Газієв, засуджений до 13 років колонії суворого режиму за надуманим обвинуваченням. Вже в ув’язненні він перехворів на COVID-19, досі страждає від головного болю та хронічної гіпертонії. У нього подагра й руйнуються зуби.

Він настільки погано почувається, що перед одним із судових засідань чоловікові довелося колоти знеболювальне, однак це не допомагало. Довелося навіть викликати йому лікаря до зали суду.

Політв’язень 2021 року пережив мікроінсульт, після чого йому паралізувало праву частину обличчя. Після побиття в камері за відмову голосувати згідно з так званим російським законодавством у нього почалися проблеми з опорно-руховою системою.

Громадянського журналіста, активіста Амета Сулейманова засуджено до 12 років колонії суворого режиму. В нього тяжка хвороба серця. Доки тривало досудове розслідування, він мав змогу перебувати під домашнім арештом. Після винесення вироку його направили до колонії суворого режиму. У його випадку це рівнозначно смерті. Чоловік потребує заміни серцевого клапана, але так звана російська експертиза дійшла висновку, що в нього немає проблем зі здоров’ям.

Вже тривалий час в ув’язненні перебуває фігурант однієї з перших груп так званої справи Хізб ут-Тахрір Емір Усеїн-Куку, відомий український кримськотатарський активіст, політв’язень. Його засудили до 12 років колонії суворого режиму.

Ще під час першого затримання співробітники ФСБ відбили йому нирки, пошкодили поперековий відділ хребта. Ці травми надалі стали хронічними, постійно даються взнаки.

У червні окупаційні лікарі зробили йому операцію на кишківнику. Вже за день після оперативного втручання його відправили назад до колонії. Тобто реабілітаційного періоду в чоловіка не було. Це близько 200 кілометрів, він подолав їх зі свіжими швами.

Після таких злочинних дій росіян, які можна прирівнювати до тортур, у лютому цього року померли двоє бранців Кремля: Джеміль Гафаров і Костянтин Ширінг.

Одна з небагатьох жінок-політв’язнів — правозахисниця, громадянська журналістка, медикиня Ірина Данилович. В ув’язненні стан її здоров’я постійно погіршується. На останньому судовому засіданні вона вже майже не чула запитань судді через хворобу вух, яку в ув’язненні не лікують, попри всі прохання та вимоги. Окупаційні лікарі кажуть, що вона здорова. А в цей час Ірина втрачає слух, що може призвести до інвалідності. Також у бранки Кремля проблеми з серцем.

Першого заступника голови Меджлісу, журналіста Нарімана Джеляла росіяни засудили до 17 років позбавлення волі. Після переведення до СІЗО №2 Сімферополя в нього загострилися проблеми з хребтом. Йому не видають необхідних ліків, яких вимагають він або його дружина та громадська захисниця.

Чоловікові не дозволяють удень лягати, а це могло б йому спину розвантажити. В нього, ймовірно, варикозне розширення вен. Проблеми з зором були, коли його тільки ув’язнили, нині через погано освітлену камеру він бачить іще гірше.

— Зазвичай росіяни намагаються виглядати цивілізованішими, ніж вони є, в очах світової спільноти, але свого ставлення до українських політв’язнів майже не приховують. Чому?

— Не погоджуюся з вами щодо росіян. Мені здається, що вони не думають про те, як виглядають в очах будь-кого. Варто подивитися, що вони чинять в Україні, аби зрозуміти, що їм абсолютно, даруйте, наплювати на чиюсь думку.

Але справді погоджуся в тому, що на міжнародних заходах вони намагаються виправдати свою позицію. Вони ж однаково й далі беруть участь у різноманітних форумах, ОБСЄ, ООН тощо. І намагаються просувати своє бачення, вигородити себе.

Ми дякуємо правозахисним організаціям за те, що вони відстежують ситуацію, родичам, родинам, які про це говорять, громадянським журналістам і журналісткам, адвокатам... Тільки так ми можемо отримувати об’єктивну інформацію, фіксувати її та передавати в міжнародні інстанції для реагування.

Так, журналістку Лутфіє Зудієву нещодавно затримували саме за те, що вона висвітлювала суд над братами Ахтемовими та Наріманом Джелялом. Безперечно, це дуже складно, але завдяки їм ми все ж таки отримуємо інформацію.

Лише правдою та розголосом можна протистояти гібридній інформаційній війні, яку ведуть окупанти.

— Які важелі використовує Україна для визволення політв’язнів?

— Звільнень цивільних заручників, зокрема кримчан, уже давно не відбувалося. Останні випадки були ще 2019 року. Нині це питання опинилося в глухому куті. За час повномасштабного вторгнення вдалося звільнити лише кількох цивільних полонених. Здебільшого звільняють військовополонених.

Росія не хоче визнавати кримських заручників українськими громадянами — країна-агресор примусово паспортизувала їх. Звісно, ми розуміємо, що ці паспорти незаконні, Україна їх не визнає й ідентифікує бранців Кремля як своїх громадян. Але Росія каже, що в них немає інших громадян, окрім російських.

Звісно, це зрушенню питання з місця не допомагає, але ключова причина насправді навіть не в цьому. А в тому, що росіяни не хочуть звільняти тих, кого переслідують за політичними мотивами, бо розуміють, що вони публічно говоритимуть про злочини РФ, як це робили Олександр Кольченко, Едем Бекіров, Олег Сенцов.

Процес звільнення дуже складний, але Україна має геть усі списки політв’язнів. Офіс президента, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Офіс представництва президента в АР Крим і Офіс Кримської платформи постійно оновлюють ці дані.

Ми перебуваємо в контакті з різними структурами, аби оновлювати цю інформацію. Її передають, зокрема, й третім сторонам. Наприклад, Туреччина була однією зі сторін, які ведуть комунікацію з росіянами. Тобто робимо все можливе, щоби звільнити українців. На жаль, процес непростий, і треба розуміти, що лише бажання та зусиль України недостатньо.

— Тобто це комплексний процес звільнення й полегшення умов утримання політв’язнів, у якому беруть участь і рідні, й журналісти, й міжнародна спільнота...

— Так. Звісно, ключове — це рідні політв’язнів, які надають інформацію, громадянські журналісти, громадські організації, що мають певний доступ і можливості для моніторингу.

На жаль, нині все ускладнилося через те, що з боку материкової частини доступу до Криму в України немає. З території Росії українські правозахисники зараз не в’їжджають, тому об’єктивну інформацію отримати вкрай складно. Але нам однаково це вдається.

— А чи можна залучити міжнародні інституції саме для моніторингу, перевірки умов, у яких отримують наших політв’язнів? Звісно, український Червоний Хрест росіяни не допустять, але є міжнародні організації.

— Україна завжди наполягала на тому, що представники цієї організації мали б бути на всіх територіях, яких ми зараз не контролюємо. Це стосується й Криму. На превеликий жаль, Червоний Хрест нічого для цього не робив упродовж дев’яти років з моменту окупації півострова.

Росія не допускає жодних міжнародних спостережних місій, починаючи з 2014 року. При тому, що це було однією з ключових вимог до російської сторони для повернення їхньої делегації до парламентської асамблеї Ради Європи. 2019 року зусиллями деяких російських так званих правозахисних організацій росіян повернули до ПАРЄ. Вони мали виконати озвучену Дунею Міятович (комісарка Ради Європи з прав людини. – Ред.) вимогу щодо доступу до Криму. Проте жодна така місія півострів не відвідала. Адже всі чудово розуміють, що б люди там побачили — Рада Європи, спецпредставники тощо.

Хоч як би росіяни намагалися показувати їм так звані потьомкінські села, гарну картинку, однаково ті, хто розбирається, зрозуміли б, наскільки складна ситуація в Криму з політв’язнями та загалом — із правами людини.

Якщо раніше з політв’язнями могли бачитися хоча б наші консули, то з 2022 року такої можливості немає. Саме тому настільки важливою є робота родичів і адвокатів, які попри все намагаються відвідувати своїх підзахисних.

— На вашу думку, медійна, інформаційна підтримка справді допомагає нашим політв’язням?

— Однозначно. Привернення уваги до кожної справи дуже допомагає. Особливо — з боку міжнародних партнерів. Будь-який розголос ситуації з бранцями на різних майданчиках важливий. Це дає змогу, хоч і не одномоментно, але все ж таки надати меддопомогу тим, хто її потребує. А ще тих, про кого говорять, не катують в ув’язненні.

Ми як держава, зі свого боку, намагаємося постійно це озвучувати, коли дізнаємося про ту чи ту справу, де політв’язень у критичному стані. Передаємо інформацію міжнародним партнерам і просимо їхньої реакції.

Розголос може допомогти знайти людину, як свого часу сталося з незаконно затриманим у Криму художником Богданом Зізою. Коли його затримали, про його місце перебування ніхто в Україні не знав, і лише після розголосу чоловік з’явився в «покаянному» відео ФСБ. Це дало змогу встановити, де його утримують, а потім посилити увагу до його справи. Після катувань під час арешту таких жорстких дій щодо нього вже не застосовують.

— Я знаю, що ви підтримуєте зв’язок із політв’язнями, які вже вийшли на волю. Раніше правозахисна спільнота критикувала Мінсоцполітики та МОЗ за те, що вони не розробили порядку на виконання закону про держпідтримку бранців Кремля. Станом на зараз чи все зроблено в цьому сенсі, на вашу думку?

— Мені важко говорити, бо ми є одним із розробників системи. На мою власну думку, комісія працює, там можуть бути певні проблеми, зокрема пов’язані з обмеженнями, які настали після повномасштабного вторгнення, й неможливістю навіть документи передати.

Наскільки відомо, зміни до цього закону ухвалено. Тепер мають бути розроблені підзаконні акти. Після цього можна буде дивитися, як документ працюватиме на практиці.

Я так розумію, там є питання з доступом до фізичних документів політв’язнів, іще низка проблем. Але все ж таки вважаю, що комісія і, відповідно, держава роблять усе, що від них залежить, для допомоги політв’язням, намагаються навіть в умовах великої війни надавати сто тисяч гривень щороку незаконно ув’язненим росіянами. Це непросто з нинішнім держбюджетом, адже більша його частина, як ви розумієте, йде на оборонні спроможності країни. Але ми однаково й далі підтримуємо цю програму. Це означає, що Україна турбується про людей, ці програми не скорочують, продовжують. Це важливо.

— Скажіть, будь ласка, чи тільки на фінансову допомогу можуть розраховувати політв’язні та їхні родини?

— Не тільки. Також на медичну, юридичну, психологічну.

— Один із кейсів, який мене вразив, — це справа росіян проти кримчанки Галини Довгополої, яку вони звинуватили в «державній зраді». Їй 68 років, і про неї дуже мало інформації. Чи є якісь нові дані про неї, про стан її здоров’я?

— Звісно, ми стежили за цією справою від самого початку. Галину Довгополу затримали в листопаді 2019 року. Через статтю «Державна зрада» справа була під грифом «таємно» з боку Російської Федерації. Жінку називали «секретною шпигункою».

Нині її ув’язнено. Галина дуже гідно витримала все, що було з нею під час суду й транспортування з Криму, не зрадила Україну. Жінка пише такі сильні листи з ув’язнення, навіть після повномасштабного вторгнення використовує дуже патріотичну лексику: «Україна-мати» тощо.

Це напрочуд відважна жінка. Зараз пані Галина дуже схудла. Вже в ув’язненні вона захворіла на гастрит, під час депортації до російської в’язниці обморозила пальці ніг.

Ситуація з нею дуже складна. Звісно, ми намагаємося стежити за цією справою, залучаючи українських правозахисників. Зокрема комунікуємо з Кримською правозахисною групою, беремо в них інформацію, щоб розуміти, в якому стані жінка.

Через секретність справи пані Галини жодних матеріалів ми, на жаль, не бачили. Знаю, що вона народилася в Бахчисараї. Залишилася сама в Криму на момент ув’язнення, своїх доньку та онуку вмовила переїхати з півострова.

Коли її ув’язнили, ми передусім намагалися комунікувати з рідними. Вони шукали адвоката, але, повторюся, це одна з найутаємниченіших справ серед політв’язнів.

Звісно, ми наполягаємо на її звільненні. Та наразі її так само, як і інших бранців Кремля, не звільняють.

— Як українці можуть допомогти політв’язням?

— Дуже важливою є підтримка листами. Ми спільно зі ZMINA й українським ПЕН-клубом проводили акцію «Листи до вільного Криму», під час якої кожен міг написати листа ув’язненим у Росії. Листи надсилали з материкової частини України, з Польщі, Швеції, навіть Таїланду. Писали друзі, рідні, небайдужі незнайомці, діти, відомі діячі. Зібрали понад 350 листів.

Однозначно це потрібно робити, їм дуже важливо, що про них пам’ятають, коли вони отримують звістку з вільної території з добрими словами на їх підтримку.

І, звісно, це розголос, про що ми вже казали. Це не втримає окупантів від нових затримань, але точно може допомогти людині, яка вже перебуває в ув’язненні, аби щодо неї не застосовували тортур.