До багнета прирівняли перо: на Донбасі створили унікальну бібліотеку, якою керують діти

56-річний полтавський письменник Віталій Запека вже вдруге на війні. До фронту він навіть не підозрював про свій письменницький талант. Працював інженером, мав винаходи. Потім перекваліфікувався на фотохудожника. І 2014 року, йдучи боронити Україну в складі добровольчого батальйону спецпризначення "Полтава", поклав у наплічник фотоапарат Canon.

За три роки бойової служби у Віталія зібрався чималий архів портретних, пейзажних і документальних знімків. Але, як виявилось, більшу цінність мали нотатки про війну, які він робив у перервах між бойовими завданнями. Пригадує, писав за найменшої можливості: хотілося вихлюпнути емоції, які переповнювали його, і в такий спосіб бодай на якийсь час полегшити свій душевний стан, звільнитися від напруження.

Згодом ці записи лягли в основу його бувальщин на воєнну тематику (так званої окопної прози) й романів: антивоєнного "Цуцик", в якому оповідь ведеться від імені маленького песика, наділеного людськими емоціями, та воєнно-сатиричного "Герої, херої та не дуже". За останній твір автор був відзначений Міжнародною українсько-білоруською премією "Воїн світла", заснованою 2015 року в пам’ять про активіста Євромайдану з Білорусі, члена самооборони Михайла Жизневсь­кого. "Цуцик" номінувався на Шевченківську премію.

У Кураховому нема шкіл, але є діти

Сержант Запека з лютого 2022 року знову на війні. Знову пішов добровольцем, записавшись у 116-ту Полтавську бригаду тероборони. Нині його підрозділ дислокується на Донеччині, де тривають важкі безперервні бої, неподалік Курахового. Він — стрілець. Але замість відпочинку після повернення з вогневої позиції Віталій більшість вільного часу проводить у компанії курахівських дітей, яким зазвичай нічим зайнятися.

Щоб дітвора менше била байдики, Віталій взявся вчити її кидати учбові гранати. І якось по ходу розговорився з дівчинкою років дванадцяти.

"Раніше мріяла, щоб зі школою щось сталося — так набридло щодня ходити до неї. Дурна була… Зараз мрію ходити до школи, а не вчитися онлайн", — зізналась вона військовому.

"Може, з першого вересня почнете вчитися? Роблять же бомбосховища в школах, то, може, і у вас таке облаштують?" — він намагався дати їй надію.

"Немає школи…" — зітхнуло дівча.

"У Кураховому війна поряд. Арта дістає щодня, — написав 15 серпня на своїй сторінці у Facebook Віталій Запека під виставленим фото своїх маленьких друзів. —У Кураховому нема шкіл і бібліотек. Знищені. Але в Кураховому є діти. Діти, які не пам'ятають свого життя без війни. Вона тут з 2014-го. Найменшій на фото Єві — долоня та ще пальчик років. Їй важко уявити, як воно, коли мир.

Найстаршій на фото Єлизаветі сьогодні 14. Вона доросліша за свої роки. Власниця приватної крамниці залишає на неї та на іншу малечу свій заклад і почувається спокійною. Дітки торгують, керують крамницею. Така розвага. В цьому мікрорайоні міста — то центр життя дітлахів.

Та від сьогодні курахівські діти змінюють своє життя. З 15:00, коли прийде посилка на "Нову пошту", вони стануть директорами бібліотеки. ПЕРШОЇ В СВІТІ БІБЛІОТЕКИ, якою керуватимуть винятково діти! Жодного дорослого! Самі!"

Першим книги для майбутньої бібліотеки передав саме Віталій Запека. Дружина письменника Лариса на його прохання вислала з Полтави посилку, в якій було зібрано все його, що вийшло друком: "Цуцик", "Герої, херої та не дуже", "Полінка", "Полінка в королівстві дурниць", "Бабах на всю голову", "Абсурд".

Першими читачами новеньких книжок була, звісно, "команда Запеки". Дехто з неї, як виявилось, з моменту повномасштабної війни взагалі не тримав у руках художньої літератури. Прочитані книги одразу ж було виставлено на полиці невеликої крамниці під назвою "У Тані". Тієї самої, яку час від часу господарка залишає на юних друзів письменника-військового. Продавці пропонували покупцям взяти якийсь твір під запис і після прочитання повернути. Так само, як у бібліотеці.

Книга — за записом у чергу

— Ми живемо в мікрорайоні "Південний", на околиці Курахового, і добиратися в центр, де в Будинку культури працює єдина бібліотека, нам далеко, — розповідає 14-річна Єлизавета Гноєва. — Всі можливі розваги — басейн, танцювальна студія — знаходяться від нас за 40 кілометрів, у Покровському. Хто туди поїде? Тому найкраще — своя бібліотека. Серед наших читачів є не тільки діти, а й дорослі. Вчителька з музичної школи, наприклад, вибрала для себе "Полінку в королівстві дурниць"…

Оскільки книжок було мало й людям, аби почитати щось новеньке, доводилося записуватися в чергу, то письменник Запека закликав українців через Facebook підтримати унікальну справу: "Якщо є можливість, надішліть книжок. Якщо не маєте змоги проплатити за поштові послуги, напишіть мені. Проплачу, бо звідки у дітей фінанси? У них лише воля, розум та ентузіазм".

Пост практично одразу набрав понад півтисячі вподобайок. А вже за кілька днів у відділення № 1 на ім’я Єлизавети Гноєвої прийшли перші 25 книг. З Києва, Львова, Полтави… Разом з друзями вона перенесла їх у крамничку.

На другий день посилок було стільки, що діти навіть із дядьком Віталієм не могли дотягнути їх із пошти. Письменнику, котрий служить стрільцем, довелося звертатися до військової адміністрації Курахового, щоб допомогли з транспортом. Спочатку там пообіцяли й нові полички, щоб розставити книги, але вони йшли потоком, і стало зрозуміло, що така кількість у тісній крамниці не поміститься, тому треба шукати окреме приміщення.

За кілька днів Віталій прозвітував: "Отримав два (!!!) піддони посилок з книжками з усіх кутків України. Навіть була пропозиція від українців з Румунії…

Дуже приємно, що почали долучатися видавництва. Дякую Видавництво Час Майстрів.

Відправила посилку авторка дитячих книг Катерина Полякова…

Схоже, треба просити: "Горщику, не вари!". Бо треба розсортувати книжки, зробити список чи хоча б фото. Щоб люди знали, що ми вже маємо".

Досить швидко знайшли окреме місце для бібліотеки. Пан Андрій, дізнавшись, для чого потрібне приміщення, безплатно віддав організаторам цієї справи свій торговий павільйон. Однак черговий обстріл міста ворогом призвів до руйнувань і завадив відкриттю закладу.

Взяли долю в міцні дитячі руки

Від Курахового до Вугледара, де тривають активні бойові дії, — 25 кілометрів на південь. За 13 кілометрів на схід від Курахового — зруйнована снарядами Мар’їнка. Армія ерефії, намагаючись просунутись на Вугледарському напрямку, майже щодня обстрілює громаду. Рік тому прямим влучанням ворожої ракети була повністю зруйнована школа, в якій навчалась Ліза та її друзі. І коли вони знову сядуть за парту, одному Богу відомо.

Та, попри небезпеку, містечко живе. За останніми даними, у Курахівській громаді мешкає 18 тисяч осіб.

— Люди мають різні причини, щоб не евакуюватися, а залишатися у своїх домівках, — розповідає Віталій. — Багато хто, наприклад, працює на місцевій ТЕЦ — важливому для України об’єкті, отримує постійний заробіток. Та й не всі батьки згодні відправляти дітей кудись від себе. Чув, їх не менш як тисяча лишилось. Така реальність. І можна скиглити, можна жалітися на життя та лиху долю, а можна взяти ту долю у свої руки й змінити її. У моїх маленьких друзів — міцні руки. Вони власноруч поліпшують своє життя і життя цілого міста!

Створення бібліотеки, наперекір обставинам, це дуже важливо і для дітей у Кураховому, і для всіх дорослих українців. Тому справа отримала такий шалений відгук. Таких дітей не має жодна країна у світі. Пишаюся, що в нас стільки небайдужих людей, що дихаю з ними одним повітрям. Усім вклоняюся і щиро дякую! Таку Україну не перемогти! Доки буде Україна, доти й буде бібліотека! "Навіщо нам перемога, якщо не буде культури?" — запитував колись Черчилль. Його слова актуальні нині, як ніколи, — додає письменник.

Зараз більшість зібраних по всій Україні книг зберігається у Курахівській військовій адміністрації. Її співробітники допомагають розвантажувати коробки з книгами і заносити в підвал. Тим часом посилки продовжують надходити…

Водночас надходять пропозиції щодо організації дитячої праці. "Потрібен комп'ютер для ведення каталогу та обліку книжок. Могли б скинутися та придбати. Чи, може, краще ноут, бо з енергопостачанням можуть бути проблеми". — "Потрібен планшет, щоб встановити на ньому програму для обліку книжок. Так зручніше буде", — підказують люди. Дехто цікавиться, чи є в дітей одяг та взуття.

— Основний кістяк нашої команди складається з трьох хлопців і трьох дівчат, — відповідає Віталій. — Так от, пацани хочуть форму. Бо вони зі справжніми солдатами на блокпосту стоять!

"Ви круті!!! Дуже корисну справу розпочали! Може, й не слід говорити: "Горщику, не вари!"? Може, хай "варить" і "годує" не тільки Курахове? Добрий приклад швидко розповсюджується", — висловлюються причетні до створення унікальної бібліотеки.

І, звісно, люди дякують Віталію Запеці за те, що він не просто воює проти ворога з автоматом у руках, а ще й бореться за те, щоб в Україні не зникли бібліотеки…

Фото зі сторінки Віталія Запеки у Facebook