Міст, хрест та інші ролі Папи Франциска

Я спочатку сприйняла це як фейк. Як потім виявилося, не тільки я. Папа Франциск, звичайно, регулярно демонструє дивні речі, заграє з Москвою тощо. Але те, що було опубліковано на сайті Римсько-католицької архієпархії в Москві, виходило за рамки звичайної папської «чудасії» або навіть помірної русофілії, властивої понтифіку. На другому році того пекла, який «матінка Росія» розверзла своїми руками в нашій країні, ми мали право очікувати від глави Католицької церкви якщо не переоцінки цінностей, то хоча б прояву такту.

Та чи правда він це сказав? Швидкий пошук по італійських джерелах не дав нічого — я знаходила ті самі тексти, від яких віяло духом ватиканського прес-релізу. Але зрештою мої пошуки увінчалися успіхом: таки так, і про Петра Першого з Катериною Другою, і про «матінку Росію» з імперією, і про велику культуру з її «гранде уманіта».

Про природу мосту

Зважаючи на все, слова Папи Франциска, сказані наприкінці його виступу — ретельно підготовленого, як і всі виступи Папи, — були його й тільки його особистим внеском. Приватна думка, так би мовити. Від усієї душі. А може, з розрахунку. Як досвідчений оратор, Папа постарався сподобатися публіці, показати, що він дихає з нею одним повітрям (нехай і насиченим запахом сірки). Продемонструвати свою знамениту vicinanza — близькість (одне з найпопулярніших слів у ватиканському словнику періоду Папи Франциска). Понтифік проголосив себе будівельником мостів, які з'єднують те, що розділене якимись перешкодами, й от ми одержали можливість подивитися на інженерний метод Папи Римського.

У цьому методі немає нічого несподіваного. Мости, які перекинуто через природні перешкоди, дають нам можливість не помічати самих цих перешкод і жити так, буцімто їх немає насправді. Перешкода, яка відокремила Росію від пристойного суспільства, — агресивна війна проти України. Але замість того, щоб пояснити молодим людям природу цієї перешкоди й допомогти їм розібратися в тому, як із цим жити, Папа Франциск пішов іншим шляхом — «перекинув міст» над цією проблемою. Зробив усе, щоб ця проблема залишилася за дужками, за стінами, далеко внизу. І не ранила молодих росіян. Навіть коли Папу запитали про війну в Україні, він заховався за розлогими розмірковуваннями про дипломатію, а не про моральну відповідальність.

Міст — найліпший образ і, підібрати важко, стратегічний об'єкт. Як фізичним мостом — танки, телемостом просувається в душі юних упевненість у тому, що все, що робить їхня імперія, сам їхній «спосіб бути росіянами» морально прийнятні та схвалені самим намісником Бога на Землі.

Монах і монарх

Новий папський камінг-аут на тему «матінки Росії» збентежив Римську курію, напевно, не менше, ніж нас із вами. Те, що мені довелося так довго шукати «матінку Росію» в навколоватиканській пресі, це підтверджує. Звичайно, у Ватикані дивилися і слухали телеміст — не щодня Папа Римський говорить із Росією. І слова про «велич» не могли пройти повз увагу. Але нового папського «експромту» там воліли не розголошувати. А коли хвиля, яку здійняла Україна, докотилася, нарешті, до Італії, проватиканська преса замайоріла заголовками про те, що Україна, мовляв, знову незадоволена Папою Франциском. Начебто проблема саме в Україні та її невиправданій нервозності або навіть упередженості до Папи Франциска.

У самій Україні серед католиків теж виявилося чимало тих, хто кинувся на захист понтифіка: «не так зрозуміли», «вирвали з контексту», «в нього є план» і взагалі «це інше». Але переважало все-таки роздратування. Точніше, образа. І навіть гнів. Аж до відмови ходити в церкву, яка «молиться за Папу».

Тому Папа Франциск — суворе випробування передусім для самої Католицької церкви. Його артистизм доповнюється байдужістю до правил і (заслуженою) недовірою до Римської курії з її бюрократією, корупцією й інтригами. Понтифік майже не приховує, що в багатьох питаннях він покладається більшою мірою на неофіційні канали й неординарні методи. Навіть не знаю, що тут відіграє основну роль: те, що Папа єзуїт, чи те, що він виходець із тих країв, де офіційні механізми працюють погано й ненадійно, а неофіційні завжди ефективніші.

Усвідомлює це Папа Франциск чи ні, але він поводиться як абсолютний монарх у церкві. Це, звичайно, не новина — Католицька церква взагалі так улаштована (що в ній завжди подобалося патріархові московському Кірілу). Але якщо попередні папи були змушені співіснувати з «двором» і зважати на його думки, інтереси та правила, то Папа Франциск відмовляється дотримуватися цих «умовностей». Він порушує правила і розширює простір своєї свободи.

Треба віддати понтифіку належне: він розуміє, що це слабкість, коли величезний, складний соціальний організм залежить від рішень, дій і навіть просто слів однієї людини. Він навіть хоче здійснити реформу, мета якої — передати більше повноважень колегіальним і, що важливо для Папи особисто, регіональним органам.

Та сам Папа Франциск при цьому залишається втіленням тієї самої сили, яку він сам же хоче подолати.

Папа дає підказку 

В історії з «матінкою Росією» ми стали свідками того, як уявлення й уподобання однієї людини ставлять під удар усю церковну структуру. Українська греко-католицька церква похитнулася під шквалом критики — як ізсередини, так і ззовні. Чи згадувати ім’я Папи Франциска під час богослужіння? Ось яке запитання ставили собі й одне одному греко-католики протягом останніх двох днів.

Оливи до вогню підлили й московські церковні пропагандисти, — вони теж оцінили і як могли підкреслили «подібність ситуації». Що це, мовляв, Папі Римському можна прославляти Російську імперію та «спосіб бути росіянами», а патріарху Кирилу — зась? Чекаємо, коли слідом за УПЦ МП в Україні заборонять УГКЦ. Або хоча б зажадають «розірвати відносини із закордонним центром». А інакше — подвійні стандарти!

Відповісти на ці пропагандистські нісенітниці дуже легко: коли залізні дивізії Ватикану перетнуть український кордон і рушать на Київ, тоді й поговоримо. А поки жоден ксьондз не освятив жодного спрямованого на Україну ствола, аналогії, м’яко кажучи, кульгають.

Та осад залишається. Це чудово розуміє Верховний архієпископ УГКЦ Святослав Шевчук, який, зі свого боку, намагається пом’якшити удар, завданий Папою в серце його вірян і заодно по репутації його церкви в Україні. Головне слово звернення глави УГКЦ — «нерозуміння». Блаженніший сподівається невдовзі зустрітися з Папою Франциском, і тоді «все роз’ясниться». Перенести вирішення питання в майбутнє — доцільний хід. Хейт скоро вщухне (точніше, його буде спрямовано на щось інше). Нічого, звісно, не «роз’ясниться» (якщо досі не «роз’яснилося», то чого б це тепер?), але, принаймні, почасти «розсмокчеться».

Основне завдання глави УГКЦ і Ватикану — стримати вірян, які перебувають у стані воєнного неврозу. Загострене патріотичне почуття та громадянська ревність роблять актуальними й на свій манер привабливими ідеї про відділення УГКЦ від Католицької церкви та возз’єднання з українським православ’ям. Заклики до «денонсації Берестейської унії» вже лунають, і деякі представники влади безпосередньо заявляють, що «нашою метою є об’єднання всіх київських церков», зокрема й УГКЦ.

Не те щоб це була цілком свіжа думка, — про це говорили й раніше. Проте було геть незрозуміло, навіщо. З якого б це дива УГКЦ йти від Папи Римського?

Папа Франциск сам підказує відповідь.

Гість із Півдня

Улюблене кліше «пробачте Папі — він гість із Півдня й геть не обізнаний із нашими справами» не просто не працює. Воно заважає зрозуміти проблему. Заважає побачити, що проблема не в конкретному Папі — проблема в церкві, яка перебуває в стані колосальної кризи.

Із погляду природи церкви, байдуже, звідки прийшов Папа — з Півдня, Півночі чи з Марса. Хоч би звідки він узявся, він не може бути «голосом Півдня», «голосом бідних», голосом будь-якої політичної, соціальної, економічної чи етнічної групи. Він не може бути репрезентантом певних поглядів, ресентиментів, ідеологій, культур і, відповідно, хибних уявлень. Адже він, згідно зі своїм титулом, — отець усіх християн і раб рабів Божих. А якщо він не може впоратися з власною культурною вкоріненістю й припинити робити з неї місце страсті (мало хто з нас може, людина слабка), йому просто не слід висловлюватися на цю тему публічно. «Приватною думкою» в цьому разі не виправдатися. Папа Римський — один із небагатьох людей на землі, в яких не може бути приватної думки.

Проблема сучасної церкви, оприявнена «Папою з Півдня», — в тому, що церква більше не має амбіцій божественного інституту на землі. Вплив на реальні земні справи виявляється актуальнішим, ніж роль універсального духовного орієнтира в світі, де й без церкви повно політики, інформації, дипломатії, ділових, національних і регіональних інтересів. Церква власноруч віднімає в світу ідеї, які могли б його об’єднати. Віднімає навіть саму ідею універсальності. «Папа з Півдня» — це не виправдання. Це гірка метафора розпаду християнського світу.