Новий піар на крові: маріупольці обурені стрічкою "Юрик" - історією порятунку з обложеного міста

Фільм "Юрик" про історію хлопчика, котрий без дорослих вибирається з обложеного російськими окупантами Маріуполя, презентований до Дня Незалежності України, неабияк обурив жителів міста. В соцмережах — сотні коментарів, в яких пересічні громадяни наполягають: автори стрічки спотворили реальність і подали занадто "лайтову версію" страшних подій.

Представники зйомочної команди вже вибачилися, однак градус розжарення суспільства це не збило. Тому "Телеграф" поспілкувався з реальними свідками тих подій і дізнався, що не так зі стрічкою, котра мала б нагадати Україні та світу про маріупольську трагедію.

Мелодраматичні сцени для гіперчутливих

Драму "Юрик. Дорога не торкаючись землі" виробник — компанія OsnovaFilm — позиціонує як засновану на реальних історіях. В основі сюжету доля 11-річного хлопчика, який живе з сім’єю в Маріуполі і саме там зустрічає повномасштабне вторгнення. В перші дні гине частина його рідних, вціліли лише мама і прикута до ліжка бабуся, саме з ними Юрик ховається від обстрілів у підвалі. За нагоди, а у фільмі показана організована ОБСЄ евакуація, хлопчик, погодившись на вмовляння дорослих, бо окупанти заявили про вивезення дітей до росії, їде з обложеного міста. Він долає важкий шлях територією України і дістається до кордону, де на нього чекає тітка з Естонії.

В рецензії на стрічку відомий український письменник та сценарист Андрій Кокотюха робить припущення, що прототипом головного героя міг би бути хлопчик із Запоріжжя, який самотужки дістався Словаччини. Його батьки не могли виїхати з України, тож відправили дитину у безпеку з мінімумом речей і написаним на руці номером телефону. Також він наголошує: саме про цю подію був мінімум інформації, тож авторам потрібно було вдаватися до вигадування деталей.

— Історія про хлопчика — це кілька рядків. Її небагато навіть для новинного сюжету, не кажучи вже про повноформатну документальну, а тим більше — художню стрічку. Світ і Всесвіт довкола цього хлопчика треба вигадувати й виписувати. Результат: реальна історія непомітно перетворюється на вигадану. Тільки зважаючи на ці відмінності, можна дивитися та сприймати телевізійний художній фільм "Юрик", — вважає Кокотюха.

А одна з виконавиць головних ролей Рима Зюбіна (вона втілює на екрані прикуту до ліжка бабусю Юрика) в анонсі стрічки зазначає: таких історій, як показана в фільмі, дуже і дуже багато. Про це каже, розповідаючи про фільм "Вікнам ТВ", й авторка ідеї Валентина Руденко.

— Це художнє відображення та осмислення реальної історії українського хлопчика, вимушеного самостійно проїхати через усю країну, охоплену війною, — пояснює в коментарі нашому виданню одна з продюсерок фільму Тетяна Куц. — Сьогодні в Україні створюється багато сильних документальних стрічок, які розповідають хроніку цієї страшної війни. Але говорити про війну важливо в різних жанрах. "Юрик" — не документальна стрічка, а художній фільм, сюжет якого побудовано на реальних історіях. Так само, як і "Мама". Створювати художні продукти про війну зараз — великий виклик. Адже війна продовжується і її наслідки продовжують ранити нас кожного дня. Ми мали розповісти історію не з далекої ретроспективи, а з розумінням, що війна болить нам зараз. Тож, ми шукали способи зберегти в "Юрику" максимально наближений до реального контекст, але в спосіб, який дозволить українцям дивитися цей продукт без надмірної ретравматизації та загостреного болю. Серед близьких творчої команди є люди з Маріуполя, яким вдалося евакуюватися і які втратили там рідних. Їх історії, дуже різні за силою подій, звучать в сюжеті фільму.

Але з цим, на думку Кокотюхи не дуже склалось. Вже у згаданій рецензії він наголошує: знята у форматі подорожньої історії стрічка мала б стати не тільки розповіддю про конкретного Юрика, а більше "історією про різних людей та різні перешкоди, котрі трапляються з дитиною на її шляху". Натомість перешкод за півтори години герой має лише дві: "прорив евакуаційного автобуса крізь російські обстріли та затримка на кордоні, коли хлопчик ризикує не виїхати через бюрократичні затримки". Решту часу займають "мелодраматичні сцени, розраховані на гіпервразливих людей, переважно жінок". Та цей емоційний перекіс, на думку літератора, не працює в мінус, і загалом такого роду драми більш корисні, аніж ексцентричні комедії. Крім того, він пророкує, що з "Юрика" може початися відродження "мувіків", як формату "досить зручного для оперативного втілення контенту".

Натомість навіть у кіноспільноті стрічка викликала неоднозначну реакцію. Наприклад, акторка, продюсерка і громадська діячка Ірма Вітовська-Ванца назвала цинізмом зйомки художніх фільмів про події сьогодення, де йдеться про масові вбивства.

"Є багато історій, що просяться на екран. Є багато можливостей знімати про сьогодні, не торкаючись такої складної теми. Все ще буде… потім… і знято буде надталановито, бо визріє (а може вже зріє) той, хто зможе це прокричати… Але це буде тоді, коли цей "крик" буде не тому, що треба, а тому, що він нестримний і чесний… Прошу колег не брати гріх на душу… Маріуполь, Буча, Ізюм… ще багато пекла відкриємо, не ризикуйте власним ім’ям. Для таких тем є документальне кіно. Для відтворення, реставрації таких подій в художньому фільмі , прийде свій час і свій геній, що може це донести. На розрив", — зазначила у Facebook Вітовська-Ванца.

Найбільша брехня — евакуація

Та справжній вал критики фільм отримав від пересічних глядачів і перш за все — від мешканців Маріуполя, котрі змогли в різний час та спосіб вирватися з міста, яке методично нищили росіяни. Соцмережі рясніють постами зі словами обурення та звинувачень у брехні на адресу творців "Юрика". При цьому на сторінках виробника стрічки й осіб дотичних процесу, на даний момент закрита можливість коментування, або критичні дописи лишаються без відповіді, або взагалі видаляються. Принаймні на цьому наголошували всі співрозмовники.

Перше, на що звертають увагу маріупольці, пояснюючи неправильне подання подій: місто майже одразу залишилось без всіх комунальних благ, а повітряна тривога спрацювала хіба кілька разів, поки в місті було електропостачання. Потім обстріли починались зненацька і тривали годинами. Порятунок від них люди шукали, де могли, і сховища були далекі від ідеалу і не мали тих комфортних умов, які представлені у стрічці.

— Я мешкав в приватному будинку і прийняв у себе людей, загалом нас було восьмеро, — згадує у розмові з "Телеграфом" маріуполець Данило Герич. — Люди з розбомблених будинків збігались у цілі, в підвалах було настільки багато людей, що іноді ніде було спати, люди стояли. А у фільмі показали підвал багатоповерхівки, в якому жили три людини — це абсурд. Всі герої з чистими обличчями та одягом, а в реальності жителі Маріуполя могли не митися майже кілька місяців через відсутність води та постійні обстріли.

— Невідповідність пережитому маріупольці бачать буквально з перших кадрів фільму, — наголошує фотограф Євген Сосновський, історію якого "Телеграф" розповідав у травні 2022-го. — Жінка заходить у підвал, де у кожного є власне місце, він яскраво освітлений — стоїть канделябр з трьома свічками, поруч у кімнаті горить ще кілька, на стіні багатий настінний годинник. Але в реальності кожну свічечку берегли, і не дай Боже було палити її так, як показали у кіно. І холодно було дуже, натягували на себе, що могли, і дуже швидко стали чорними, бо не було можливості себе приводити до ладу. А тут ми бачимо сцену, де головна героїня і її подруга такі чепурненькі і майже в "Шанель" одягнуті.

Ще один момент, який маріупольці називають просто фантастикою, це те, що у фільмі люди з підвалу телефоном змогли поговорити з родичами з Естонії. Зв'язок у місті дуже швидко "ліг", тож такі дзвінки були неможливими, наголошують співрозмовники.

— Розмови із закордоном з підвалу — це явна брехня, бо мені доводилось залазити на водонапірну вежу, щоб якось подати вісточку доньці у Києві, — продовжує наводити факти Євген. — І то я не зміг додзвонитися, а передав їй, що ми живі, через знайомого у Львові, з яким дивом зв'язався. Навіть коли були поранені мої рідні, і я шукав лікаря через військових, почув: "Вибач, ми тобі нічим не можемо допомогти, нема зв'язку". І це було в середині березня — після того, як росіяни скинули бомбу на Драмтеатр, і коли за сюжетом хлопчик виїжджає з міста. І тут найбільша брехня — евакуація, на яку запрошує через гучномовець ОБСЄ, та вони ж втекли з міста ще напередодні вторгнення. Люди вибиралися, як могли, і багато, хто загинув в дорозі.

— У фільмі показано, як легко автобус виїхав з окупації, в реалі — фільтраційні табори, через кожні 500 метрів блокпости і ретельні перевірки, — зазначає Данило Герич. — Мене, наприклад, арештовували, бо я був активістом у місті і хоча почистив телефон, орки все-таки знайшли декілька непотрібних фотографій. Протримали зранку до вечора у Виноградному. Зі мною у кімнаті було двоє хлопців лише у спідній білизні, вони стояли на колінах з перев'язаними скотчем очима, руками і ногами, в сусідньому приміщенні когось дуже сильно лупцювали.

Я отримав, скажімо так, по-легкому, але теж дісталось — було жорстко і боляче. В принципі я розумів, що мене можуть затримати, тож мав певні "козирі", які врешті мене і врятували. Загалом вибратися з Маріуполя було вкрай важко, люди намагалися навіть пішки виходити — і діти, і старі люди, тож ту "організовану евакуацію", як ми бачимо на екрані, її не було. Автори навіть неправильно називають місто під Маріуполем, де зупиняється автобус для заправки, це зневага до місцевих жителів цього міста, — каже місцевий житель.

В "Масяні" правди більше, аніж у цьому фільмі

Попри те, що скандал навколо фільму з кожним днем посилювався, компанія OsnovaFilm довго тримала паузу. І єдиним зворотнім зв'язком був неочікуваний коментар однієї з продюсерок Тетяни Куц у стрічці жительки Маріуполя Ганни Крищинської: "Маріупольці пішли на референдум і проголосували за рф. Тепер рф вбиває не тільки маріупольців, але ми за вас б'ємось теж". Жінка у соцмережі обурилась таким звинуваченням, зазначаючи, як можна намагатися розповісти історію маріупольців і при цьому закривати рти і вдаватися до наклепів на них. Земляки підтримують цю думку і вважають, що з такою позицією точно не варто було братися за чутливу тему.

— Це дуже цікавий момент: хто винен, Маріуполь чи все-таки росія? — ставить слушне запитання голова Маріупольської асоціації жінок "Берегиня" Марина Пугачова, яка допомагала вибиратися з оточеного міста місцевим мешканцям і зараз допомагає українцям знаходити прихисток у Польщі. — Чи ми будемо повторювати російські наративи? Знаєте, для мене цей фільм — варіант москальської пропаганди. Пояснюю, чому. Можна взяти якісь реальні факти, додати туди брехні і це спрацює на користь ворога. От дивіться, реальні факти — це масові вбивства людей, це те, що вивозили людей в росію примусово — про це йдеться у фільмі. Але не було ніякого хліба, світла і евакуаційних автобусів від ОБСЄ теж НЕ БУЛО! Оце все брехня! Але разом виходить такий собі "лайтовий" варіант того, що ми пережили у Маріуполі. Крім того, що це травмує жителів міста, це спотворює уявлення в світі про війну, бо фільм транслюють за кордоном. І росія може казати: так, люди вмирали, то йшла ж війна, але це вже було не страшно!

Марина додає, що художні фільми про Маріуполь зараз однозначно не на часі, бо збагнути весь масштаб трагедії знищеного росіянами міста і вбивства десятків тисяч його жителів дуже важко. Громадська активістка проводить аналогію з культовою роботою Стівена Спілберга "Список Шиндлера", задум якої режисер виносив десяток років. Тож зараз все, що може бути на екрані на маріупольську тему — це документальне кіно.

— Цей фільм — чергова спроба піару на крові, горі та людських стражданнях маріупольців, — наголошує Данило Герич.

А Євген Сосновський зазначає, що вже після перегляду "Юрика" переглянув одну з серій мультсеріалу "Масяня" під назвою "Санкт-Марібург".

— У цьому мультику правди більше, аніж в півторагодинному фільмі, який другий день обговорюють маріупольці, — каже Євген. — В ньому навіть використаний кадр з текстом з реального щоденника 8-річного Єгора Кравцова, що вибрався з Маріуполя. Не хочеться вірити, що "Юрик" — це продумана історія, але з 2014-го року в медійній площині лунали не дуже приємні речі про Маріуполь, створювалось певне упереджене ставлення до міста. Можливо, це продовження цієї історії, а, можливо, це просто некомпетентність людей, які просто поспіхом його зробили.

Якби події відбувались в будь-якому іншому місті, наприклад, Харкові чи іншому, звідки люди могли виїжджати, де було світло і вода, тобто певні умови життя. Так, були обстріли, вибухи, але більш-менш терпима ситуація. Але автори вирішили обрати Маріуполь, але те, що вони показали, ніяк не можна порівняти з тим Армагедоном, який ми пережили. І це дуже обурило маріупольців, саме тому, що показана неправда. В такому фільмі однозначно мав бути консультант, людина, яка розуміється на тому, що відбувалось насправді, що має бути в кадрі, а чого не має бути. Ну, які повні пляшки води? Які походи дитини по воду? Це вже явний сценарний ляп, бо по дорозі людей просто вбивали і матері берегли дітей, — пояснює Євген Сосновський.

Тільки під вечір 30 серпня Тетяна Куц публічно вибачилась перед маріупольцями за свій коментар, знову таки через соцмережі. Зазначимо, що справу це не покращило, і маріупольці продовжують виливати свій біль, гостро критикуючи стрічку і часом не добираючи слів. При цьому продюсерка вважає, що фільм все-таки знайшов свого глядача.

— Для того, щоб взятись за художнє осмислення всіх подій, наслідків російських злочинів та терору в Маріуполі потрібно значно більше часу: і для опрацювання реальних історій більшої кількості людей, пошуку чутливої художньої форми їх вираження, і для готовності національної аудиторії бачити такі продукти. Ми взяли одну історію, однієї родини, однієї дитини, яка вже мала місце. Приступаючи до роботи над Юриком, ми ставили перед собою мету – розказати історію дитини, яка самотужки рятується від війни, у художній формі. Ми не задавалися ціллю зосередити увагу глядача на усіх жахах, які відбувалися в Маріуполі чи зняти кіно про Маріуполь — вони потребують документальної форми. Ми планували показати дорогу дитини через всю країну, охопленою війною. Попри те, що "Юрик" – воєнна драма, він про силу любові, яка завжди врятує. Про те, що допомога один одному дозволяє нам залишатися людьми навіть в найстрашніших чи безвихідних ситуаціях. І для нас дуже важливо, що більшість глядачів відчула цей меседж. Про це свідчать і цифри перегляду фільму в ефірі, і два мільйони переглядів на ютубі, і тисячі коментарів, — пояснила свою позицію Тетяна нашому виданню.

Натомість очевидно, що кількість негативних реакцій в рази більше схвальних відгуків. І маріупольці не збираються спинятися. Як стало відомо, мешканець Маріуполя і волонтер Євген Тузов створив петицію, в якій наполягає, що стрічку варто зняти з прокату і "прибрати звідусіль". Наразі це колективне звернення перебуває на модерації.

Як повідомляв "Телеграф", у квітні цього року стало відомо, що у Маріуполі почали знімати кіноокупанти. Стрічка під назвою "2022", звісно, матиме пропагандистський ухил.