Інструкція з маразму. Російський «Свідок» як пересторога для українських режисерів

Звучали серйозні побоювання, що Росія всерйоз узялася показувати повномасштабне вторгнення в кіно і нам негайно потрібно щось протиставити. І тут знову постала вже популярна суперечка: варто знімати ігрові стрічки про теперішні події чи відкласти це на майбутнє, зосередившись на документалістиці? Прихильники першого варіанту у вигляді «Свідка» отримали аргумент на свою користь. Адже цю картину зняли переважно англійською, тому були перестороги, що її збираються показувати поза межами Росії. 

Зізнаюся, мені самій трейлер видався відносно якісно зробленим, принаймні у порівнянні з їхнім звичним пропагандистським трешем. Та зміст і синопсис давав зрозуміти, що навряд чи щось путнє з цього всього вийде. І таки не вийшло — «Свідок» з'явився в російському прокаті 17 серпня і з тріском провалився.За перший вікенд він зібрав усього 7 мільйонів рублів (бюджет стрічки — 200 мільйонів). Гроші виділили Мінкульт і Міністерство оборони. Також над фільмом працювала телекомпанія НТВ та кінокомпанія «Централ Партнершип».  

Очевидна причина низьких показників у прокаті — «Свідок» просто нудний і жахливо зроблений. Тому навіть для упоротих Z-патріотів він не був цікавим. Це типова агітка, яку зробили нашвидкуруч і єдине, що там сяк-так пристойне — це якість зйомки. Усе інше — відбірний кринж. Причому навіть не із серії «так погано, що аж добре», а просто погано. Хоча, зізнаюся, кумедні моменти таки є. Перш за все — карикатурно зображені українські військові, яких радше показано переодягненими бандитами, котрих більшість українців не підтримує і боїться. Ці військові нападають на Росію. 

Розмовляють вони ламаною українською, схожою на ту, якою послуговувався Микола Гоголь. Наприклад, один із полонених кричить: «Я нє в чьом нє вінєн!». Головний «військовий», він же полковник (звісно, полку «Азов») виголошує промову: «Ви — чістая кровь украінскай нації. Ви — астанні захіснікі старушкі-Європи. Ви всі щойна павєрнуліся з пєрєдавой». Звісно, ці персонажі виявляються підлими нацистами, у яких в куточку стоїть портрет Гітлера, а полковник його ще й активно цитує: «Совісті немає. Совість вигадали євреї». І аби це ще дужче підкреслити, сценаристи, напевне, впали обличчям у клавіатуру і утворився такий текст: «Ми сопротівляємся націєй і це завісіт от стєпєні єдінєнія раси, основаной на чістотє крові». 

І щоб вас усіх добити — віршик, який хором виголошують персонажі у підвалі вигаданого селища Семидвері, яке фактично є зображенням Бучі:

Жовтє поле, синє небо.

Гол забіті дуже треба.

Стєпь широкій, червона каліна —

Наша славна Україна

Воу-воу, Україна, вперед!

Воу-воу, Україна, давай!

Є підозри, що до роботи був долучений чат GPT. Сценаристам, які нині страйкують у Голлівуді, треба негайно брати цей варіант на озброєння і лякати ним керманичів студій, які хочуть використовувати ШІ. 

Головний герой фільму — знаменитий скрипаль Данієль Коен. З точки зору пропаганди задумка зрозуміла: єврей, який пам’ятає про жахи Голокосту, має зіштовхнутися з «нациками-бєндєровцамі», що, звісно, і відбувається. На одному з концертів до Коена підходить огидний мужичок, до якого одразу виникає недовіра. Він українець, який пропонує великі гроші за виступ у Києві. Коен погоджується. 

Він з менеджеркою приїздить до столиці України, і їм страшенно не подобається вся ця публіка. А Бріджит ще й не розуміє, що це окрема країна, вважає її то окраїною Росії, то окраїною Європи, населеною дикунами, які вкрай знахабніли. Коен думає приблизно так само, але поводиться стримано. Аж так, що схожий на овоча, який ходить, дивиться навкруги і лише блимає очима. Це мусить бути ознакою його мудрості і трагічної долі.

Починається повномасштабне вторгнення. І тут варто сказати, що бюджет фільму, напевне, за традицією розікрали, бо жодного пристойного вибуху глядачі не побачили. Але прикметно, що герої на бомбардування реагують напрочуд спокійно, зокрема й люди на вулицях. 

Зрештою обоє потрапляють у полон, менеджерку ґвалтують і вбивають, а скрипаля везуть на підвал. Коен опиняється у фантасмагоричному світі, який є таким здебільшого через ідіотський сценарій та жахливу акторську гру. Одного чувака катують струмом «есбеушники», процес перемежовується такими діалогами:

«— Я голосовал за Зєлєнского!

— Та хоть за Арєстовіча!»

Усі пропагандистські моменти побудовані на стереотипах та реальних, але неоднозначних і скандальних ситуаціях. Приміром, полковник запитує ім’я у хлопчика, той відповідає: «Міша». І чує у відповідь, що «у мене в тітки так порося звати! Ти що, москаль? Ти маєш бути Михайликом!». 

Українська, до речі, не лише дурнувата, а й спрямована показати лицемірство героїв, які насправді розмовляють російською, а мову використовують як маніпуляцію. Є також і явні фо па з перекладом, наприклад «закатований» перекладають як «закомплексований». Схожа історія була з пісенькою про «Азовсталь» у виконанні репера-пропагандиста з Донбасу. Тоді в Росії пішла мода на «присвоєння собі української», тому текст був саме нею, але з фразами «палахала хата» і «плаче немовлято». 

Зрештою, «уранацисти» фігачать «Кинджалом» у залізничний вокзал, тікають з місця події, звинувачують росіян в ефірі CNN, а Коена рятують «ввічливі люди», які під’їхали на великих машинах із буквами V. Скрипаль повертається до себе додому через посольство Бельгії у Москві, в аеропорті його зустрічають маленький син і співробітник посольства. Він співчуває, що героєві довелося сидіти в російських підвалах. Відбувається такий карколомний діалог:

«— Я не був у російських підвалах.

— Розумію, типовий стокгольмський синдром...»

Після цього Коену пропонують піти на телешоу і розповісти всю правду.

На все це діло відверто боляче дивитися і, звісно, про жоден вплив на іноземного глядача не йдеться. Хоча, не скажу, що режисер Давид Дадунашвілі вже аж такий нездара. Тобто так, у нього небагато режисерського досвіду, переважно він працював художником-постановником. Але його попередні серіали все ж трохи кращі за нове дітище. Ніхто з більш талановитих людей, схоже, за таку дурню не взявся. 

І тут ми переходимо до нашого порядку денного. Нагадаю, українські кінематографісти нині готують одразу дві ігрові стрічки про Бучу, які досі викликають багато скепсису — переважно тому, що є сумніви в їхній якості. Нещодавно на СТБ вийшов фільм «Юрик» про окупований Маріуполь і швидко потрапив у скандал. Не лише через художні вади, а й сенси. Частина мешканців міста почали писати обурені дописи і звинувачувати авторів у неправдивому зображенні подій.

Власне, це і є один з результатів швидких зйомок. «Свідку» дали фінансування у жовтні минулого року, фільм склепали менш як за рік — і ось що з цього вийшло. Як-ні-як, якісна кінопропаганда теж існує, але вона так не робиться. Потрібні талановиті автори і більше часу на розробку. А вже тим паче, коли ми говоримо про правдиве і хороше кіно. Такі надзвичайно складні події потрібно дуже серйозно вивчити, аби ніхто не зміг прискіпатися і сказати, що там — маніпуляції та неправда. Хороший приклад — «20 днів у Маріуполі», але це документалістика, на зйомках якої нині активно наголошує частина кіноспільноти. І то, авторам довелося уважно ставитися до матеріалу, монтажу, закадрового тексту, аби все було надзвичайно точно. Фільм, нагадаю, щойно вийшов в український прокат. А раніше встиг отримати безліч нагород на міжнародних подіях та неймовірну прихильність глядачів. 

Чи вдасться це з ігровою стрічкою? Тим паче про «Бучу»? Ситуація там була аж ніяк не пласкою, і це авторам доведеться передати. Наприклад, таку неочевидну річ, як неймовірну доброзичливість російських військових, коли вони тільки зайшли в місто. Я можу це стверджувати, бо була свідком цієї дивної поведінки, еволюцію якої теж, здається, змогла вловити. Текст про це можна почитати тут. 

Нашим кіношникам дуже треба подивитися «Свідка», аби просто застерегтися від карикатурного зображення росіян. Глянути, чому в такі образи неможливо повірити. Ситуація в Бучі була неймовірно складною психологічно. Понад те — вона була дуже неординарною, реакції людей — нелогічними, непередбачуваними, але це лише на перший погляд. Для хорошої стрічки все це потрібно якось вкласти собі в голову і передати за допомогою, зокрема, і дуже складно прописаних персонажів та ситуацій. 

Автори «Свідка» погоріли просто на всіх пунктах. І це є яскравим прикладом того, що буває, коли несешся за коньюнктурою, аби лише швидко все зробити. Тут доводиться ставити на витискання емоцій за допомогою дешевих сентиментів чи нарочито сумної музики, яка нав’язливо вам підказує, що відчувати. Усе це пронизує «Свідка». Точно те саме ми можемо спостерігати у стрічці «Юрик». Це навіть може мати успіх у частини української аудиторії, яка просто любить таку екзальтацію та маніпуляцію своїми емоціями. Проте на іноземців таке не просто не подіє, а дасть зворотний ефект. 

Судячи за обставинами, кінематографісти і телевізійники таки зніматимуть різні роботи про повномасштабне вторгнення — ніхто їм цього заборонити не може. Можливо, щось пристойне вийде у Мирослава Слабошпицього, який усе ж дуже талановитий режисер. Проте не хочеться, аби ми в кінотеатрах побачили рівень російської агітки, якого уникнути неймовірно складно. Тому подивитися «Свідка» нашим кіноробам таки варто, аби просто затямити, як робити не варто. Якщо, звісно, ще не пізно.