«Вересень», «СМТ Інгулець» і глухі кути фінансування кіновиробництва

Від 10 серпня в обмеженому українському прокаті — фільм «Вересень» із телевізійником Миколою Вереснем у головній ролі. Відгук на стрічку вкладається в шість слів: екранізація одного дня з життя жителів Facebook. Це коли навмання береться з півтора десятка сторінок, їхніх авторів просять озвучити свої дописи на камеру, імітуючи при цьому гру актора народного театру, потім усе це називають сценарієм і хаотично монтують. Тому й вийшло, за оцінкою самого Миколи Вересня «ху**ве кіно».

Хіба що воно випередило час: сценарій написали ще 2006 року, до активізації цієї соцмережі в Україні. Але втілювати почали вже 2016-го під назвою «Шлях мерця». Автор ідеї, сценарію та режисер Георгій (Жора) Фомін до прем`єри не дожив, тож вигрібати за «ху**ве кіно» нема кому, бо Вересню ну точно po*uy.

Але винного все ж знайшли. Точніше — винну. І не лише в цьому злочині. Тут краще використати підхожу й дуже красномовну цитату однієї з небагатьох спроб рецензії «Вересня»: «Коли почали активно роздавати гроші на зйомки українського кіно, «Вересень» був реанімований. Кумівство — проблема не лише цього фільму, а українського кінематографа загалом. Він завжди був бідним, а його представники дивилися на бюджет, який виділяє держава, не як на можливість зняти придатний продукт, а як на винагороду за роки злиднів. За чутками, частину бюджету «Вересня» було перенаправлено на зйомки іншої картини». Тобто, в тому, що фільм вийшов таким, як його назвав навіть виконавець головної ролі, винна держава Україна в особі Держкіно. Точніше, в тому, що фільм поганий, винне державне фінансування.

Закиди стосуються не лише згаданої стрічки й не лише чинного Держкіно. До якого чимало незручних питань і справедливих претензій у активної частини кіноспільноти. Наприклад, гроші на створення «Шляху мерця» держава вперше спрямувала ще 2006 року, коли Держкіно мало інше керівництво. Реанімувало проєкт 2016 року вже інше Держкіно. А прийняло стрічку нинішнє.

Але саме за каденції Пилипа Іллєнка на посаді голови Держкіно державне фінансування стало регулярним. Що дало змогу не лише поставити національне фільмування на індустріальні рейки, а й створити в результаті стільки стрічок, що їх вистачає дотепер. Зокрема — «Довбуш» Олеся Саніна. І взагалі більшість локальних кінохітів — таких різних, серед яких «Мої думки тихі», «Памфір» і — так-так! — «Скажене весілля».

До останнього претензія та сама: державне фінансування. Буквально: держава витрачає кошти платників податків на створення стрічок, котрі принижують і знецінюють образ українця. Але гаразд, згадаймо іншу статтю звинувачення: держава витрачає кошти на створення низькопробних стрічок під виглядом патріотичних. Це — загальна оцінка критиків і жителів соцмереж стрічки «Крути 1918».

Загалом державне фінансування у очах, на вустах і в текстах оглядачів і критиків стає чи не головним недоліком та основним винуватцем переважної більшості створених за підтримки Держкіно фільмів. Мовляв, якби не роздавали, кому попало, у нас давно вже стався Голлівуд. І завжди бек-вокалом звучить: приватним коштом знімайте, що завгодно.

Проте недержавне фінансування, виявляється, так само не рятує фільм від закидів у тому, що він поганий. Наприклад, недавня стрічка «Батько» Олександра Кобзаря. На свій режисерський дебют актор знайшов приватні кошти, незалежна стрічка протрималася в такому ж, як «Вересень», прокаті три тижні, зібрала 210 759 гривень і точно себе не окупила. Але їй дісталося на горіхи. Нехай це оцінка одного окремо взятого автора, яка має право на існування, негативно оцінено незалежну від державного фінансування стрічку.

Отже, проблема не в джерелах фінансування. Лєна Чиченіна, яка обґрунтувала своє несприйняття «Батька», раніше сформулювала основну претензію до державного фінансування: його непрозорість. Але непрозорість фінансування, своєю чергою, має бути у сфері інтересів зовсім інших осіб, структур і спільнот, аніж кінокритики, оглядачі культурного й мистецького життя та продукту, самопроголошені експерти з усього з Facebook. Доходиш сумного висновку: більшості зацікавлених і небайдужих до кіножиття українців неможливо пояснити, що походження грошей ніяк не впливає на якість не лише фільму, а й загалом художнього твору.

Одним із красномовних прикладів є довготривала історія з комедійним серіалом «Смт Інгулець». Скандал виник саме через державне фінансування, цитата, «комедії про ухилянтів і Поворознюка», а 33 мільйони гривень виділені непрозоро. Кінцевим бенефіціаром скандалу став шоумен і продюсер Юрій Горбунов, чий продакшн і мав утілити серіал та освоїти кошти. На хвилі скандалу пан Горбунов від держфінансування публічно відмовився, а Мінкульт як замовник оформив розлучення офіційно. Але від ідеї попри все зняти «Смт Інгулець» тепер уже приватним коштом продюсер не відмовився.

Тобто нічого не вляглося й не розсмокталося. Не знятий і невідомо, коли та чиїм коштом буде знятий, серіал уже висить над Юрієм Горбуновим дамокловим мечем. Виявляється, активна частина суспільства просто не сприймає саму ідею. А отже, незалежно від якості виконання й телевізійних рейтингів, які або будуть реальними, або їх намалюють, а також незалежно від гаманця проєкту «Смт Інгулець» уже показують опущений донизу великий палець. Нагадаю, так глядачі гладіаторських боїв у Давньому Римі вирішували долю пораненого, прирікаючи того на смерть і вимагаючи від переможця добити жертву.

Трошки історії. У першій половині 1990-х років кіно в Україні знімалося недержавним коштом і такого було чимало в порівнянні з нинішнім. Замовниками та, відповідно, спонсорами зйомок ставали бізнесові структури. В складі однієї з таких, компанії «Рось», була кіностудія «Рось» (повна офіційна назва — Національний культурно-виробничий центр «Рось»). Ви не згадаєте її стрічок ані в широкому, ані в обмеженому прокаті. Але серед них була чи не перша проукраїнського змісту історична воєнна драма «Вишневі ночі» (1992), яку свого часу доволі схвально оцінив той глядач, який бачив. Й водночас — «Іван і кобила» (1992), хай за сценарієм Богдана Жолдака, хай за участі Андрія Середи та з піснями групи «Кому вниз» на слова Володимира Цибулька й Івана Малковича — і все одно погане кіно. Втім, тридцять років потому його категорично посунув із першості в цій царині «Вересень». За іронією долі — теж за участю Андрія Середи, щоправда, загримованого.

То чи є різниця між державним і приватним фінансуванням, коли йдеться про творчу невдачу, яка напевне замислювалася як творчий експеримент? Я чудово розумію природу обурення активних громадян: яке нафіг кіно, які нафіг серіали, дрони давай, снаряди давай, турнікети давай! Та обуренню дуже легко покласти край. За тим же принципом, який застосував герой Метью Макконагі в фільмі Джоела Шумахера «Час убивати». Аби зламати расові упередження присяжних і схилити їх на користь свого клієнта, адвокат попросив їх заплющити очі й уявити, що потерпіла дівчинка — не чорна, а біла. За аналогією, якщо уявити, що сюжети, змісти й сенси фільмів та серіалів, на які витрачаються державні кошти, патріотичні в хорошому розумінні цього слова та їхнє втілення актуальне для країни у війні — великий палець аудиторії підніметься вгору.

А до витрачання коштів платників податків питання не буде, якщо надалі будуть запускатися аналоги «Кіборгів», «Довбуша», «Памфіра» й «Носорога» для великого екрану, і аналоги «Спіймати Кайдаша», «Мама» й «І будуть люди» для телебачення. Що характерно: всі подібні продукти будуть різної якості й від того нікуди не дітися, це природно й логічно. Але критикам як фаховим, так і саморобним доведеться викреслити державне фінансування з переліку головних претензій.

Чи можливо в принципі за будь-якого фінансування домогтися, скажемо так, середньої якості для всіх стрічок, які будуть створюватися в Україні надалі? Ні, тому що вимагати чогось середнього означає середній бал на виході, тобто — посередність. Ніде в світі, найперше — там, де кіно- й телевиробництво є прибутковою індустрією, нема сто відсотків якісного та сто відсотків, даруйте, знову цитую Миколу Вересня, «ху**вого кіно». Але саме наявність другого створює передумови для появи першого. І це, погодьтеся, теж не про джерела фінансування. Спроба вимагати й домагатися якоїсь ефемерної стандартної, типово́ї якості для фільму за державні гроші всякий раз заводитиме в глухий кут. Бо не існує «типово́ї якості», коли йдеться про творчий процес.

Наостанок ще одна аналогія. Середня освіта в Україні безплатна. Це означає, що освіту школярі отримують державним коштом. Хіба це означає, що зі шкіл щороку випускають сто відсотків відмінників? Або — 30% відмінників і 70% так званих «хорошистів». Ні. Є ті, хто сумлінно вчиться, гордість школи — а є прогульники та хулігани, ганьба школи. Проте умови отримання освіти й набуття знань державним коштом рівні для всіх.

Навіть омріяне прозоре фінансування на ситуацію з якістю кінцевого продукту позитивно не вплине. Індустрія не для обраних, а для всіх, це факт. Але всі різні, це теж факт. Державне фінансування — для того, аби кожен, хто має сили, бажання та команду, спробував реалізувати творчий задум. І відповідати за творчу невдачу теж повинен автор. Що не означає неможливість другого шансу. Так це працює — якщо небайдужі справді хочуть, аби це працювало.

Ілюстративне фото: Рixabay