Politico: Україні потрібен план «В» у війні з Росією

У листопаді минулого року голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі розлютив Київ, а також деяких інших чиновників-яструбів з адміністрації президента Джо Байдена. Він порівняв війну, яка триває в Україні, з Першою світовою, припустивши, що патова ситуація вже почалася. Міллі пригадав, що приблизно на Різдво 1914 року сторони брали участь у війні, «яку було неможливо виграти військовим шляхом».

Пізніше, виступаючи в Нью-Йоркському економічному клубі, він додав: «Коли є можливість вести переговори, коли можна досягти миру, використовуйте її. Ловіть момент». Наступного тижня він повторив свою думку про те, що настав час для переговорів. Адже успішні контрнаступи України навколо Харкова на північному сході та Херсона на півдні означали, що Київ може вести переговори з позиції сили.

«Міллі помилявся щодо Першої світової війни, її можна було виграти військовими методами. І саме це західні союзники й зробили. Значною мірою це вдалося завдяки економічним факторам і їх вищому рівню розвитку, що дозволило їм кинути більше ресурсів у жахливу м’ясорубку», - пише Politico.

«Маючи великі селянські господарства, Центральні держави не могли підтримувати сільськогосподарське виробництво, оскільки мобілізація у воєнний час забирала у цього сектору ресурси. Внаслідок цього голод у містах підірвав ланцюги забезпечення, необхідних для військових зусиль», - пояснив історик Стівен Бродберрі.

Це була перемога, але жахливою людською ціною. Ще до того, як на Західному фронті настало затишшя, загальна кількість жертв перевищила 37 мільйонів людей включно з солдатами і цивільними, що робить Першу світову війну одним з найсмертоносніших конфліктів в історії людства. Навряд чи вона не зачепила хоча б одну європейську родину. А промислові масштаби вбивств, коли молодих людей косили кулемети, знищували артилерійські шквали, а також труїли хмарами отруйних газів, міцно засіла в пам’яті Європи.

І ось на носі листопад, і незабаром в Україну прийдуть осінні дощі, які значно ускладнять військові маневри. Все вказує на те, що якщо Україна не досягне прориву на своєму південному фронті і не прорве всі три шари грізної російської «лінії Суровікіна» до того часу. Тому заклики до переговорів будуть посилюватися, оскільки рік виборів в Європі і США наближається, змінюючи внутрішньополітичну динаміку союзників.

Отже, наразі вся увага прикута до Запорізької області, на яку покладаються великі надії після прориву першої лінії російської оборони навколо селища Роботине. Україна теоретично може прорвати основні укріплення, оскільки дехто вважає, що Росія буде намагатися розгорнути необхідні резерви, щоб утримати оборону. Хоча до цього часу вона відносно швидко передислоковувала свої сили.

Лише час покаже, чи вдасться досягти повного прориву і чи зможе Україна піти далі, наблизившись до мети розірвати так званий сухопутний міст, що з'єднує анексований Крим з Росією через окуповані південні українські регіони.

«Однак той факт, що українським силам вдалося відвоювати контроль лише над 108 квадратними кілометрами території з моменту початку контрнаступу на початку червня, спонукає до обережності. Крім того, Пентагон був песимістично налаштований щодо перспектив контрнаступу ще до його початку», - нагадує видання.

Українські чиновники не сприймають цей песимізм і прагнуть змінити наратив про те, що контрнаступ, швидше за все, не принесе очікуваного результату.

Безумовно, якщо Україна не досягне значно більшого прогресу на місцях до листопада, застереження Міллі повернеться. І цього разу є ризик, що його буде повторювати цілий хор, в якому все більше людей ставитимуть під сумнів, чи можна цю війну виграти.

«Однак тоді ми стикаємося з проблемою, яка переслідувала західних союзників від самого початку: вони ніколи не визначали чітких цілей війни в Україні. Частково так сталося тому, що спроба зробити це, ймовірно, поставила б під загрозу єдність НАТО. І тому «переможна» війна не була взята за визначення», - йдеться в статті.

Натомість, союзники уникали відповіді, ухилялися і виверталися, зберігаючи при цьому свою помпезну риторику про те, що на кону стоїть сама демократія, а також про необхідність захищати права суверенітету і незалежності, щоб не дозволити автократам знищити хиткий світовий порядок. Сьогодні Україна, завтра Тайвань і країни Балтії.

«Але якщо це так, то чому західні союзники не підкріпили свої слова діями, не використали свою економічну міць в повній мірі, не перевели заводи на воєнний лад, як вони це робили під час Першої світової війни? Чому вони діяли з нерішучістю і затримками у постачанні боєприпасів і систем озброєння, пропонуючи їх, у кращому випадку, «якраз вчасно», а в гіршому - зі значним відставанням від графіка, викликаючи величезне розчарування в українців?» - пише Politico.

Частково це пояснюється намаганням досягти одностайної згоди між союзниками. Інша причина - страх, хоч і примарний, перед ядерною ескалацією і пов'язана з ним оцінка необхідності ретельного калібрування для зменшення цього ризику.

«США зробили достатньо, щоб запобігти перемозі Росії, але не достатньо, щоб добитися поразки Росії», - зазначив Джеймс Ніксі з Chatham House.

Але ще одним ключовим фактором було те, що в глибині душі союзники України ніколи не відчували, що доля їхньої власної демократії насправді стоїть на кону. І попри всю їхню симпатію до України та жах перед варварськими звірствами росіян у Бучі та інших місцях, цього не відчувало і їхнє населення, яке переймалося більше цінами вдома. І з плином війни відчуття небезпеки поступово згасало. Зрештою, якщо «великий російський ведмідь» не може підкорити свого меншого безпосереднього сусіда, то як він зможе захопити країни НАТО, не кажучи вже про загрозу для США?

Для українців, звісно, все по-іншому. І не дивно, що Київ абсолютно чітко визначив свої військові цілі, а саме: відновлення всієї суверенної території, включно з незаконно анексованим Кримом, російські військові репарації та залізні західні гарантії безпеки, а ще краще - членство в НАТО.

Але Politico зауважує, що якщо прориву в ході контрнаступу не буде, заклики до переговорів будуть ставати гучнішими.  Росія і Україна мають одну спільну рису: їхні союзники не вірять у здатність обох сторін здобути перемогу у війні.

Для Пекіна такий стан речей може бути бажаним. Затяжна війна відволікає Захід від Китаю, а ослаблена Росія буде миритися зі своєю роллю молодшого партнера в їхніх двосторонніх відносинах. Однак для інших, включно з виснаженою війною Україною, тривала війна не бажана. І з плином часу агітація за мирні переговори, швидше за все, посилиться.

Проте є три великі проблеми з цим планом «Б». Ніксі виділив одну з них, зазначивши, що «послаблення підтримки зараз лише зробить Україну більш вразливою (з наслідками для ширшої європейської та глобальної безпеки), поставить під загрозу досягнуті досі успіхи і дасть Путіну важелі впливу, яких він наразі не має, особливо з огляду на внутрішні потрясіння в Росії протягом останніх тижнів».

Інша проблема полягає в тому, що навіть якщо Зеленський погодиться на переговори, а немає жодних ознак того, що він налаштований на це, пересічні українці не мають бажання вести переговори з Росією, яка без розбору бомбардує їхні будинки, вбиває, катує і викрадає дітей. Вони залишаються охопленими холодною люттю.

«Більше того, Путін цілком може погодитися на початок переговорів, але ми вже бачили, чим закінчувалися переговори з ним і його суворим міністром закордонних справ Сєргєєм Лавровим. Для російського лідера переговори - це ще одна зброя війни, яка використовується для того, щоб відволікати, тягнути час, маневрувати у військових і дипломатичних цілях і заманювати в пастку доброзичливих і наївних. Це особливо яскраво проявилося в період між 2014 і 2017 роками, коли Лавров і тодішній Держсекретар США Джон Керрі «домовлялися» щодо Сирії», - пише Politico.

Тоді переговори допомогли Москві врятувати Башара Асада від поразки і переконати президента США Барака Обаму «зняти палець» з курка і проігнорувати свою власну червону лінію щодо використання Дамаском хімічної зброї.

«Путін спеціалізується на заморожених війнах. Вони дозволяють йому перетворювати міжнародну слабкість на свою силу і зберігати владу всередині країни, розпалюючи параноїдальний патріотизм, переконуючи росіян, що зовнішні вороги прагнуть знищити святу матінку Росію. Може у когось є план «В»?» - йдеться в статті.