Тетяна Мураткіна: «Одні й ті самі жінки до та після програми – це різні люди, їх не впізнати»

Але ми відверто мало знаємо про команду та професійний досвід тих, хто щодня працює у цій ініціативі: присвячує себе відродженню українських жінок, що постраждали від війни. Щоб виправити ситуацію, ми поспілкувалися з Тетяною Мураткіною, Головою Фонду, про її шлях у громадський сектор, підтримку партнерів, щоденні виклики, перемоги та джерело енергії в боротьбі за Україну та її майбутнє.

– Пані Тетяно, сьогодні «Фонд Маша» є добре відомим, хоча він стартував відносно нещодавно, у 2020-му.  Як Ви долучилися до нього, з чого все почалося?

У громадському секторі я вже понад 10 років. Рішення розвиватися в цьому напрямку було свідомим, бо над усе мені хотілося допомогти моїй країні залишатися Україною з великої літери. Цьому сприяла й освіта – я закінчила філософський факультет університету Шевченка, здобула ступінь Ph.D., і предмет, який викладала в університеті – історія української культури. У 2019 році ми познайомились з Машею Єфросініною, вона вже була Почесним Послом Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні. Майже одразу виникла думка про допомогу жінкам, які постраждали від гендерно зумовленого та домашнього насильства. За рік від знайомства до заснування Фонду ми пройшли етап напрацювання ідей, зрозуміли, що нового можемо принести в цю сферу.

– Чим опікувалися на початку роботи Фонду?

Від початку діяльності працювали із шелтерами: це соціальні заклади, де можуть перебувати постраждалі жінки. Один із таких закладів ми допомогли відкрити у Києві. Далі вже брали участь у кампанії з підтримки ратифікації Стамбульської конвенції, долучились і до розробки Указу Президента про запобігання та протидію домашньому насильству, разом із партнерами провели інформаційну кампанію з цього приводу. За великим рахунком, з початком повномасштабної війни сутність нашої роботи лишилася незмінною – ми протидіємо насильству. От тільки обставини і масштаби лиха, з яким боремося, суттєво змінилися. Тепер це боротьба з проявами насильства як такого, у тому числі з тими, які принесла війна. Наша цільова група захисту – жінки та їхні діти – залишається в пріоритеті. У нас багато проєктів для них: «Смілива» – дівочий самозахист, нещодавно відкритий Офлайн Центр ментального відновлення «Незламна» та наш флагманський проєкт — табори «Незламна мама».

– Чи важко рухати проєкти допомоги жінкам, коли суспільство нібито більше концентрується на «чоловічих» питаннях, допомозі ЗСУ та прямій боротьбі з агресором?

Звичайно, без зв’язків у громадському секторі, налагоджених партнерських контактів, які сформувалися ще до 2022 року, ми б не досягли прогресу так швидко. Мені особисто багато в чому став у нагоді попередній досвід роботи з дітьми і молоддю, з темою відродження. Наразі можу сказати, що всі роки громадської активності допомогли підготуватися до того, що я роблю зараз – великих проєктів у великому фонді.

Але найголовнішим рушієм ініціатив є усвідомлення цінності, яку несе наша робота. Нещодавно я почула фразу: ми усі увійшли в війну, але, на жаль, ніхто з нас з неї не повернеться без травм. Ми всі, як нація і як суспільство, ведемо насправді великий бій, і допомога жінкам у цій битві є дуже важливою. Адже наші жінки не просто мають повертатися в Україну чи залишатися тут. Вони мають повернутися саме до активного життя, відновлювати свої родини, ростити дітей, підтримувати своїх чоловіків на війні та, після повернення, будувати свої громади та створювати ВВП. Кожен, хто планує жити в Україні, зацікавлений в тому, щоб українське суспільство було здоровим. Великою мірою це залежить від ресурсу наших жінок.

– Як команді Фонду вдається знаходити підтримку сьогодні, коли ресурс суспільства, здавалося б, виснажується?

Ми усвідомлюємо, що жоден фонд сам по собі глобально мало що змінить з огляду на масштаби війни та її наслідки. Тож маємо співпрацювати і з державою, і з громадським сектором, і з благодійниками та бізнесом. Лише в кооперації можна досягти результату. Ти не можеш сам «лупати цю скелю» – тобто можеш, але ефективність у масштабах держави буде незначною. Тому ми тісно працюємо з Генпрокуратурою, з Нацгвардією, з офісом Першої леді, з офісом віце- прем’єрки Ірини Верещук. Комунікуємо і з іншими державними органами, кожен з яких опікується певною аудиторією жінок, яких ми залучаємо до наших проєктів.

Що ж до фінансування, то на початку роботи найбільше донатів було від звичайних українців, які живуть в різних куточках нашої планети. Ми надзвичайно дякуємо усім, хто долучався – завдяки підтримці цих людей вдалося реалізувати неймовірні проєкти. Також залучаємо грантове фінансування від міжнародних партнерів: це великі фонди, у співпраці з якими ми за півтора роки довели свою ефективність, переконали, що з нами варто працювати. Згодом почали приєднуватися бізнеси, міжнародні та українські.

– Чи існують критерії для партнерів і благодійників, з якими Фонд готовий чи не готовий співпрацювати?

Звичайно, існує кілька ключових критеріїв, які є для нас принциповими. По-перше, вкрай важливо, щоб партнер мав спільні цінності та поділяв місію нашої організації. По-друге, це прозорість та відкритість.

Якщо ми говоримо про європейський та орієнтований на Європу бізнес і благодійників, то вони цінують відкритість співпраці, розділяють наші цінності щодо відновлення здоров’я і життєстійкості жінок, розуміють важливість цих напрямків для відродження України в цілому. А ще надзвичайно приємно, коли такі партнери радіють змінам, що відбуваються в житті жінок завдяки нашим проєктам. Коли вони на власні очі бачать «магію» – і це не жарт! Результати нашої стабілізаційної психологічної допомоги доволі часто виглядають саме як чаклунство. Одні й ті самі жінки до та після програми – це різні люди, їх не впізнати.

– Можете розказати про приклади такої «магії»?

По-перше, тут варто сказати, що у нас існують чіткі критерії потрапляння в проєкти не лише для партнерів, а і для учасниць. Зокрема, в проєкті «Незламна мама» ми беремося за психологічну допомогу жінкам, що опинилися у надзвичайно складних обставинах, за найважчі кейси. У реабілітаційний табір проєкту не може потрапити жінка, яка 24 лютого просто виїхала за кордон з дітьми – він діє для тих, хто як мінімум був двічі переміщений. Наприклад, у 2014-му виїхав з окупованої території в Маріуполь, в березні 2022-го потрапив на «Азовсталь», а звідти вже вибирався під обстрілами в Запорізьку область. Дехто був ще втретє переміщений з тимчасових осель після підриву Каховської ГЕС. Можете уявити, в якому стані перебувають ці жінки. Багато з них повністю втрачають життєвий ресурс – не можуть ані працювати, ані підтримувати дітей – зранку ледь знаходять сили встати з ліжка.

І ось перед черговою зміною табору «Незламної мами» ми знайомимося зі страховою групою УНІКА Україна, дочірньою компанією австрійської UNIQA Group. Наприкінці липня на локацію проєкту приїхали Посол Австрії в Україні Арад Бенкьо з австрійськими волонтерами, які протидіють дезінформації, а також  представники  компанії з головою наглядової ради, Теймуром Багіровим.

У таборі гості активно спілкувалися з учасницями проєкту, ми розповіли їм про життєві історії дівчат. Серед жінок, з якими говорили пан Багіров та пан Арад Бенкьо, була одна з мам, що пережила окупацію, а її чоловік – нацгвардієць – від 24 лютого 2022 був на Чорнобильській АЕС та потрапив у полон. Вона лишилася сама з трьома дітьми, була в жахливому стані. Але після роботи з психологами ми всі бачили не розгублену жінку, а справжню українську незламну маму. Вона прийняла цей виклик від життя і почала жити зовсім іншими категоріями: «Я відправлю дітей в школу, в садочок, піду на роботу. Я буду писати петиції, збирати підписи, щоб мого чоловіка швидше визволили та дочекаюся його». Після спілкування з нею наші гості не змогли стримати емоцій, були щиро вражені. Коли ти бачиш ці зміни, а до того ж бачиш, як реагують на них твої партнери – з’являється впевненість, що все буде добре, що проєкт отримає подальшу підтримку. Тож зараз ми проводимо спільну зміну «Незламної мами» за фінансової підтримки УНІКА і сподіваємося на тривалу співпрацю й надалі.

– У такій роботі, окрім надихаючих прикладів, вочевидь існує чимало викликів. З якими з них Ви та команда стикаєтеся прямо зараз?

За минулий рік у нас було 27 заїздів у табір «Незламної мами», де понад 1200 осіб пройшли курс реабілітації. У цьому році у нас буде більша кількість людей, тому що і кількість проєктів збільшилася, і взагалі-то число жінок, яким потрібна ця допомога, на превеликий жаль, також не скорочується. Стає все більше жінок з важкими втратами – годувальника, батька, брата. До нас їдуть дівчата після російського полону – як цивільні, так і ті, які служать в ЗСУ. Вони стали жертвами воєнних злочинів, в тому числі сексуального насильства,  і всім їм  потрібна допомога. Тож ми маємо рухатися вперед, працювати з цією травмою.

Але серйозний виклик, з яким ми стикнулися прямо зараз, – це кількість психологів, що можуть надавати цю допомогу, та їхня витривалість. Потрібна неймовірна кількість фахівців, при тому вони працюють із дуже складними історіями, мають бути «в ресурсі». А ми, як організатори, маємо залучити достатньо спеціалістів для проєкту та дбати про їхнє якісне відновлення. Тож зараз плануємо активніше навчати психологів та травма-терапевтів для роботи в проєкті та максимально підтримуємо їх, щоб вони мали достатньо енергії і могли втілити наші подальші плани.

– Враховуючи роботу з найскладнішими кейсами, що дозволяє Вам підтримувати власний ресурс? Де берете натхнення для руху вперед?

Звичайно, неймовірно надихає результат наших учасниць, адже ми намагаємося відстежувати подальший шлях жінок, які перебували в наших проєктах. Наша команда бачить жінок, які втратили рідних людей, але все ж знайшли сили посміхатися. Ми бачимо дівчат, які пережили жах воєнних злочинів, проте зараз планують своє жіноче щастя та створення сім’ї. У них з'являються ресурси, вони починають формувати ком'юніті, підтримують одна одну. Вони переїжджають на нове місце, навіть із трьома-чотирма дітьми, знову влаштовуються на роботу. Деякі відкривають бізнеси. Це насправді надзвичайно великі зрушення, які відбуваються з людьми та впливають на їхні долі. І це дуже мотивує рухатися далі і робити ще більше.

Для мене особисто великим рушієм є бажання жити в Україні. Після початку повномасштабної війни я виїжджала за кордон, була в різних країнах. Але зрозуміла, що не хочу жити ніде, окрім України. І тому для мене дуже важливо зробити максимум, щоб ми жили в країні, де цінується людське життя, гідність, повага до інших. Для мене ці цінності апріорі мають бути в українському суспільстві. Але вони можуть існувати лише в здоровому соціумі, тому ми активно займаємося цими проєктами.