Втрачене покоління. Як держава скинула з себе відповідальність за освіту українських дітей за кордоном

Зима завжди починається несподівано. На жаль, війна цього антиправила не змінила. Принаймні в освіті.

За півтора року великої війни, за день до початку навчального року, коли класи вже було сформовано, вчителів — протарифіковано й вони розпочали роботу, МОН нарешті видало на загал нову освітню програму для школярів, які через війну виїхали за кордон.

«Наприкінці минулого навчального року таких дітей було близько 500 тисяч. Зазвичай, перебуваючи за кордоном, діти зобов’язані відвідувати місцеву школу. Тож, аби уникнути подвійного навантаження, але зберегти зв’язок українських дітей із рідною країною, ми створили освітню програму, що передбачає вивчення лише українознавчого компонента», — заявив міністр освіти і науки Оксен Лісовий.

Чи дасть змогу нова освітня програма уникнути подвійного навантаження? Вочевидь, так. Чи збереже зв’язок українських дітей за кордоном із рідною країною? Щодо цього є великі сумніви.

Нова програма передбачає обов’язкове вивчення української мови та літератури в усіх класах. Для 1–4 класів — іще предмет «Я досліджую світ (у частині Історії)» (загалом шість годин на тиждень разом із годиною на індивідуальні заняття та консультації). Для 5–9 класів додаються «Історія України», «Всесвітня історія», «Правознавство», «Географія» (загалом шість-вісім годин, із них дві — на консультації). У 10–11 класах — плюс «Громадянська освіта»  та «Захист України» (вісім годин, із яких дві — на консультації).

Водночас чітких інструкцій, як саме виконувати цю програму, МОН досі не надало, обмежившись рекомендацією щодо дистанційної форми. Але хто конкретно має проводити онлайн-уроки за програмою «український компонент»? Хто і як це фінансуватиме? Як завжди, МОН пише накази, а потім починає дописувати те, що не передбачило відразу.

Ще в другому семестрі 2022/2023 навчального року чимало українських шкіл на тилових територіях добровільно-примусово випхали дітей, які через війну переїхали за кордон, із дистанційки на індивідуальну (сімейну) форму навчання, тобто навчатися самостійно. За проводом батьків, якщо ті мають змогу, сили, час і натхнення. Більшість, на жаль, не має. Але змушені були написати заяву, що за якість освіти своїх дітей нестимуть відповідальність виключно самі. Бо серед альтернатив — або шукати іншу школу, де досі є дистанційка (а це додаткові стрес і навантаження для дитини, шкільні заняття якої в країні перебування до того ж досить часто збігаються з часом проведення уроків в українській школі), або переводитися до приватної школи, лояльнішої до потреб дитини (та чи всі батьки, котрі перебувають у чужій країні, можуть собі це дозволити фінансово?).

Водночас діти мали виконувати певні завдання й здавати контрольні, щоб учителі могли виставити їм семестрові та річні оцінки (проте вчительських ресурсів досить часто бракувало навіть на те, щоб ці завдання дітям вчасно надіслати). Рекомендації МОН зараховувати оцінки за предмети, які вивчають і в закордонних, і в українських школах, переводячи їх у 12-бальну або двобальну шкалу («зараховано»/«не зараховано»), чимало українських шкіл ігнорувало. І в цьому був свій резон. А як це робити? Адже програми різні. Просто перевести оцінку, не беручи до уваги, який саме матеріал проходили учні? А якщо предмети різні? Просто дивитися на схожість їх назв? А як виставляти оцінки з предметів, якщо навіть схожих у закордонній школі немає? Наприклад, у США, як свідчать батьки, у 7-му класі немає географії, фізики, біології та хімії, а рівень математики приблизно відповідає українському за 5-й клас.

Чи свідчить це про ґрунтовнішу українську освіту з цих предметів? Питання лежить у тій самій площині, що й якісніша за європейську українська медицина. Завжди потрібно дивитися на кінцевий результат. У випадку з медициною — на середній рівень життя в країні. А щодо освіти — досить пригадати шокуючі результати міжнародного дослідження PISA, проведеного до війни, яке показало, що більшість наших підлітків не знає математики. А заодно й фізики, хімії тощо. Є окремі дуже хороші осередки, де ці предмети викладають якісно, — їх можна перерахувати на пальцях. Трапляються хороші вчителі. Однак загалом ситуація з цими науками в середній школі досить сумна. Тому, що в США в 7-му класі на уроках математики вивчають те, що в Україні проходять у 5-му, легко знайде пояснення будь-хто з батьків. Українська програма дуже часто мчить чвалом там, де мала б трохи сповільнитися, аби учні справді могли засвоїти новий матеріал.

Хай там як, та якщо ми говоримо про те, що хочемо повернути в Україну українських дітей, які нині перебувають за кордоном, то маємо думати й про те, як їм потім заповнити прогалини за українською програмою, щоб продовжити навчання в українській школі або скласти ЗНО для вступу до українського вишу. Проте на ці запитання наказ МОН відповіді не дає.

«Наступним кроком визначимо орієнтовно по пʼять шкіл у кожному регіоні, що дистанційно навчатимуть дітей, які перебувають за кордоном», — заявляє заступник міністра освіти і науки України Андрій Сташків. Найімовірніше, новий наказ уже на юстуванні.

Чи вирішить це проблему? По-перше, для багатьох дітей, які навчаються в школах за кордоном, можливість хоч інколи відвідувати дистанційне навчання в своєму класі та спілкуватися з учителями й однокласниками часто була чи не єдиною мотивацією «тягнути українську школу».

За майже пів року навчання в школі на Заході України та рік очного навчання в місцевій школі за кордоном, із яких останні пів року в українській — на індивідуальній (сімейній) формі, я запитала в доньки: «Ти скучаєш за домом?». І вона відповіла: «Чесно? Не дуже. В мене там не залишилося друзів. А тут вони вже з’явилися».

По-друге, наскільки вдасться налагодити навчання в таких школах і як буде враховано різницю в часових поясах? Найімовірніше, небагато батьків погодяться переводити своїх дітей до незрозумілої школи (критеріїв добору немає) до того ж, можливо, в іншому районі або навіть місті. Це щонайменше додатковий стрес.

Наприклад, у Києві в кожному районі є опорні дистанційні школи. Деякі школи відкрили дистанційні класи, оскільки є діти, котрі навчалися лише в українських школах (синхронно чи асинхронно), бо країна перебування не вимагала обов’язкового відвідування місцевої школи. Що тепер робити з ними?

Чи спонукає бажання здобути українську освіту повернутися додому, де небезпечно? Навряд чи.

«Пріоритет №1 на 2023/2024 навчальний рік — безпека. І фізична, й ментальна», — каже Оксен Лісовий, зазначаючи, що на 1 вересня «84% шкіл мають облаштовані укриття, наявність яких є базовою вимогою для повернення закладу до очного навчання». Проте реальність для багатьох дітей і батьків виглядає інакше. Наприклад, укриття в нашій київській школі, що розпочала офлайн-навчання, — це паркінг під житловим будинком. Так, він розташований за 100 м від школи, що відповідає рекомендаціям МОН. Але висота стелі в ньому — 160 см. Зріст моєї доньки — 167 см. І на паркінгу — ані лавок, ані карематів.

Психологічна безпека — теж під питанням. Цього року до очного навчання в Києві, за словами директорки Департаменту освіти і науки Олени Фіданян, вирішили повернутися 82% школярів. І за два навчальних дні, сповнених повідомлень про тривоги та замінування шкіл, 12 із них отримали «двійки», як свідчить електронний журнал. Цікаво, чого вже встигли навчити вчителі, а школярі — із цим не впоратись? — розмірковує директорка.

До цього варто додати й те, що другий рік поспіль п’ятикласники розпочинають навчальний рік без підручників із математики. Цього року до них додалися ще й шестикласники. На сьогодні коштом держбюджету для них надруковано лише 66% підручників.

Усе це разом лише підштовхне молодь вступати до закладів освіти тієї країни, де вони наразі перебувають, обрати конкурентоспроможну європейську освіту й диплом, який визнаватимуть у всьому світі.

Тож якою тоді є мета зазначених ініціатив МОН? Наразі виглядає так, що єдиним їх обґрунтуванням є економія. Оскільки дітей уже не буде в школах, де вони раніше навчалися, відповідно, зменшиться й освітня субвенція на заклад. Зокрема й на зарплати вчителям, які ніколи не були високими, а з війною їх іще й позбавили всіх надбавок, що становили істотну частину їхніх доходів. Вочевидь, у тих п’ятьох школах на область, що їх буде визначено як дистанційні для дітей, котрі перебувають за кордоном, за ведення цих дистанційних уроків вчителі отримають доплату. Та загалом проблеми відтоку кадрів — через скорочення чи звільнення — це не вирішить.

Щоправда, цього року в школах з’явилася давно не бачена кількість учителів-чоловіків. Це, з одного боку, начебто не може не тішити. А з іншого — є темою вже для геть іншої розмови. 

Тож цілком можна зрозуміти, хоч і не виправдати, знервованість і роздратування деяких учителів, які відповідають засмученим батькам: «То й живіть і навчайтеся в тій Європі, а не знущайтеся над учителями, які мають лише 24 години на добу й одну жебрацьку зарплату! Особливо ті, хто втік туди НЕ з прифронтових і окупованих, а з тилових територій. Чому вчителів знову змусили геть безкоштовно, з подвійним безоплатним навантаженням, працювати з дітьми за кордоном або з тими, хто просто не забажав іти до школи й сидить по квартирах чи хатах біля шкіл? Тут ледь устигаєш із тими, хто в класах сидить, і груповий онлайн проводити — а з вами ночами займатися, чи як?».

Ну й наостанок — іще одне, дуже важливе запитання: чи можна навіть під час війни заощаджувати на освіті (та й на медицині)? І якщо сьогодні школи втратять учнів, то де завтра наберуть собі студентів університети? А хто потім відновлюватиме країну?