Знищені домівки та нескорені духом люди: як живе Балаклія через рік після звільнення

З цього міста двічі за 5 років були вимушені втікати цивільні. У 2017 році вранці 23 березня мешканці Балаклії прокинулися від вибухів. Тоді в результаті ворожої диверсії вибухнув один з найбільших складів боєприпасів в Україні. Понад 19 000 осіб з Балаклії та прилеглих сіл тоді евакуювали, 1 жінка загинула, ще 4 людей зазнали поранень. Сотні будівель зазнали пошкоджень в результаті детонації боєприпасів.

Минає 5 років. Росія починає повномасштабне вторгнення і після того, як мер Куп’янська здав окупантам місто, вони продовжили просування зокрема в напрямку Балаклії. І людям знову довелося втікати з охопленого вогнем міста.

Ворог окупував Балаклію 2 березня 2022 року. Впродовж півроку місто було майже на лінії фронту. У вересні, на початку великого контрнаступу, Балаклію звільнили українські захисники.

Балаклія провела в окупації пів року / Фото Івана Магуряка, 24 Канал

Місто рік оговтується від тих подій. Про те, як живуть Балаклія та прилеглі села зараз – читайте в репортажі 24 Каналу.

Балаклія: місто ціле фізично, але пошматоване в душі

Дорога з Харкова до Балаклії займає понад годину. На в’їзді у місто нас одразу ж зустрічає стела та перші наслідки війни – зруйновані будівлі. Щоправда, там була техніка окупантів та самі загарбники – на цьому місці їх знищили ЗСУ.

В’їзд до Балаклії зараз виглядає так / Фото Івана Магуряка, 24 Канал

Біля руїн стоїть кілька автобусів. На одному з них видніється напис, який зробили окупанти – "Army of Z". Цікаво, чому ж вони використали ненависну їм англійську для маркування вкрадених у міста автобусів?

Колишнє місце базування окупантів на околицях Балаклії / Фото 24 Каналу

Чимало людей просто не встигли виїхати з міста, бо події розвивалися надто швидко. Після окупації жителям Балаклії довелося виживати в умовах боїв – місто було фактично на лінії фронту.

Через місяць росіяни окупували майже знищений Ізюм і прилеглі села. Лінія фронту на кілька місяців стала незмінною. Однак потім настав легендарний вересень 2022 року.

Центр міста заквітчаний чорнобривцями / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Контрнаступ, це не лише про всі ті хороші новини, яких ми з вами чекаємо – звернень військових, які звітують президентові про звільнення того чи іншого села, або міста. Це і про бої. І про страх. На окупованій території люди жили без світла та зв’язку, тому про наступ ЗСУ фактично ніхто не знав. Якщо в селах та містах, які стали тилом ворога, про наступ знали після його початку, то для мешканців Балаклії та прилеглих сіл контрнаступ став сюрпризом, який супроводжувався боями.

Балаклія зараз у синьо-жовтих кольорах / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Зараз мешканці Балаклії згадують з острахом ті події й не дуже хочуть про них говорити. Тільки кажуть, що доводилося жити у підвалах під звуки пострілів та вибухів. Усі, з ким ми спілкувалися, кажуть одну і ту ж річ – було дуже страшно, але чогось конкретного ніхто згадати не може. Чи то страх заблокував спогади, чи то просто лячно згадувати ті часи. Щось підказує, що другий варіант ближчий до істини. У будь-якому випадку, люди мають на це право, адже війна залишає свої сліди не тільки на будівлях, але й в душах.

Попри те, місто зараз живе. У центрі Балаклії можна побачити чимало людей. Місцеві кажуть, що багато мешканців повернулися майже одразу, як тільки її звільнили.

У місті тепер багато патріотичних вивісок та графіті / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Перше, на що звертаєш увагу тут, – неймовірна тиша. Навіть звук двигунів машин, які їдуть дорогою, видається приглушеним. Люди, які ходять вулицями, сидять у закладах чи розмовляють, роблять це дуже тихо – їх не чутно. Вони ніби бояться порушити тишу, яка заповнює абсолютно усе.

Розбита будівля у центрі міста / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

А в центрі міста над будівлею мерії майорить синьо-жовтий стяг. Прапорів у місті надзвичайно багато, проте саме над цією будівлею він особливий – там його встановили бійці спецпідрозділу ГУР МО Kraken, які 8 вересня записали відеозвернення президенту із повідомленням, що Балаклія вільна.

Спецпідрозділ Kraken відзвітував про звільнення Балаклії: як це було – відео

10 вересня після завершення зачистки у місті біля мерії та пам’ятника Шевченку урочисто підняли державний прапор, що ознаменувало повне звільнення міста і впевненість, що ворог сюди не повернеться.

На даху мерії рік тому спецпідрозділ Kraken встановив український прапор / Фото Івана Магуряка, 24 Канал

У відділок поліції, в якому окупанти у свій час облаштували катівню, потрапити нам не вдалося, оскільки навідалися у Балаклію ми в неділю. Та що привернуло нашу увагу – стенд біля відділку. Там багато повідомлень про розшуки чи то зниклих людей, чи то підозрюваних у вчиненні злочинів. Серед всіх цих людей красуються двоє воєнних злочинців, ордер на арешт яких видали в Гаазі – диктатор Владімір Путін і так звана уповноважена з прав дітей Марія Львова-Бєлова.

Балаклія розшукує воєнних злочинців / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Забігаючи на перед, мусимо відзначити, що після Балаклії ми відвідали ще чимало населених пунктів Харківщини. І в порівнянні видається, що Балаклії, якщо так можна сказати, пощастило – місто фізично хоч і зранене, але не знищене. Досі чимало будівель стоять зруйновані, вікна вибиті, а квартири – вигорілі. Та спостерігаючи за місцевими можна дійти висновку, що душі постраждали набагато більше. У людей досі немає відчуття безпеки, хоч минув уже рік. Вочевидь, потрібно набагато більше часу, аби оговтатися від цих подій.

Байрак: село, де час завмер

Поблизу Балаклії розташоване село Байрак – один із перших населених пунктів, які ЗСУ звільнили в межах Харківського контрнаступу. Фактично з цього місця почалася велика історія. Однак, історичним воно не виглядає, радше – закинутим.

В’їхати у село надзвичайно складно. Однак скільки б ми будинків не пройшли чи проїхали – нікого з місцевих так і не побачили. Тому ми зупинилися на висоті поблизу Байрака. Там були вежі зв’язку – одна знищена, інша – пошкоджена. Неподалік – 2 будинки, без даху та вікон. А біля будинків розкидані ящики від снарядів для "Тунгуски", яку тут свого часу розгорнули росіяни. І вся дорога всіяна уламками – їх настільки багато, що оминути майже нереально.

Що залишили по собі росіяни у Байраку / Фото 24 Каналу

З цієї висоти видно Балаклію. І чути, коли в місті лунають сирени про тривогу. Їх тут, до слова, доволі багато.

Фактично з цього місця наші воїни просувалися на Балаклію. Все усіяне уламками, а обабіч доріг тут попереджувальні знаки про мінну небезпеку. Тут, як і по всій деокупованій території, росіяни залишили по собі сотні, а то й тисячі мін.

Знаки, які по всій області нагадують, що залишили по собі росіяни / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Та час тут ніби завмер. Залишки однієї вежі лежать на землі, інша з пошкодженнями так і стоїть. Місця прильотів на дорозі заростають бур’янами. І ніде ні душі. Чи є хто взагалі в цьому селі зараз – ми так і не з’ясували.

Волохів Яр: ніхто не знав, що наші йдуть

У село Волохів Яр, що за 20 кілометрів від Балаклії, окупанти зайшли у перші ж дні війни. Майже ніхто із села не встиг виїхати. За "порядком" тут слідкували бойовики з Луганщини. Вони одразу ж заборонили всім виходити на вулицю під страхом розстрілу та обійшли всі будинки, аби конфіскувати в місцевих телефони.

Зранку 24 лютого у нас вже тут колона техніки їхала. Не дай Бог тобі вийти надвір чи просто подивитись на їхню техніку. Всі сиділи тихо, не виходили із будинків,
– каже одна з місцевих мешканок.

Коли в село зайшли окупанти, чимало людей вирішили шукати шлях порятунку. 26 лютого автобус з мешканцями села намагався виїхати на підконтрольну Україні територію, однак його розстріляли окупанти.

Та декому таки вдалося виїхати з села, хоч і здебільшого доводилося робити це через територію терористів. Та тепер місцеві кажуть – біда у всіх спільна, і в тих, хто залишився, і в тих, хто поїхав. Хто пережив окупацію – зберіг своє майно, хоч і ціною власного спокою чи навіть здоров’я або життя. Хто виїхав, по поверненню застав тільки голі стіни будинків – окупанти, втікаючи, вкрали все, що могли.

Розбитий будинок в центрі Волохового Яру / Фото 24 Каналу

Хто жив у центрі села під час окупації – тому було складніше, бо доводилося існувати фактично під повним наглядом бойовиків, які облаштували собі штаб у місцевій школі на вулиці Миру. Символічно, чи не так?

Хто жив на окраїнах села – тим було простіше. Можна було й новинами якимись обмінятися в умовах повної відсутності світла та зв’язку. Бо люди в центрі села жили немов у вакуумі.

Зараз місцеві згадують, що найбільшим страхом тоді було захворіти, бо всі розуміли, що ліків не зможуть дістати ніде. Одна з жінок каже, що якщо потрібно було йти до окупантів за ліками, то було великим щастям, якщо вони давали 2 таблетки "Валер’янки", але чи це точно те, що допоможе хворому?

ЗСУ зайшли в село вночі. Люди, які бачили колони техніки зі знаками "+" не могли зрозуміти, що відбувається, бо про наступ ніхто з них не знав. Хоча напередодні окупанти лякали місцевих, що як тільки прийдуть ЗСУ, то "закидають всі підвали гранатами".

Зараз про ті події в селі нагадують заміновані поля і спалена російська техніка / Фото Вікторії Кульженко, 24 Каналу

Одна з місцевих мешканок пригадує, що навіть не думала, що це ЗСУ. Аж поки не почула українську мову. Тільки тоді прийшло усвідомлення – наші прийшли. Люди пригадують, що в ту ніч, коли зайшли ЗСУ, в селі було справжнє свято і люди не могли повірити в те, що жахи окупації вже позаду.

Це було таке свято, що ми вам навіть не можемо словами передати,
– каже одна з місцевих.

Одразу ж за військовими в село заїхала вантажівка з хлібом, а через 2 дні в селі відновили зв’язок. Зараз мешканці Волохового Яру, згадуючи ті дні, кажуть, що тоді їм для щастя більшого і не треба було – хліб і зв’язок.

Зараз село оговтується. Школа, в якій розміщувалися росіяни, зруйнована, а біля неї валяються залишки техніки. У селі чимало зруйнованих будинків, а полями розкидані "лєпєстки", через які вже не один мешканець села опинився в лікарні. Однак люди не втрачають оптимізму – кажуть, що радіють тому, що живі й кажуть, що за рік трохи заспокоїлися.

Школа на вулиці Миру, в якій колись були окупанти / Фото Вікторії Кульженко, 24 Канал

Що можна сказати точно – любов до рідного дому та оптимізм людей не може не вражати. Тільки знову ж таки залишаються питання – скільки нам потрібно витратити часу на відновлення міст і сіл? І не лише фізичного, але й морального.