Барон фон Фальц-Фейн усе життя сумував за херсонськими степами: неймовірна історія життя мецената

14 вересня знаменитому уродженцю України міг би виповнитися 121 рік

Він прожив довге та щасливе життя за кордоном, але постійно сумував за батьківщиною. У князівстві Ліхтенштейн – країні, яку він сам називав "приймальною", де він створив Національний олімпійський комітет і практично з нуля підняв туристичну галузь, ім'я барона фон Фальц-Фейна згадують – і пам'ятатимуть – добрим словом. Він же завжди намагався хоч чимось допомогти рідній країні – особливо у сфері культури, в якій почувався впевнено, але при цьому далеко не завжди отримував від радянського режиму хоч якусь подяку.

"Час, який ніколи не повториться"

Едуард фон Фальц-Фейн народився 14 вересня 1912 року в родовому маєтку Гаврилівка в Херсонській губернії, неподалік Асканії-Нова. Його батько Олександр Едуардович був агрономом і братом засновника біосферного заповідника "Асканія-Нова" Фрідріха Едуардовича фон Фальц-Фейна, а мати Віра Миколаївна походила з родини спадкових військових Єпанчиних. Дитячі спогади Фальц-Фейна пов'язані з величезним будинком, який був центром маєтку, що належав їхній родині.

Про його батька і дядька ширилась добра слава: вони не тільки добре платили робітникам, які працювали в заповіднику, але й робили всім без винятку подарунки на свята – Різдво, Великдень, Новий рік. За спогадами Едуарда, його батько вставав і йшов у степ на світанку, а повертався додому на заході сонця, і мама лаяла його через те, що він постійно спізнювався на вечерю. Але найяскравішим спогадом про Асканію-Нова, який барон зберігав до самої смерті, було катання на олені, на якого малюка посадив сторож: оскільки всі тварини в заповіднику були ручними, страху в хлопчика не було – тільки радість.

Заповідник, який сам барон у своїх спогадах називав зоологічним садом, завдяки старанням його дядька розростався на очах. Фрідріх Едуардович їздив по всьому світу в пошуках тварин, привозячи їх навіть з Африки. Він першим організував зоологічну експедицію до Монголії і привіз звідти п'ять коней Пржевальського, всього в Асканії-Нова налічувалося понад три тисячі різноманітних тварин.

Будинок Фальц-Фейнів завжди був повний гостей, якщо ж траплялися дні, коли ніхто не приїжджав, батьки жартували: "Як же так, нас що, більше ніхто не любить?!"

Усі в маєтку жили мирно і дружно, недаремно згодом барон говорив про роки свого дитинства як про чудовий час, який ніколи не повториться. У будинку Фальц-Фейнів часто влаштовувалися бали, на яких кавалери буквально билися за право першими потанцювати з Едуардовою матір'ю: цю рідкісної краси жінку по праву називали королевою. Після смерті свого чоловіка Віра Миколаївна, за якою впадали багаті й гідні чоловіки, відмовлялася навіть думати про те, щоб відповісти комусь взаємністю: вона говорила, що любити в житті можна лише один раз. Вона вийшла заміж за Олександра Едуардовича, коли йому вже виповнилося 45 років, їй же було всього 18, але вона все життя була вірна тільки йому одному, він же на знак свого кохання писав і присвячував їй романси.

Втеча від революції

Едуард мав зведеного брата Олександра – це син його батька від першого шлюбу, він навчався разом із Туполєвим і став знаменитим авіатором. Під час Першої світової війни Олександр вирушив добровольцем на фронт, отримав за хоробрість кілька високих нагород, але був збитий і загинув. Батько поховав його в Асканії-Нова, поставивши на могилі пам'ятник у вигляді пропелера.

Під час революції сім'я волею випадку опинилася в Петербурзі – дід барона, директор Пазького корпусу генерал Єпанчин запросив сім'ю своєї дочки погостювати. Службова квартира діда була невеликою, тому вони оселилися в готелі "Ведмідь", де Едуард та його сестра Тая захворіли на скарлатину і лежали з високою температурою в кімнаті із завішаними вікнами. Одного дня до них навідався революційний патруль. Батько, почувши тупіт у коридорі, став за дверима, а матроси, які заглянули в номер, невдоволено запитали: "Чому темно?!" Опанувавши себе, мати відповіла, що в кімнаті – хворі на скарлатину діти, тому сюди не варто заходити – можна заразитися. Революціонери пішли, а родина Фальц-Фейнів наступного ж дня виїхала до Фінляндії.

Згодом виявилося, що вони зробили це дуже вчасно. Бабусю Едуарда, Софію Богданівну Фальц-Фейн (уроджену Кнауф), котру називали "королевою Асканії-Нова, яка відмовилася їхати, сказавши, що їй уже 80 років і вона не робила в житті нічого поганого, а тільки будувала школи та лікарні, революціонери – попри її поважний вік, розстріляли з кулемета, і довгі роки її порох спочивав у безіменній могилі, й лише в 70-х роках минулого століття її вдалося виявити й поховати, встановивши пам'ятник – Едуард Олександрович був присутній на його встановленні.

"Свиня-маляр"

Батько Едуарда, Олександр Едуардович, дуже сумував за батьківщиною: за Гаврилівкою, за Асканією-Нова – справою всього свого життя, та й втрата статку оптимізму йому не додавала – Фальц-Фейни втікали за кордон, образно кажучи, в одних сорочках. Батько почав хворіти й невдовзі помер – як вважав його син, не від фізичних недуг – від ностальгії. Мати і дід, генерал Єпанчин, який після смерті батька почав займатися вихованням онука, звернулися по допомогу до князя Ліхтенштейна Франца I, з яким познайомилися ще за часів свого життя в Асканії-Нова. Так Едуард отримав підданство Ліхтенштейна, за що був вдячний князеві все життя. Пам'ятник Францу I стояв неподалік будинку Фальц-Фейна у Вадуці, і він до кінця життя раз на місяць чистив його від трави, листя і бруду на знак вдячності князю за допомогу.

Під час навчання у французькій школі Едуард так захопився спортом, що став чемпіоном Франції з велоспорту, хоч і не був підданим цієї країни. Другим захопленням – і роботою барона – була журналістика, і йому вдалося поєднати ці два заняття, ставши спортивним оглядачем та "золотим пером" газети L'Auto. На олімпіаді 1936 року він зустрівся з Гітлером, який, проходячи повз команду князівства, сказав: "Ліхтенштейн? Армії немає!". За словами Фальц-Фейна, він назавжди запам'ятав його очі неосудної людини. Діда Едуарда, який з його матір'ю жив у Мюнхені, представили Гітлеру під час похорону короля Баварії. За його словами, диктатор не подав йому руку так, як це належить при спілкуванні з генералом, за що Єпанчин назвав Гітлера "свинею" та "маляром" – за його захоплення живописом.

Популяризація спорту й туризму

У Ліхтенштейн барон приїхав із вельми скромним багажем – у нього був лише велосипед і фотоапарат. Щоправда, Франц I не покинув його і тут – він позичив Едуарду 50 тисяч доларів – на облаштування та обзаведення господарством. Фальц-Фейн працював, не покладаючи рук, і вже за рік зміг повернути борг. Однією з важливих заслуг барона перед "приймальною" країною стала участь у створенні нового державного прапора Ліхтенштейна, який був дуже схожий на прапор Гаїті. На подяку саме йому довірили бути прапороносцем команди князівства на двох Олімпійських іграх – зимових 1956 року та літніх 1972 року.

Його метою була популяризація спорту в Ліхтенштейні, що виявилося непростим завданням: на той момент там не існувало навіть своєї спортивної спільноти. Фальц-Фейн дивувався: якою б маленькою не була країна, у ній мають бути свої чемпіони. Він поставив собі за мету відшукати їх – і впорався з цим завданням: один із його протеже був автомобільним гонщиком, інший велосипедистом – обидва вони виграли престижні європейські змагання. Але найголовнішою справою барона стала робота в Олімпійському комітеті Ліхтенштейну. Його безперечною перемогою стала участь у зимовій олімпіаді в Лейк-Плесіді у 1980 році гірськолижників брата й сестри, Андреаса та Ханні, Венцелів, які здобули чотири медалі – дві золоті та дві срібні.

Ще за часів Другої світової війни Фальц-Фейн зрозумів, що спорт і журналістика найближчим часом не будуть нікому потрібні, та почав працювати в індустрії туризму. Він володів двома сувенірними крамницями (недаремно його називали "королем сувенірів"): одна розміщувалася на кордоні Австрії та Ліхтенштейну, а інша – у столиці країни, Вадуці. Фальц-Фейн творчо підійшов до організації торгівлі: першим зразком товарів стали його власні фотографії, які він роздруковував та продавав як листівки, його продавці говорили мовою клієнтів, а розплатитися за придбані товари можна було у валюті своєї країни – не дивно, що магазини приносили гарний дохід, який дозволяв досить безбідно існувати.

Серед знайомих Едуарда Фальц-Фейна було багато знаменитостей, наприклад, він дружив із Шаляпіним, з яким була знайома його мати, Віра Миколаївна – він часто пив чай у їхньому будинку в Ніцці. Через більш ніж 40 років після смерті співака 1982 року до Едуарда Олександровича звернувся радянський письменник Юліан Семенов із проханням допомогти перевезти прах Шаляпіна з Парижа до Радянського Союзу. Барон завжди шкодував про те, що, незважаючи на провідну роль, зіграну ним у цій непростій справі (без його втручання син співака не дав би дозволу на ексгумацію), його не запросили на церемонію перепоховання: "Мабуть, про мене просто забули", – говорив він. Фальц-Фейн пояснював такі вчинки радянської влади не злим наміром, а недбальством, відсутністю порядку та патологічним небажанням говорити "дякую". Останні слова в устах Фальц-Фейна звучали особливо гірко, якщо врахувати, скільки він зробив для радянської культури, безоплатно передаючи справжні раритети – чого варті фамільні реліквії родини Шаляпіних, які він викупив за власні гроші, зокрема унікальні бібліографічні видання частини бібліотеки Дягілєва-Лифаря (останній теж дружив із бароном), а також участь у пошуках знаменитої янтарної кімнати.

Як "закінчився бал"

Барон фон Фальц-Фейн був напрочуд чарівною людиною, яка могла привабити до себе будь-кого – навіть самого закритого співрозмовника. До того ж він володів шістьма мовами, тому бар'єрів у спілкуванні у нього не було. Стосувалося це і жінок, яких Едуард Олександрович зачаровував легко та практично без зусиль. Йому приписували романи з колишньою дружиною іранського шаха, принцесою Сораєю Ісфандіярі-Бахтіарі та акторкою Джоан Кроуфорд, про менш відомих дам не йдеться – їх було дуже багато, але під вінець він пішов лише два рази.

Його першою дружиною стала почесна англійка, дочка англійського лорда Ноеля Кертісс-Беннета, секретаря короля Георга VI, Вірджинія, з якою він зустрівся на балу у князя Оболенського в Нью-Йорку – їх познайомив його двоюрідний брат, письменник Володимир Набоков. Вони повінчалися в Лондоні у лютеранській церкві, але при цьому наречений наполягав на тому, щоб на церемонії був присутній хор із православного храму, чим дуже вразив гостей. У цьому шлюбі у Фальц-Фейна народилася дочка, якій він – на згадку про свою українську батьківщину – дав ім'я Людмила.

За спогадами самого барона, одного разу до його контори прийшов відомий американський письменник Пол Гелліко, який на той час був знаменитим на весь світ новелістом: він писав книгу про Ліхтенштейн – точніше, про коров, що пасуться на його альпійських луках. Вона настільки сподобалася Едуарду Олександровичу, що він погодився стати продюсером знятого за нею фільму. В результаті, як жартував згодом сам барон, із рогами виявилася не лише корова, а й він сам: письменник поїхав, але не один, а з дружиною Фальц-Фейна: вони повінчалися в Монако, де й залишилися жити до смерті Гелліко. Барон називав цю подію "нещастям всього свого життя", хоча в тому, що трапилося, звинувачував тільки себе: говорив, що багато працював, мало часу приділяв дружині, вона ж, будучи вирваною зі звичної їй кола, сумувала на самоті. Засмучувало його і те, що він міг рідко спілкуватися з дочкою: на той момент їй було всього п'ять років, тому вона залишилася з матір'ю. Людмила, за словами самого Фальц-Фейна, чудово влаштувалася в житті: вона вийшла заміж за голландського скульптора і щаслива в шлюбі. Вірджинія в Монако теж досягла успіху – вона стала придворною дамою, радницею княгині Шарлен.

Друга дружина барона була дочкою австрійського архітектора, який спроєктував йому будинок у Вадуці – він мав нагадувати йому про Асканію-Нова. Коли будівництво добігало кінця, архітектор сказав замовнику: "Як ви житимете один у таких великих покоях? Я відправлю вам одну даму", не сказавши при цьому, про кого йдеться. Едуард Олександрович закохався у красуню-блондинку, модель Крістіну Шварц із першого погляду, розкішне весілля зіграв у Мюнхені. Проте шлюб, який здавався щасливим, закінчився трагедією: Крістіна звикла до наркотиків і померла від передозування у віці 38 років. Незважаючи на велику кількість романів (при цьому він ніколи не вступав у стосунки із заміжніми дамами), одружитися втретє барон більше не наважився – за словами людей, які його близько знали, він так і не зміг забути свою першу дружину – Вірджинію.

Секрети його довголіття

Крім занять спортом, секрет довголіття барона фон Фальц-Фейна можна було пояснити й скромними вподобаннями у харчуванні. Він любив пити молоко з екстрактом ячмінного солоду та обов'язково з'їдав ложку меду на день. У розкішних ресторанах, хоч і міг собі це дозволити, бував рідко, віддаючи перевагу домашній їжі – причому тій, яку приготував сам. Улюбленими стравами барона були борщ і "пожарські" котлети, якими він пригощав гостей, сам же, за його словами, "їв як пташка". Також барон-довгожитель радив усім лягати спати раніше – бажано до десятої вечора – і спати якомога довше.

Можливо, Едуард Олександрович прожив би ще принаймні з десяток років, якби не трапилася трагедія: 17 листопада 2018 року в будинку барона Фальц-Фейна у Вадуці несподівано виникла пожежа. Пожежний розрахунок, що приїхав на місце інциденту, виявив тіло господаря – він уже не подавав ознак життя. У висновках слідства йшлося, що причиною смерті фон Фальц-Фейна став чадний газ. Згоріли також увесь архів барона, який він збирав майже все життя, та антикварні речі (а колекція була багатою), придбані ним на прибуток від своїх магазинів. Менше ніж за два місяці до цього Едуарду Олександровичу виповнилося 106 років...