Христина Храновська: «Дитячі щоденники — це підтвердження російських злочинів»

Ініціаторка виставки «Щоденники війни» — про те, як діти розповідають світу про російські злочини.

З 17 серпня до 24 вересня в мерії Амстердама проходить виставка «Щоденники війни: Непочуті голоси українських дітей». До експозиції ввійшли записи, малюнки та особисті речі чотирнадцятьох українських дітей і підлітків, які бачили війну на власні очі, пережили окупацію, втрату рідних людей, але знаходили сили у творчості.

Проєкт привернув увагу як в Україні, так і за кордоном — уривки зі щоденників зачитував президент України Володимир Зеленський, виступаючи на конференції «UA: Війна. Недоспівана колискова» з нагоди Міжнародного дня захисту дітей, а також голова МЗС України Дмитро Кулеба під час виступу в ООН. Відкриття виставки відвідали посли України, США, Боснії та Герцеговини, Японії та Литви, а модераторкою заходу стала українська телеведуча Катерина Осадча. Також до проєкту долучилася мисткиня Алевтина Кахідзе — 16 та 17 вересня у Будинку Анни Франк вона проведе воркшоп для дітей «Малюючи мапу від минулого до майбутнього».

Ініціаторка проєкту Христина Храновська розповіла Media Sapiens, що зараз з авторами щоденників і як світ реагує на історії війни в Україні, розказані дітьми.

Фото: Відвідувачі виставки

— Розкажіть, будь ласка, про ідею та мету проєкту. Як і коли ви зрозуміли, що хочете розповісти про дитячі щоденники війни?

— Мета цілком очевидна — розказати історію війни очима українських дітей, дати їм можливість бути почутими. Ще ми маємо надію, що своїм проєктом підштовхнемо дітей, які писали щоденники, малювали малюнки чи робили свої відеороботи, поділитися з нами цими історіями.

Ідея з’явилася ще на початку повномасштабного вторгнення. Ми з дітьми залишили Україну й вони постійно питали, чому це трапилося, чому Україну бомблять. Я була в абсолютному стані депресії. І в якийсь момент мені на очі потрапив один із дитячих щоденників, який був у вільному доступі в інтернеті. До того я дивилася багато фільмів про війну, один із яких був про Анну Франк. І коли я побачила щоденник українського хлопчика, сумнівів уже не було. Я подумала, що треба свої переживання направити в конструктивне русло, на допомогу країні та дітям. Так і народилась ідея проєкту «Щоденники війни», робота над яким тривала 9 місяців.

Уривок зі щоденника Аріни Первуніної, 13 років. Херсон:

18.03.2022 Я не хочу жити.

Навіщо таке життя без тата? Та я ще незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити, та напевно це моє покарання, напевно за те, що я не змовчала, а подзвонила татові, не перетерпіла. Якщо б я не зателефонувала татові, то все було добре, всі були живі.

25.03.2022 Тато, я сильно за тобою сумую, я не бачу далі життя без тебе, я не можу повірити, що тебе нема. Я дуже надіюсь, що ти в раю.

Я сильно тебе люблю.

2.06.2023 Тато, мама знайшла гроші і ставить тобі пам’ятник. Я впевнена, він в тебе буде найкращий. Люблю тебе, Татко.

— А як ви знайшли інші щоденники, хтось допомагав у пошуку дітей?

— Ми хотіли знайти дітей, які самостійно писали ці щоденники, самі малювали малюнки. Ми звернулися до фондів, які працюють із дітьми, серед яких «Голоси дітей», «Діти героїв» і платформа «ТЮ». Вони мають доступ до таких дітей, тож допомогли нам. Також є інформація в інтернеті. У нас є команда, яка перевіряла достовірність цих щоденників, спілкувалася з батьками та дітьми. Батьки надавали дозвіл на роботу з дітьми, щоденниками та артефактами.

Фото: Відбір дитячих малюнків

Відбирати ці щоденники було справді складно, адже дітей, які були готові розповісти свої історії, близько сотні. Ми обрали чотирнадцять дітей, щоб показати різноманітні досвіди, дотримуючись формату неоднакових регіонів, балансу за статтю та віком. Це записи дітей віком від 9 до 17 років.

Також до проєкту були залучені психологи, які допомагали нам правильно побудувати комунікації з героями.

Фото: Дитяча картина

— З яких регіонів ці діти? Ви підтримуєте контакт із родинами, вони вже всі в безпеці?

— Частина з них зараз за кордоном, хтось переїхав на захід України або залишився на своєму місці проживання. До речі, на виставці був 15-річний хлопчик Микола Костенко, який пережив окупацію в Маріуполі. Зараз він живе з батьками на заході України, мав змогу приїхати з мамою до Амстердама та поділитися своєю історією на відкритті виставки.

Фото: Микола Костенко

У половини героїв загинув хтось із родичів. В однієї дівчинки загинули і тато, і бабуся з дідусем. Є батьки, які, на щастя, зараз із дітьми. Ми маємо яскравий приклад мами Миколи, яка дуже сильно нам допомогла та привезла сина в Амстердам і підготувала його до презентації виставки. На це непросто було дивитися, Миколка переживав, тремтів, але дякуючи мамі вийшов і зумів говорити. Він казав, що російська пропаганда нав’язує, ніби таких дітей, як він, немає, але ж ось він — хлопчик, який провів 20 днів в окупації та пережив її жах. Свої спогади він передає не тільки через щоденник, а й через малюнки — усі вони чорно-білого кольору. Це своєрідна сповідь, він дитячими словами описував дорослий біль. Ще він додав, що сподівається, що з дітьми інших країн ніколи такого не трапиться.

Малюнок Миколи Костенка

В цілому у нас різноманітне геопокриття історій: п'ять історій дітей із Маріуполя, ще є з Ірпеня, Харкова, Донецької області. З усіма родинами ми підтримуємо контакт, по можливості запрошуємо та допомагаємо відвідати все, що відбувається в рамках проєкту загалом.

Уривок зі щоденника Маші Філіпченко, 14 років. Село Бердянське:

25. 02 (пт) Мій день народження. Зранку було світло та вода. Ми поїли торт на сніданок. Мені подарували годинник і ноутбук! Інета немає, тому я не надто багато могла в ньому повтикати. До вечора зник навіть 4G, тому я не могла писати в телефонному щоденнику (тому пишу у скетчбуку).

26.02 (сб) Зранку все було ок, окрім відсутності інтернету. Мама поставила навіть прання. Я сиділа в підвалі, грала в пасьянс (тато в цей час був на кухні, мама пішла до курочок, бабуся сиділа у залі). І тут 3 бомби російських десантів прилетіли до дядька Валика в будинок (він був не вдома, а в дочки) і на дорогу. У нас вибило все скло, десь поламалася стеля, в гаражі відпадала плитка, навіть у машин скло побило (не у всіх), світло і вода відключилися. Я вся тремтіла, мені було ТАК страшно (я ж ще й одна була!). Мама та тато клеїли вікна, вставляли віконні рами, прибирали скло. Ми відключили телефони, щоб не витрачати заряд, і починали забиратися. Ми всі спимо в підвалі (я, мама та бабуся на дивані, а тато на підлозі). День був жахливий, але ми цілі і разом, і це тішить.

— Вибір локації для проведення виставки теж здається очевидним. Як вдалося домовитись з Будинком Анни Франк?

— Над проєктом працює досить велика кількість людей, колективно ми й вирішили реалізувати виставку в мерії Амстердама, а будинок Анни Франк виступив партнером проєкту. Я не скажу, що це було легко, були певні нюанси та труднощі, але ми впоралися, бо знали для чого ми це робимо. Другим етапом ми почали шукати способи розголосу інформації. Три щоденники були зачитані міністром закордонних справ Дмитром Кулебою на засіданні Генеральної асамблеї ООН.

Де показувати ці щоденники, навіть не було сумнівів. Ми однозначно хотіли провести захід у Будинку Анни Франк, але ми не усвідомлювали складності ситуації, з якою ми зіштовхнулися. Виявилося, що ми навіть не в перший день можемо туди потрапити, тому що там черга на тиждень наперед, тому нас направили звернутися до мерії міста, аби реалізувати виставку в зазначені нами терміни.

Тож тепер наш проєкт складається з виставки в мерії та з воркшопу з українською мисткинею Алевтиною Кахідзе, який відбудеться
16 та 17 вересня в Будинку Анни Франк. Діти матимуть змогу зустрітися та намалювати разом мапу, яка буде називатися «Від минулого до майбутнього». У воркшопі зможуть взяти участь діти-мігранти, які живуть у Нідерландах і матимуть можливість приїхати в Амстердам, а також будуть двоє героїв проєкту, які брали участь у виставці.

Фото: Дитячий щоденник

— Розкажіть про аудиторію відкриття виставки. Було більше іноземців чи це українські переселенці?

— 90% — це були іноземці, більшість із них — посли, представники державних організацій і медіа. Гості почали приходити на виставку вже з наступного дня. Ми дуже дякуємо українському посольству в Нідерландах, яке нам допомогло запросити їх усіх. Подію висвітлювало багато медіа, тож можу стверджувати, що розголос відбувся.

— До речі, в яких ще країнах уже запланована виставка та чи приїдете ви з нею до України?

— В Україну ми плануємо приїхати з виставкою у жовтні. Локація вже є, але офіційно вам заявити поки що не можу. Ми маємо надію, що виставка буде відкрита разом із ЮНІСЕФ до Дня ментального здоров’я в Україні. Після того, як виставка відбудеться в Україні, вона поїде по столицях Європи, а згодом і не тільки Європи.

— Якщо щоденники дітей побачать у стількох країнах, чи перекладали ви їх англійською або іншими мовами?

— Так, усі щоденники перекладені англійською. Додатково ми відцифрували щоденники — біля них є QR-код, тож кожен відвідувач може взяти навушники та послухати матеріал. У нас на виставці не лише щоденники в прямому розумінні цього слова, а й малюнки, відеороботи, фотографії, навіть в’язані речі дітей, із якими вони були під час і після окупації.

Фото: В’язана іграшка дитини, що була з нею в окупації

— Ви зазначили, що серед гостей було декілька іноземних послів і медіа, а хто з українських відомих осіб, крім Алевтини Кахідзе, був залучений до проєкту?

— Катерина Осадча була хостом івенту. Вона разом із провідним диригентом Нідерландської опери Лоренцо Віотті зачитали щоденники наших дітей. Катерина читала українською, а Лоренцо — переклад англійською. Це викликало сльози, всіх зачепило. Багато хто з гостей розчулився, для мене важливо бачити емоції людей, які бачать історії наших героїв.

Фото: Катерина Осадча і Лоренцо Віотті

— А крім співчуття й емоційної підтримки, ви очікуєте на ще якийсь додатковий результат? Можливо, збільшення фінансування благодійних фондів чи щось інше?

— Такі історії та щоденники є в багатьох сім’ях. І це підтвердження російського злочину, яке, на жаль, у більшості випадків не задокументовано. Насамперед ми б хотіли, щоб ці злочини були задокументовані та зафіксовані. Щоб ця інформація була передана в органи державної влади. Це та основа, без якої не можна робити наступні кроки.

Відео Владислава Пятіна, 17 років. Маріуполь

Робота Віолети Горбачової

— Як вам вдалося залучити до підтримки проєкту Міністерство закордонних справ України?

— Треба віддати належне і МЗС, і Міністерству культури. Коли тільки-тільки починався проєкт, ми склали його архітектуру, не розуміючи, якого масштабу він набуде. Ми направили до міністерств листи — так і вийшло заручитися їхньою підтримкою. До речі, відкриття виставки сталося на дев’ятому місяці існування проєкту, тож це можна вважати умовним народженням нашої дитини. Ми дуже вдячні Дмитру Кулебі, який зачитав уривки з трьох дитячих щоденників в ООН.