Кіно – мистецтво одержимих: 5 нових українських фільмів, вартих уваги

Щорічно у другу суботу вересня в Україні відзначають День українського кіно. Цьогоріч він припав на 9 вересня.

Мистецтво кіно можна назвати магією, здатною “оживити” динозаврів, перенести персонажів книг на екран, передати дух епохи та свободи, показати на перший погляд пересічну історію вишуканою та просто зробити найбожевільніші речі можливими.

Кінематограф давно став своєрідним опіумом для народу та перетворився на величезну сферу розваг, але, попри це, не перестав бути менш осмисленим. З Marvel, DC чи Disney впевнено конкурують авторські стрічки. Інколи складається враження, що задля останніх існують такі фестивалі, як у Венеції, Каннах та Берліні. Коли перші збирають касу, другі – змітають статуетки найпрестижніших кінопремій світу.

Та повернемося до українського кіно. Мало хто знає, що перший публічний сеанс на українських землях відбувся ще у 1896 році у Харкові у приміщенні оперного театру. Його організував фотограф Альфред Федецький. Першим повнометражним ігровим фільмом в Україні вважається німа стрічка Запорізька Січ 1911 року, знята режисером Данилом Сахненком.

Українське кіно, як і сама Україна, впродовж 70 років були в окупації радянського режиму Москви. Тоді наш кінематограф пережив кілька хвиль заборон, цензури і розквіту. Світові ж відкрилися видатні українські режисери: Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Леонід Биков, Кіра Муратова. А українська картина Тіні забутих предків принесла світову славу режисеру Сергію Параджанову.

— Кіно вимагає величезної працелюбності, і працелюбності не тільки на зніманні, а в усьому розумному процесі створення картини. Кіно — мистецтво Одержимих, – казав Олександр Довженко.

Після відновлення української незалежності наше кіно ще тривалий час мало стокгольмський синдром щодо росіян. У 90-х наші кіномитці почали активніше експериментувати, звільнившись від нав’язаних тем і стереотипів Москви. Вчилися шукати спонсорів, боролися за визнання на кіноринку та намагалися зберегти нашу самоідентифікацію.

Як це завжди буває, не всі фільми були хорошими, не обійшлося без шароварських елементів та заграванням з російським ринком. Втім, нашу самоідентифікацію вдалося зберегти, зміцнити та врешті на десятому році російсько-української війни викоренити рештки московських наративів.

У непростий час для України та нашого кіно на екрани виходить чимало робіт, знятих українськими кіномитцями ще до повномасштабного вторгнення російської чуми. До Дня українського кіно Факти ICTV підготували список із п’яти кінострічок, випущених або тих, що вийдуть на великі екрани, у 2023 році.

ШТТЛ

Українська прем’єра стрічки відбулася на Одеському кінофестивалі у спеціальній програмі показів. Картина за підтримки Держкіно знята у копродукції із Францією режисером Еді Волтером.

Стрічка розповідає історію одного дня червня 1941 року в єврейському містечку (штетлі) на Львівщині. Це історія кохання юнака Менделя до доньки равина Юни. Вони борються за своє щастя та можливість бути разом, попри волю батьків. Одним із найсильніших епізодів фільму є ніч напередодні нападу нацистів. Троє друзів Мендель, Юна та Дем’ян діляться планами про майбутнє, вони вільні та сповнені спраги до життя.

Картина знята у чорно-білих кольорах із блискучою роботою оператора-постановника Володимира Іванова. Стрічка дуже інтимна та камерна, знята ефектом одного кадру. Незвичності додає факт, що спогади у фільмі показані у кольорі. Ба більше, рішення творців картини щодо гри кольорів пояснюється у самому фільмі.

Минулоріч на Римському кінофестивалі фільм отримав приз глядацьких симпатій, а його світова прем’єра відбулася на BFI London Film Festival. Тепер ШТТЛ потрапив до списку номінантів за

Памфір

Фільм режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука теж є одним із п’яти претендентів на Оскар від України.

Події картини розгортаються на Заході України біля кордону. Додому побачитися із родиною із заробітків повертається Леонід. Його син Назар влаштовує пожежу в молитовному домі, щоб батько більше часу побув із родиною. Та аби відшкодувати збитки, Леонідові доводиться пригадати своє темне минуле, адже в певних колах його досі знають як умілого контрабандиста Памфіра.

Це повільний, майже інтимний фільм, що фокусується на трагедії однієї родини. Стрічка має особливу автентику не лише у плані говору мешканців села чи костюмів на святі Маланки, а й атмосфери загалом.

На міжнародному фестивалі Palić European Film Festival фільм отримав нагороду за найкращу режисуру, а газета The Guardian внесла його до переліку

20 днів у Маріуполі

Це документальна стрічка режисера Мстислава Чернова про події українському Маріуполі, що перебував у облозі росіян, у лютому – березні 2022 року.

Після початку повномасштабного вторгнення РФ Чернов разом із колегами, Євгеном Малолєткою та Василісою Степаненко, були єдиними міжнародними журналістами, які працювали в оточеному окупантами Маріуполі та фіксували обстріли, бомбардування пологового будинку й загибель цивільних.

Через 20 днів їм вдалося виїхати з міста і вивезти відзняті матеріали, з яких невдовзі змонтували фільм.

 на американському фестивалі незалежного кіно Санденс. Також стрічка є одним із претендентів на Оскар від України.

Люксембург, Люксембург

Це друга повнометражна робота режисера Антоніо Лукіча після фільму Мої думки тихі. Картина вийшла в український прокат навесні.

Фільм розповідає історію про братів-близнюків Василя та Миколу з Лубнів. Вони дізнаються, що їхній батько, який покинув їх у дитинстві, захворів у Люксембурзі. Один із братів вважає його героєм, а інший намагається триматись осторонь від його кримінальної фігури. Тим не менш брати вирушають у подорож, щоб зустрітися з батьком, як виявиться, востаннє.

Як і в першій своїй картині, режисер продовжує досліджувати взаємини батьків та дітей. Але це дослідження він приперчує гумором та іронією, які виступають інструментами для розкриття героїв.

Міжнародна прем’єра стрічки відбулася восени на 79-му Венеційському кінофестивалі, де фільм брав участь у конкурсі Горизонти.

Довбуш

Історичний пригодницький екшн режисера Олеся Саніна наразі вважається найдорожчим українським фільмом із бюджетом у 120 млн грн.

Картина розповідає історію про життя найвідомішого з опришківських ватажків у Карпатах Олекси Довбуша. Події розгортаються на початку XVII ст. у Карпатах. Жорстоке правління польської шляхти змушує гуцулів тікати у гори та стати опришками. Саме так відбувається і з двома братами – Іваном та Олексою Довбушами, але згодом їхні шляхи розходяться.

Перш за все цей фільм відкрив українському глядачеві актора Олексія Гнатковського, який створив незабутній образ Івана – брата головного героя. Фільм досить динамічний, хоча й з огріхами у монтажі та сценарії, але щодо постановки боїв – то це один із найкращих наразі прикладів в українському кіно.

У день українського кіно хочеться додати трішки більше віри в нього. Але не від кіномитців, бо ті ще з університету знають, що вони не інакше, як відчайдухи, якщо зважилися проторювати стежку у цій галузі. А більше підтримки від самих українців та, власне, профільних інституцій влади. Особливо сьогодні.